Рекордсменка Європи, поліцейська у спецназі Луганщини Олександра Бєлова – про те, чого може досягнути жінка

Сьогодні Олександра Бєлова виступає у ветеранських змаганнях, отримує третю вищу освіту, працює в спецназі та тренує дітей. Однак список її талантів цим не обмежується. Напевне, найбільш характеризує її цитата з нашої багатогодинної розмови: "Якщо щось може якась людина, то чому те саме не можу я? Просто комусь потрібен місяць-рік, це називається талант, а комусь знадобляться десятиліття".

Бєлова зіткнулася з війною двічі. І якщо в її 6 років вибір переїжджати з Молдови до України робили батьки, то в 2014 році рішення приймала вже вона сама.

У житті Вам доводилося кидати все двічі. Один раз – в дитинстві, наступного разу – в дорослому віці. Як Ви опинилися в Україні?

– Я народилася в селищі Нові Анени, це на даний момент вже спальний район Кишинева. З нашого будинку відкривався вид на пагорб. І ось за ним вже було видно гармати... Якраз спалахнув придністровський конфлікт. Мати того часу була зі мною та моєю сестрою, яка на 5,5 років за мене старша. Тато був у морі. Тоді мати вирішила повернутися до батьків у Свердловськ (Луганська область, – ред.). Там я і пішла до другого класу. У місті добре був розвинений спорт. Всі в нашому класі чимось займалися. Я ходила до спортивної школи "Шахтар", за який і виступала потім.

Як в життя увійшло плавання?

– Ми пішли подивитися на заняття в басейні. Тоді якраз вийшов серіал "Повернення в Едем", я бачила єдину серію, коли до головної героїні запустили в басейн крокодила. Мабуть, я була ще тією фантазеркою. Ногами стала молотити міцніше, ніж до цього. І перейшла в спортивну групу. Так поступово я дійшла до своєї тренерки Галини Михайлівни Охрименко. Вона мені сказала: "Саша, ти талановита дівчинка, у тебе попереду школа Олімпійського резерву". Я почала займатися плаванням тільки в п'ятому класі, але тренерка змогла зарядити енергією і направити в потрібне русло. І в сьомому класі я потрапила до школи Олімпійського резерву в Луганську. Потім я вступила до Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка, закінчила магістратуру. Я – тренерка з олімпійського професійного спорту.

7 клас – це, по суті, ще дитина. Не страшно було одній в чужому місті – Луганську?

– Звичайно, було страшно. Я і додому просилася. Але батьки налаштували на потрібний лад, сказали "давай, дерзай". Ми розуміли, що спорт може відкрити інші можливості.

А як ви потрапили в поліцію?

– Після Чемпіонату світу в 2003 році до мене звернулися з поліції, запропонували виступати за них. Я закінчила училище первинної професійної підготовки співробітників міліції, в 2005 році вже виступала за поліцію на Чемпіонаті Європи в Берліні. У 2013-му виступала на Чемпіонаті Європи в Дніпрі.

Ці змагання відрізняються від звичайних?

– На звичайних змаганнях все по-іншому. Там я зіткнулася з такими змаганнями серед поліцейських, як порятунок потопаючого. Є манекен на дні. Потрібно на час доплисти, пірнути (дозволено один дотик ніг), манекен підняти і потім на собі наввипередки тягнути. Потім витягнути з води і зробити штучне дихання, щоб запалилася зелена лампочка. Або видавали спеціальну форму, і в ній треба проплисти 50 метрів. Це правильно, адже якщо рятуєш людину, то ти за нею стрибаєш, в чому є.

На змаганнях правоохоронців у кожного своя форма. У деяких дівчаток шорти, у хлопчиків – спідниці. Різні головні убори. На мене форми не знайшлося – була дуже худорлявою. Підшивали, прищіпкою чіпляли за волосся, щоб "плечі сіли".

У вашому житті була і Олімпійська збірна. Як почався шлях в ній?

– Для відбору в Олімпійську збірну є свої вимоги. Потрібно показувати хороші результати на чемпіонатах. Якщо ти в призових місцях, на тебе звертають увагу. У 2002 році так сталося і зі мною. Тренер запросив на перші пробні збори в Болгарії. Ось в Бельмекені мені і виповнилося 18 років. Збори пройшла успішно, і далі потрапила на Чемпіонат світу в Барселоні в 2003 році, де теж добре виступила. До 2007 року я була в збірній і пішла в декрет. Можна було поїхати на Олімпійські ігри, але я вирішила приділити час особистому життю. Маленька дитина просить часу. А спорт – це постійні збори. Я вибрала сім'ю, тому що не в кожного спортсмена вона є.

Після декрету в вашому житті з'явився ще й тріатлон ...

