Як переїхати з Києва у Сіверськодонецьк заради роботи: Інтерв'ю з режисером Максимом Булгаковим

Вже майже рік в Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі новий головний режисер, який приїхав із Києва – Максим Булгаков. У свої 39 років він уже отримав звання заслуженого артиста України, був артистом балету і балетмейстером. Широкій аудиторії Булгаков відомий участю у "Танцях з зірками", де був парою Сніжани Єгорової

Ми поговорили з Максимом Булгаковим про амбітні плани, комфортність Сіверськодонецька для режисерської роботи і про ювілейний 80-річний театральний сезон на Луганщині.

Як почалася ваша історія в театрі? Чи знайомі зі своїм попередником Володимиром Московченко?

– Напередодні, влітку минулого року, я був запрошений сюди на постановку вистави "Ромео та Джульєтта". Я запропонував переклад Юрія Андруховича. Також запропонував запросити до співпраці дуже цікавого молодого композитора, який перший раз писав музику для театру, Тараса Луку. Йому вдалося створити музичний супровід, який є невід’ємною частиною вистави, яку ми втілили на сцені Луганського театру.

Потім вже я дізнався, що в театрі немає головного режисера, бо він пішов через остаточний переїзд до Києва. Через деякий час після вистави мені запропонував взяти участь в конкурсі на заміщення посади головного режисера директор театру Сергій Дорофєєв. Я з вдячністю прийняв цей виклик і, в результаті, переміг у конкурсі. З Володимиром Московченко я особисто ніколи не зустрічався, на жаль, ми ще не спілкувалися але я впевнений, що в нас буде така нагода.

Фото: Facebook\Максим Булгаков

Як ви відкрили для себе світ театру?

– Я отримував освіту в Сумському державному університеті на економічному факультеті, моя дипломна робота була присвячена маркетинговому аналізу ринку шоу-бізнесу Сумської області на прикладі двох вистав. Паралельно я вчився в Київському інституті культури на балетмейстера. На початкових курсах я вже працював в Сумському обласному музично-драматичному театрі ім. Щепкіна артистом балету, актором.

Одного разу, коли гуляв Києвом, побачив театр оперети і згадав слова моєї викладачки Олени Касьянової про те, що наші спеціалісти можуть працювати і в опереті також. І пішов на прослуховування. Мене прийняли і почалося моє щасливе життя в цьому театрі. Саме там я отримав звання заслуженого артиста України. Я дуже хотів стати актором і вступив на курс артистів музичного театру до консерваторії. Паралельно я працював балетмейстером, були режисерські спроби. В якийсь момент я зрозумів, що готовий до режисури, набрав певний обсяг знань і досвіду. Я пішов навчатися на режисера на курс Костянтина Дубініна в інститут ім. Карпенко-Карого, але не на п'ятий курс, як міг би, а на другий. Бо режисурі треба навчатися. Паралельно почав рухатися в цьому напрямі, треба було робити одну дипломну виставу, другу. Я це робив вже в державних театрах. Пропонував себе як режисера.

А взагалі світ інших театрів мені відкрила людина, яку я дуже поважаю, режисер Максим Голенко. Він запросив мене балетмейстером-постановником у виставу "Біла ворона", над якою ми працювали в Рівному. Потім ми ставили цю виставу в Миколаєві, потім в Київській опереті. Згодом я працював самостійно, були різноманітні конкурси, в яких переможці отримували право постановки в професійних театрах.

Не можу не запитати – чому Сіверськодонецьк?

– Мене зацікавила пропозиція поставити не аби що, а класику. Мені здається, що кожен молодий режисер повинен пройти через "маховик" класики. "Ромео і Джульєтта" – це матеріал, який буде існувати вічно. Працювати з ним – це можливість. Тут не важливо, де. Тут важливо – що робити. Коли вже почав тут працювати, з’явилися творчі відносини, зацікавленість. Працюючи в різних театрах, ставлячи різні вистави, я побачив першого директора театру, з яким я зміг знайти спільну мову одразу. Ця спільна мова продовжується і дотепер. Дай боже, щоб так було й далі. З Сергієм Дорофєєвим дуже приємно, цікаво, не боязко, перспективно і результативно працювати.

