Як на Луганщині живуть нащадки лемків, яких депортували з Польщі 77 років тому

Депортація народів - це наслідок підписання пакту Молотова-Ріббентропа між Радянським Союзом і гітлерівською Німеччиною, за яким кордони Польщі змінилися, і частина польських земель відійшла СРСР.

Лемки - етнічна група української нації. Етнографічна територія лемків охоплює гірську смугу Західної частини Карпат, що входить до складу Польщі, Словаччини, а також Закарпатської області України.

Як нагадує Український інститут національної пам'яті, 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про "взаємний обмін населенням": українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.

"До переїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Переселення мало бути добровільним, однак перетворилося на примусові депортації, які супроводжувалися репресіями, позбавленням майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей", - нагадує Інститут.

Лемківська хата в Музеї народної архітектури, місто Санок Польща. Фото Depo.Донбас.

На Луганщину лемки потрапили з сіл Дошниця, Явір’я,  Гальбів Ясловського повіту та селища Зубрик з Ново-Санчецього повіту Краківського воєводства. Для розселення лемків з Польші в Луганській області було обрані декілька районів, в тому числі Новоайдарський і Лутугінський. В першу чергу їх розміщували по 2-3 родини в німецьких колоніях Бауєргейм - село Переможне під Новоайдаром та Арбайтергейм - село Трудове теж під Новоайдаром, а також розселялися в селі Карла Лібкнехта і ще одне село Переможне в Лутугінському районі - нині це окупована Росією територія. Всього до сіл Переможне та Трудове на Новоайдарщину потрапило більше 100 сімей лемків.

Як депортували лемків з Польщі на Луганщину в 1945 році

Зараз 10 справжніх лемків та 23 їхні нащадки мешкають в Переможному і Штормовому на Новоайдарщині. Скільки лемків або їхніх нащадків залишилося на купованій Луганщині  - невідомо. Мешканка селища Штормове в Новоайдарській територіальній громаді Щастинського району онука депортованих лемків Ольга Полянська, напам'ять знає історію переїзду своїх бабусі та дідуся.

Її бабусю 1939 року народження в травні 1945 року разом з родиною вивезли до села Дмитрівка і помістили спочатку до будівлі сільського клубу. Люди їхали в товарняках, буквально сидячи на своїх скарбах – всьому, що дозволили вивезти. В інших вагонах везли худобу.

"Наша сім'я їхала у товарняках два місяці. Було таке, що стоячи. Їх не знали просто куди подіти. Їх виселили, й надалі вони нікому не були потрібні. В одному вагоні їхали люди, в інших було господарство. Бабуся казала, що сиділи на скрині. Можна було взяти із собою 200 кг зерна", - каже Ольга.

Її предків спочатку поселили в клубі в селищі Дмитрівка. "Там помер прапрадід за два місяці, там його й поховали. Він не витримав. На батьківщині він був господарем, мав свій будинок. А тут вигнанець", - каже Ольга.

В кінці 1945-го року родина переїхала в село Переможне.  

"Тут було поселення німців, їх вивезли до Казахстану, а в їхні будинки поселили лемків. Ось у Переможному вони й облаштувалися", - розповідає Ольга.

Від бабусі Ольга зберігає сімейну реліквію – ікону. "Я її нікуди не віддала. Коли мою бабусю хрестили, священик віддав їй ікону. Вони вже знали, що їх виселятимуть. Мій прадід звернув її, щоб сховати. Досі заломи є. Він уже тут вирізав під неї скло, рамки робив. Бабусі вже рік нема. А іконі майже сто років. Є одна вишивка – її вишивав мій прадід", - розповідає Ольга.

Ольга пригадує, що її бабуся, і прабабуся довго мовчали про ті події. Прабабуся загалом була часто зажурена. У неї в Польщі померли двоє хлопчиків. І з тяжким почуттям, що не можна провідати могили дітей, жінка прожила все життя.

"Генік та Зенік. Гена та Женя. Коли хлопчик помирав, вирвав шматок волосся. Ось ця картина у неї все життя стояла перед очима", - каже Ольга.

Багато чого з побуту, а також речі лемки передали до Новоайдарського музею.

"Костюми багато хто повіддавав до Новоайдарського музею. Моя бабуся Віра Степанівна Жданова теж віддавала, коли ще жива була, сорочку (опріччя), обрус, головну хустку (тебетівку), корсети", - розповіла Ольга Полянська.

Інші лемкині, з якими Depo.Донбас поспілкувався, кажуть, що багато хто не витримував життя на Луганщині і намагався повернутися у Польщу. Але не вийшло. Їх не пустили до рідних домівок, вони залишилися на кордоні з Польщею.