– Я стала майстром спорту з тріатлону в 2010 році. У 2007 році народила дитину, виступала на змаганнях і готувалася здати норматив. Я – перший майстер спорту з тріатлону була на той момент в нашій області. Коли в моє життя увійшов тріатлон, я часто літала, гальмуючи об асфальт своїм тілом. Коли у мене було розсічення, я прийшла додому вся в зеленці. Після отримання майстра спорту приїхала вся в ранах – 90 км на тугій сидушці велосипеду після запливу в 2,5 км, вся  в піску, в мозолях, синцях і ранах добігла 21 км, чотирьох нігтів немає. Коли чоловік побачив, каже: "Давай, напевно, закінчуй з тріатлоном". Але мені стало шкода своїх зусиль.

Зараз беру участь в змаганнях серед ветеранів-правоохоронців. У плаванні ветерани – це спортсмени з 25 років. Вдалося зібрати команду правоохоронців для участі в Чемпіонаті. Ми періодично їздимо на змагання. Хочемо потрапити на міжнародні змагання в складі збірної команди України.

Ви ж ще така собі Бет Хармон. Виграли в турнірі серед правоохоронців. Свого часу вас запрошували продовжити навчання у Харкові і професійно займатись шахами.

– Шахами я займалася паралельно з плаванням ще в Довжанську (Свердловську). На обласні змагання я почала виїжджати раніше навіть з шахів. Але в Антрациті я програла партію, яку могла виграти. Тренер мене насварив, сказав "іди на своє плавання". Я образилася і після 7 класу закинула шахи. Але шахи залишили свій слід і сформували моє мислення.

Крім спорту ви отримуєте третю вищу освіту – історичну. Чому саме історія?

– Я отримую третю вищу освіту зараз в ЛНУ ім. Шевченка на історичному факультеті. До цього отримала спортивну освіту і юридичну. Крім цього, я майстер манікюру та бровіст. Мені подарували сертифікат на навчання хлопці, з якими ми разом навчалися в Національній академії внутрішніх справ. 

Юридичну освіту отримала тому що постійно стикалася з проблемами, як переселенець. Мені захотілося розібратися в цих тонкощах. Історичну ж тому, що хочу розібратися в сучасних подіях, їх взаємозв'язку з минулим, зрозуміти роль жінки в історії. Можливо, в мені говорить авантюризм. Я люблю подорожувати, відвідувати екскурсії, дивитися щось нове, читати, спілкуватися.

Але тренерський шлях вас теж вабить? Ви почали виховувати нове покоління плавців…

– З дітками поліцейських я безкоштовно займалася плаванням з 2019 року. Зараз через карантин заняття припинені. Так я емоційно перемикаюся. Раніше займалася і реабілітацією на воді зі спортсменами після травм, людьми після аварій. Займалася з дітьми з ДЦП. На жаль, таким дітям приділяється мало уваги, нічого не робиться для їхнього виходу з чотирьох стін. У Південній Кореї на універсіаді в 2004 році я побачила, як займаються з інвалідами, ставлення до них... У нас же немає умов ні для життя, ні для розвитку. Діти ці як звірі в клітці.

Хотілося б виховати олімпійського чемпіона або чемпіонку?

– Мені приносить задоволення, коли я можу поділитися якимись навичками і вміннями. Мені було б цікаво ще попрацювати в школі Олімпійського резерву в Кремінній. Надійшла така пропозиція. Головне, щоб вдалося це поєднати з роботою в поліції. Я вже консультувала юних спортсменів, і вони показували хороші результати. Якщо завдання виховати олімпійця мені під силу, я тільки рада буду.

Як познайомилися з чоловіком? Наскільки відомо, ви разом давно, а зараз ще і працюєте в одному підрозділі ...

– Ми познайомилися на зборах в Кремінній в 2004 році. У нас там щоліта були збори. Чоловік у мене майстер спорту з боксу, теж працює в поліції. Служимо в одному підрозділі. Син займається самбо і дзюдо.

Мати займається плаванням, тато – боксом. Чому син не пішов по стопах?

– Після 2014 року всі змінилося. Він плаває з 3 років, ходив на бокс в Луганську. В Новопскові, куди ми спочатку поїхали, цих секцій не було. Він займався греко-римською боротьбою. А коли переїхали в Сєвєродонецьк, знайшли гарного тренера з самбо і дзюдо. Син уже призер змагань. Йому зараз 14.

Ви 16 років працюєте в поліції. Як опинилися в спецназі?

– Ми у 2014 році переїхали спочатку до Новопскова, куди розподілили чоловіка. До цього я працювала в патрульно-постовій службі, в професійній підготовці співробітників поліції. В Новопскові я працювала помічником чергового, потім інспектором слідчого відділу. З 2016 року тренінговий центр поліції, де працював чоловік, переїхав до Сєвєродонецька. Тут я почала шукати вакансії. Спочатку я прийшла в спецпідрозділ батальйону поліції особливого призначення (БПОП) інспектором кадрового забезпечення.

Для роботи в спецназі потрібні спеціальні навички?

