"Рубіжанські павучки": Долі волонтерок з Луганщини, які шість років плетуть маскувальні сітки для ЗСУ

Ці люди – "Рубіжанські павучки" – дуже різні. Вік, стать, професія, спосіб життя, уподобання й захоплення – діапазон шалений. І саме завдяки цьому їм є чим протистояти цілому світові і тривожним новинам про можливий напад Росії зокрема. У цій невеличкій компанії (загалом не більше п’ятнадцяти активістів) знайдеться і будівельник та менеджера з логістики – в одній особі, і інженери, і медики – з різним досвідом, з різною кваліфікацією, і журналіст, і швачка, і педагоги, і банківський службовець.

Читайте також: Як знизити тривожність під час щоденних новин про загрозу вторгнення Росії

Де плітуть сітки "Рубіжанські павучки"

 

Для роботи та спілкування "павучки" регулярно збираються у волонтерському штабі – невеликому орендованому приміщенні на першому поверсі однієї з найстаріших будівель у Рубіжному.

 

Це справжня виробнича майстерня, тому й світлини, зроблені тут, демонструють обстановку, далеку від інтер’єру фотостудії. Ремонт старезний, килимок на підлозі та табурети, на які волонтери стають, щоб плести сітку вгорі, – із минулої епохи.

 

Заготовки для плетіння сітки

 

Роль інтер’єрних прикрас тут виконують українські прапори, які Юлії Носарєвій, натхненниці волонтерського руху, дарували вдячні військові. А також чисельні грамоти, подяки, сувеніри з української символікою.

 

 

Для виготовлення маскувальної сітки у кімнаті встановлено великий каркас із набитими по периметру цвяхами, на який натягується основа – звичайна сітка, як для гри у волейбол. Тканину, яку ріжуть на стрічечки, що згодом наплітаються на основу, шукають на фабриках, які шиють військову форму. Це обрізки різних кольорів та фактури. Був період, коли фабрики простоювали – тоді в діло йшла стара форма, якою ділились військові.

 

За кілька років волонтери виготовили майже 240 сіток. Зараз, коли чергова сітка в роботі, на черзі стоїть ще майже 20.

 

 

"Дехто дивується: як це в наш час армію не можуть забезпечити фабричними маскувальними сітками, – кажуть волонтери. – Справа, напевно, не в тому, що не можуть. Справа в тому, що сітни швидко зношуються, втрачають належний вигляд, якість… Наші ж вироби, як кажуть військові, по-справжньому красиві, схожі на килими, вони не лише маскують, а й улітку дають приємну тінь. Та й робимо ми їх із душею, і віримо, що це також захищає наших захисників"

 

Безумовно, волонтери тут не лише працюють, а й просто спілкуються. Адже це не просто робочий колектив – це коло однодумців; людей, які саме через патріотизм свого часу у себе ж вдома раптом опинились у меншості. Вони обговорюють виховання дітей та приготування пиріжків, лікування котів та ремонт велосипедів, діляться спогадами про дитинство та відвідують компанією різні заходи. І допомагають не лише військовим, а й один одному.

 

Адресу свого штабу волонтери намагаються не надто афішувати, адже сепаратистські настої в місті у 2014 році були дуже сильні і майже за вісім років збройного конфлікту остаточно не зникли. Дивно звучить, але не приховувати власного патріотизму та ще й допомагати військовим у деяких регіонах і досі ризиковано.

 

Серед "павучків" є і переселенці, в яких на окупованій території залишились близькі родичі, і громадяни іншої держави. Отже, не всі "рубіжанську павучки" погодились, щоб писали про них із зазначенням імен та якихось деталей, що дозволяють їх впізнати.

 

Зупинимось лише на кількох волонтерках.

 

Організаторка "Рубіжанських павучків" Юлія Носарєва

 

Юлія – не просто ініціатор чи організатор. Вона – душа патріотично-волонтерського руху в Рубіжному. За ті майже вісім років, що вона віддає свої сили волонтерству, її син Максим із хлопчиська встиг вирости у красивого дорослого парубка.