Не було вагань? Після 2014 року схід – не найпопулярніший напрямок

– Коли я сюди їхав, я розумів, що це Сіверськодонецьк, але я не розумів, що це, як це. Я про це взагалі не думав. Театр там є? Є. Люди там є? Є. Все. Працюємо. Головне все ж таки театр. Якщо ви питаєте – чи страшно мені сюди було їхати, я скажу – ні. Я перекреслив цю думку. Головне – є робота.

Робота на рік-два чи все ж таки більше?

– Як піде. Життя мінливе, зараз є можливість працювати – працюємо. А далі подивимось.

Подобається Сіверськодонецьк?

– Ідеальне місто для того, щоб працювати. Це мене влаштовує. Нічого не заважає. Ніяких крутих магазинів, розваг, спокус. Ти встав і займаєшся тільки своєю справою. Я тут живу, знімаю квартиру та займаюся улюбленою справою.

Рідні спокійно відпустили?

– Мої рідні розуміють, що чоловік щасливий тільки тоді, коли він реалізований в своїй справі.

Ви задоволені тим, як місцеві глядачі сприйняли вашу виставу "Ромео та Джульєтта"?

– Це дуже цікаве питання. Глядач своєрідний. Неможливо вгадати, як він відреагує на ті чи інші речі. Я реакцію глядачів вивчаю й досі, і мені здається, це буде завжди – вивчення публіки. Не можна думати, що ось так зроблю – і глядач так сприйме. Звичайно, є технічні моменти в професії, але загалом, коли ти створюєш виставу, ти передбачаєш, що ось тут повинні аплодувати, тут трохи розвеселю їх. Потрібен коннект. Але якщо дивитися на сам продукт, то він завжди різним виходить. Наприклад, ті режисерські акценти, які я робив тут – у глядача не викликали реакції, або він її просто не демонструє. В інших містах – ми возили "Ромео і Джульєтту" в Херсон – там глядач сприйняв мої режисерські акценти саме там, де я намагався їх зробити, але це було здивуванням для акторів. Тому що в Сіверськодонецьку глядач бурхливо не реагував. Тут люди потайливі, не закриті, а саме потайливі. Їм, здається, не зручно проявляти емоції, навіть якщо щось відчувають, вони приховують це.

Фото: Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр

Але я намагаюся з цим боротися. Я зробив амлітудність. Друга моя вистава в Сіверськодонецьку весела, але якісна – "Коли дівчата грають Jazz". Щоб зробити її легкою, треба було прикласти багато зусиль. І акторам, і режисеру. Всім.

Зараз ставлю в Сіверськодонецьку третю виставу "Саша, винеси сміття" за твором Наталії Ворожбит. Головна її тема – любов жінки. Вона полягає в тому, що жінка не може прийняти смерть людини. Вона не хоче прощатися. Це історія військовослужбовця, який помер від серцевої недостатності, та родини, що залишилася без нього. Тут акцент саме на любові, тому що, на мою думку, не можна нашому місцевому глядачу на Луганщині показувати  вистави, які відображають сьогодення. Немає сенсу. Вони і так це переживають. Тобто вистави про війну, про втрати, про біль – робити треба, але показувати в інших містах. Щоб інші люди знали, як живуть на Донбасі люди. А на Луганщині глядач хоче переживати, плакати, співчувати. І театр повинен бути цим загальним джерелом того самого співчуття, а не бити в саме серце. Я зараз думаю, як ставити такі вистави, які акценти робити. Щоб і проплакатися можна було, але щоб все одно була надія. Щоб люди не в депресії приходили з театру додому.

Складно було прийти до театру в ювілейний сезон? Що готуєте?

– Не те, щоб складно. Це весело. Це навпаки мобілізує. Мені здається, що те, що ми на цьому етапі робимо, те, що ми вигадуємо, дуже важливо в першу чергу для колективу. Це буде вистава про історію театру. А не концерт, присвячений ювілею. Ми молоді і ми віримо в державу, мову, театр в цій державі. Ми не забуваємо тих людей, які працювали в цьому театрі. Це ми і будемо показувати. Завісу відкривати не буду – все самі побачите.

Зараз ряди акторів поповнилися?