"З власного господарства дійшли до колгоспу. Звісно, ​​їм не подобалося. Багато хто хотів повернутися. Багато хто тікав. Вони там будинки кинули, які лише збудували. Мій дідусь напередодні депортації збудував новий будинок великий. На все село цинком блищало. Приїхали сюди на Луганщину, а тут їм віддали старі німецькі хатки", - згадує лемкиня, яка не захотіла називати своє ім'я.

За її словами, приїжджих погано сприймали, дражнили.

"Коли ми прийшли до школи у Штормовому, нас обзивали бандерами. А в нас вчителька була – ми їй кажемо: чому нас називають бандерами? А вона зібрала всіх і розповіла: ви не бандери, вони в лісах жили. Ви не бандери, ви лемки з Польщі. Вона розповіла дітям про нас правду", - розповідає лемкиня.

Але потім до сіл переселили іншу народність з  Польщі – бойків.

"Наших привезли у 1945-му році, а у 1950-х роках сюди привезли бойків. У нас у селі їх багато. Живемо тут усе мирно. Нам все одно, яка національність. Аби не було війни. У нас тут село переселенців. Лемки, бойки, деякі німці повернулися з Казахстану. Прижилися ми тут усі", - розповідає лемкиня.

"На сьогодні у Переможному 10 лемків та 23 нащадків. Онуків не рахую. Ми вже все одно кровно змішані. Минулого року пішло засвіти 4 лемки", - каже Ольга Полянська.

Як започаткували фестиваль "Лемківська ватра" на Луганщині і що з ним тепер

Перший лемківський фестиваль "Стежками Лемківщини", або "лемківська ватра" на Луганщині відбувся у 2005 році. Його започаткував тодішній заступник голови Луганської ОДА Зиновій Гузар, до речі керівником ОДА того часу був Олексій Данілов – на сьогодні він очолює РНБО. До того часу ніхто з влади про лемків навіть не згадував, про їхню примусову депортацію не розповідали дітям у школах, а самі вони жили тихо і непомітно, зберігаючи свої традиції у вузькому колі. Влада на Луганщині належала Партії регіонів, яку на місцевому рівні уособлювали Олександр Єфремов і Віктор Тихонов - вихідці з радянської Компартії та поборники проросійського руху. Тож, звісно, вони про цю сторінку історії області не говорили. 

Фестиваль відбувався у нині окупованому Лутугінському районі - так він став лемківським центром на Луганщині. На цю подію збиралися лемки з усієї України, приїжджав навіть голова Всесвітньої організації лемків, а також лемки з Польщі, Львівщини, Закарпаття, Донеччини й інших областей. Співали пісні в етнічних костюмах, запалювали величезну ватру на сході сонця. Відома всім "Пливе кача" – це лемківська народна пісня.

"На фестиваль приїжджали з усієї нашої області, з Донецької та навіть зі Львова. Ми там збиралися. Десь 25 людей. За рахунок організації возили дітей до Луганського драмтеатру, до Львова возили. Так було до війни" - розповіла одна з лемкинь, з якою ми поспілкувалися.

У 2008 році у лутугінському Переможному встановили пам'ятник жертвам примусового виселення етнічних українців з території Польщі у 1944-1946 років. Що з цим пам'ятником зараз, чи зберігся він при владі "ЛНР" – невідомо.

Ось як фестиваль проводили у 2009 році.

Газета українців у Польщі "Наше слово" писала у 2015 році: "Багато жителів Переможного, котрі від початку конфлікту на Донбасі допомагали українській армії, сепаратисти занесли до розстрільного списку. Коли одну родину, яка була в списку, розстріляли, частина людей вирішила тікати з Переможного, щоб не повторити долі страчених. Багато з них відразу виїхала на запрошення родичів та знайомих за межі Донбасу. Частина лемків з Переможного зважилася на переїзд на Тернопільщину, де зараз компактно проживають".

Після окупації фестиваль на Луганщині відродили у 2017 році, приїжджали делегації з Львівської, Закарпатської області. Лемки і їхні нащадки розповіли, що їх запрошували тільки в перший рік.

"Нам пощастило лише першого року - 2017-го. Для нас це була подія.  Ми навіть нашого діда 80-річного привезли. Але на місці не було жодної уваги. Почалося нагородження якихось керівників району", - каже лемкиня. 

Концерт на фестивалі 2017 року. Фото: Закарпатський обласний центр культури.

Молодь несе 124 метровий прапор України до місця запалення традиційної лемківської ватри на фестивалі 2017 року. Фото: Закарпатський обласний центр культури.

У 2021 році фестиваль "Стежками лемківщини" також проводили на Луганщині, але не так гучно, як колись. Багато хто з лемків, з якими ми спілкувалися, вже на нього не приїздили - вік дається взнаки, та й кажуть, що фестиваль став формальним і вже не таким душевним.