 

Юлія допомагає українським військовим з того часу, коли ще й словосполучення такого – військовий волонтер – не було в нашій активній лексиці. Починаючи з 2014 року, ризикуючи собою та близькими (в прямому сенсі – здоров’ям та життям) вона робить усе, що в її силах для українських військовослужбовців: дістає бензопили, одяг, взуття, їжу, ліки, домовляється про ремонт техніки. З того часу, як армію почали утримувати належніше, ніж у 2014 році, на перший план вийшла психологічна підтримка – від терплячого вислуховування до купівлі залізничних квитків та шикарного синьо-жовтого тортика на День народження якогось бійця.

 

Юлія Носарєва, 2015 рік

 

Слухаючи її спогади про рік окупації Луганщини: сутички на блок-постах сепаратистів, коли везла на велосипеді допомогу українським військові, про відібрану бензопилу, про застосування фізичної сили, дивуєшся, як взагалі їй вдалось усе це пережити.

 

А якщо трохи відійти від теми війни, Юлія – просто патологічно добра людина, хоч і сама в цьому навряд зізнається. Але друзі-військові та волонтери підтверджують, що це так. Їй щиро шкода всього живого. Вона не може байдуже пройти повз хворе кошеня чи собаку. Її якимось дивним чином знаходить тих, кому немає до кого ще звернулися по допомогу. І всі практично завжди цю допомогу отримують.

 

Вона дуже працьовита й може самотужки дати ладу великому городу, теплиці, домашнім улюбленцям.

 

Юлія Носарєва 2021 рік

 

Юлія – менеджерка з логістики й керівниця невеликого місцевого підприємства, і крім волонтерства, шалений відсоток своїх сил та енергії витрачає на сина.

 

Для нього вона завжди готова бути й вихователем і добрим, і строгим, і психологом, і репетитором, і просто товаришем.

Вона завжди готова брати на себе відповідальність не лише за себе, але й за тих, хто поруч: за членів родини, за друзів-волонтерів, за військових, яким затіялася допомагати.

 

Мама Оля для військових у "Рубіжанських павучках"

 

Під час святкування 30-річчя Незалежності України в Рубіжному один із учасників святкової волонтерської компанії – організатор вишколів для підлітків – запитав, чи хтось готовий відправити дитину до навчального табору. Мовляв, лишилось одне місце. А Ольга Кутявіна й каже жартома: "А якщо дитині під сорок років – приймаєте?" Вона мала на увазі вже згадану нами Юлю Носарєву, свою старшу дочку. Бо таки правда – попри вік і певний статус, залишились в Юлії підліткова сміливість та енергія.

 

Крім Юлі, Ольга Кутявіна має молодшого сина – він військовослужбовець. Невістка – військовий волонтер.

 

Разом із дочкою всі ці роки Ольга всіляко допомагає військовим, періодично їздить на позиції, організовує смачненьке до свят і не лише, прибирає біля Пам’ятного знаку українським військовослужбовцям Новоград-Волинської 30-ї окремої механізованої бригади, які загинули в Рубіжному у 2014 році. І теж плете маскувальні сітки.

 

Ольга Кутявіна

 

Військових, яким вона так чи інакше допомогла за ці вісім років, важко порахувати. "Мамця Оля", "Мамуля Оля", "Мама Оля" – так вони називають її ще з 2014 року. Кажуть: Оля завжди готова їх вислухати й зрозуміти. А вона тим часом вже давно не лише мама, а тричі бабуся. І завжди готова з найменшим онуком збирати пазли на підлозі, забуваючи про вік та хвору спину.

 

Маскувальні сітки руками Надії – медсестри реанімаційного відділення

 

Так Надія Попова підписана в телефонних книгах друзів-волонтерів – Надійка. Їй 26 років.

 

Надя не одразу погодилась на те, щоб її ім’я фігурувало в цій статті про військових волонтерів з Рубіжного. І не через міркування безпеки, як інші, а через те, що не надто часто може відвідувати волонтерський штаб.

 

При цьому ті, хто її знає, дивуються, як вона взагалі знаходить таку можливість. Надія працює медсестрою в реанімаційному відділенні місцевої лікарні (а Рубіжанська міська лікарня є опорною щодо COVID-19) й одночасно навчається на шостому курсі Луганського державного медичного університету. Працює в різні зміни, має справу з дуже важкими хворими. І при цьому вкрай серйозно ставиться до навчання. За шкільною звичкою дівчина все робить на "відмінно".