– Прийшли до нас чотири випускники київського вишу – дві дівчині і два хлопця. Це дуже приємно. Тому що сюди з Києва когось затягнути проблематично. Але головного режисера затягнули, акторів ось теж.

Тобто акторів зараз вистачає?

– Що значить вистачає? Нікому ніколи нічого не вистачає. Але я радію, що є, з ким працювати. І радію тому, що в театрі є на даний момент сильна трупа. Я ціную те, що зараз є.

Вас добре сприйняв колектив?

– Не знаю, спитайте в людей.

Особисто Вам комфортно?

– Мені з акторами комфортно. Чи їм зі мною – спитайте в них. Але майже все, що не попросиш в сценічному сенсі, майже все роблять.

Звичайно, я хочу, щоб в театрі і оркестр був, і щоб у театру було дві будівлі. Це ж музично-драматичний театр. Є музичні вистави – мюзикли, оперети, рок-опери, там потрібно залучати великі оркестри, потрібна велика сцена. Є драматичні вистави. Для них підходить будівля, яка вже є.

На нас чекає рок-опера?

– Все може бути!

Ви віртуозно володієте технікою степу. Елементи дуже прикрасили виставу "Коли дівчата грають Jazz". Ви й надалі будете вносити танцювальні елементи у вистави?

– Як казав мій майстер, я його підтримую повністю, в сучасності режисери тягнуться до хореографів, до балетмейстерів, а балетмейстери – до режисури. Тобто зараз такий час, в якому дуже багато інформації. І темп донесення цієї інформації дуже швидкий. Тому іноді слово не завжди доходить. Люди коли читають, вони в зміст не вчитуються. Тільки загальна інформація. Тому, щоб викликати якісь почуття, щоб донести якісь важливі моменти до глядача – швидше це зробити рухом. Тому я намагаюся поєднувати фізичну дію зі словом. Може скластися враження, що я неосвічений, але мені здається, що спочатку був танець, а потім слово. Тому що звуки, пластика, те, як ми рухаємося – то вже танець. Багато в мові тіла вже закладено. Тому я і намагаюся об’єднувати ці виразні засоби.

Ким ви відчуваєте себе – режисером, актором чи балетмейстером?

– Я ще не знаю. Я на шляху до розуміння цього. І це буде дуже довгий шлях, можливо, до кінця життя. Поки ти сам себе досліджуєш, ти досліджуєш життя. Коли ти сам про себе все зрозумів, все – життя закінчилося. Це як темпоритм. Темп – це зовнішньо, а ритм – це внутрішньо. Якщо темп і ритм зійдуться разом, людина помирає. Хочеться, звичайно, щоб мене сприймали як режисера, який вміє працювати як балетмейстер. А не балетмейстера, який вміє режисерувати. Але це як пощастить. Але в загальному сенсі це не так важливо, як тебе сприймають. Головне робити і ділитися. Я хочу робити і творити продукт, який має сенс і який впливає на людей.

А що звання заслуженого артиста означає для вас? Ви його отримали в досить молодому віці.

– Є і молодші за мене, хто отримував.  Для мене це обов’язок. Це, звичайно, приємно. Приємно перший тиждень. Потім ти про це просто забуваєш. В принципі, нічого не змінюється. Але в тобі вмикається певний тумблер, що на тобі відповідальність. Бо ти тепер представник національної ідеї. А для мене національна ідея – це мистецтво. Бо без мистецтва, без культури людини немає. Це вже тварина. Тобі ж потрібно робити ще більше, щоб цю ідею впроваджувати в життя.

Зараз стартував новий сезон "Танців з зірками". Колись ви брали участь в цьому проекті разом зі Сніжаною Єгоровою. Вболіваєте зараз за когось?

– Не дивлюсь, не знаю, що там взагалі. Мені цього вистачило.

Шоу-бізнес не заманив Вас до себе?

– Шоу-бізнес не є правдою, не є мистецтвом. Це використання мистецтва задля заробітку. Звичайно, там є талановиті люди. Але сама система не моя. Люди, що працюють в театрі, розуміють, що театр – це база. Тому що кіно – це вигадане життя, а театр – справжнє. Без дублів.