 

Зараз Наді час обирати майбутнє, визначитись з інтернатурою. "Була в мене думка стати реаніматологом, але…" – розмірковує вона.

 

На першому плані Надія Попова

 

Справа в тому, що її прагнення суміщати навчання з роботою співпало з пандемією COVID-19. І зрештою вираз про те, що "…в кожного медика має бути своє кладовище", для Наді взагалі не є риторичним. За період роботи вона навіть не може озвучити точну цифру: скільки ж смертей вона бачила. Вона давно їх не перераховує.

 

Обговорюючи з Надією її роботу, її навантаження, так і хочеться сказати: "Дитино, та відпочинь же ти, будь ласка"… Але таких слів Надя ніколи й не від кого не чула. Її батьки давно померли, і Надю та братів із сестрами (вона четверта із п’яти дітей) виховували опікуни – дядько з тіткою. Добрі люди, яких Надя згадує тепло. Але, все-таки, материнську чи батьківську любов та турботу таке виховання не могло замінити повною мірою.

 

Велика багатодітна родина жила в селі в центральній Україні, роботи по господарству завжди вистачало. При цьому й у школі, й у медичному коледжі навчалась дуже добре. Надя з дитинства звикла все робити на совість. Така вона й зараз – і в роботі, і в навчання, і у волонтерстві.

 

Юлія Сабаєва – журналістка і волонтерка "Рубіжанських павучків"

 

До компанії "павучків" Юлія приєдналась приблизно півтора роки тому, коли переїхала у Рубіжне з Старобільського району. Вона – переселенець, і в грудні 2021 року виповнилось 7 років з того дня, як вона не була в рідній Кадіївці та не  бачила матір. Переселитись кудись за межі Луганської області Юлія ніколи не хотіла й не хоче. 

"У мене "віджали" рідне місто, але не "віджали" рідну область, і я люблю Луганщину до фанатизму, –  каже вона. – Хочу тут жити та робити те, що в моїх силах, для добробуту нашого регіону".

 

Надія Попова, Юлія Носарєва і Юлія Сабаєва

 

Зробити при цьому може не дуже багато: по можливості популяризувати свою область як журналіст, розвінчуючи міф про суцільну депресивність та суцільні сепаратистські настрої, розповідати про земляків, якими пишається. І волонтерити. Вона переконана: волонтерство дає їй самій не менше (а можливо, навіть більше), ніж тим військовим, яким "…павучки" намагаються допомагати. І це стосується багатьох аспектів.

 

До 2014 року Юлія займалась рукоділлям, здебільшого плела. А після переїзду з дому жодного разу не доторкнулася до пряжі. Сама вона про це вже й забула, а діти не так давно нагадали: останньою річчю, яку вона почала в'язати та так і на закінчила, був білий светрик для маленького сина друзів. Він, незакінчений, так і валяється десь у її порожній квартирі, а той хлопчик, якому він був призначений, вже виріс у дорослого парубка. "Мені здається, що це блюзнірство якесь – чисту красиву нову пряжу, або красиві яскраві нитки, або нову тканину нести в ці убогі брудні зйомні хати, в яких я жила", – каже вона.

 

Долучившись до "Рубіжанських павучків", вона просто шукала коло однодумців та можливість витрачати сили з користю для військових і для регіону. А виявилося, що знайшла можливість реалізувати свою потребу в рукоділлі. Зізнається, нарізання та зв’язування стрічечок дають їй не меншу насолоду, ніж колись плетіння абрикосового костюмчика маленькій дочці.

 

 Зараз Юля добирає кольори та фактуру для маскувальних сіток, зв’язує клаптики тканини так, щоб чергувались вузлики та "мохнатість", а потім милується готовою сіткою – справжнім виробом мистецтва.

 

А ще волонтерський колектив дав Юлії відчуття того, що їй є на кого покластись, є від кого чекати допомоги. Адже друзі можуть і побутовими речами поділитись (а для переселенця не зайві ані чайна ложка, ані вішалка для одягу), і помідорів на консервацію влітку принести, і переноску для кота позичити, і корисний контакт по роботі дати.