– Так, потрібні певні навички – добре бігати, зуміти пройти курс виживання, стріляти. Перші змагання за БПОП я провела зі стрільби, ми посіли третє командне місце, хоча до 2014 року я і не думала, що добре стріляю. 

У спецназі багато жінок?

– Дівчат у нас від загального складу приблизно 15%.

У них робота легше чи умови однакові для всіх?

– Якщо служба вимагає, ми беремо участь у всьому. Це і охорона стратегічних об'єктів, і робота на КПВВ, відпрацювання районів.

Як виглядають жінки у спецназі?

– На роботі я в основному в берцях, на виїздах – в налокітниках, нарукавниках, балаклаві, бронежилеті, шоломі. І коли це все одягаєш, на дівчинку не сильно схоже. Робота специфічна. Напевно, не для кожного. Мене мама назвала Олександрою. Напевно, вона щось знала – ім'я завойовника, більш чоловіче. Мені з чоловіками простіше. Я з 2016 року в підрозділі.

Дружба з чоловіками існує?

– Мені з ними простіше. Я завжди була одна дівчинка в класі в спортшколі. У збірній у тренера я була теж одна дівчинка. Я прийшла в спецпідрозділ зі своїм спортивним багажем. Коли проходила курс  виживання, мені деякі сказали "Ви, напевно, з неблагополучної сім'ї?". Тому що як це – лягти в пил і качати прес? А мені це не важко, врешті-решт, душ є. Хоча навіть деяким чоловікам це складно. В кабінеті у мене дев'ять чоловіків. Дружній колектив. З чоловіками все вирішується не за спиною, а очі в очі.

Ви працюєте разом з чоловіком. Це важко?

– У мене робота більш пов'язана з технічним забезпеченням, а в нього – з фізичним. Ми бачимося, але не цілодобово разом.

Вам пропонували роботу в цивільній сфері в столиці. Чому вибрали Сєвєродонецьк?

– У Києві добре жити в своїй оселі. А інакше це виживання. Плюс чоловік тут, а сім'я повинна бути разом і в хороші, і в складні часи. Ми багато пройшли разом, і в наметах жили. Ми ж виїхали у відпустку і більше не повернулися до Луганська.  Потім нам передали документи. На руках першокласник. Ми з сином поїхали до Луцька, бо були постійні обстріли в селищі, де ми жили. Потім вже чоловіка призначили до Новопскова, і він нас забрав.

В інтерв'ю нашому виданню колишній керівник обласної поліції Анатолій Науменко розповідав, що спочатку поліцейським доводилося жити в спортзалі. Вас це теж зачепило?

– В Новопскові був райвідділ і поряд спортзал. Там зробили кімнати для приїжджих. Мені пощастило, що нас прийняла до себе тітка мого товариша по службі. Завдяки чужій людині вдалося вижити спочатку. У мене не було ані ложки, ані чашки, ані виделки. Потім тренінговий центр переїхав в табір "Джура", ми жили в будиночках. Їздила з селища Лиман (Луганська область) до Новопскова на роботу в райвідділ. Після 2015 року ми остаточно переїхали в Сєвєродонецьк.

Ви – дівчина, від якої завжди чекають результат. Це складно?

– Морально бути завжди на 100% сильною теж важко. Бувають травми, організму буває важко. Спорт – це фортуна. Іноді ти на коні, іноді ти під конем. Потрібно шукати в собі сили. В родині. Чоловік завжди мотивує. Може заявити: "Ти спортсмен або хто?"

А чи не хочеться поплакати "в жилетку"?

– Я його вибрала своїм чоловіком. Він – мій мотиватор. Зі мною не можна бути жилеткою, я пройду повз такого чоловіка. У мене до чоловіків взагалі завищені вимоги. Якщо він не може того, що вмію я, мені нецікаво. Справжніх чоловіків, які можуть гордо носити це визначення, не так багато. На якого можна покластися, який прийде на допомогу у важкій ситуації. Я розуміла, що зможу бути з тим чоловіком, який буде локомотивом в моєму житті, за яким я захочу тягнутися.

Дві дуже сильні людини разом. Є лідер?

– Голова в нас тато. І нас це влаштовує – мені комфортно, що я за ним, як за стіною.

А дівочі захоплення у вас є?

– Мені дуже подобається вишивати бісером, хрестиком. Це виробляє в мені посидючість.

В умовах військових дій важче чоловікам чи жінкам?

– Я навіть не знаю, кому легше. Чоловік завжди може піти воювати. А у тебе за спиною дитина, чоловік, який вже там. Мені здається, у жінки тут навантаження в два, а то і в три рази сильніше. Чоловік не так переживає по сімейних питаннях. У нього прикритий тил.

Багато дівчаток повелися героїчно після 2014 року. Адже часто хлопці пасуть задніх – не хочуть в армію, не хочуть міняти своє життя. Зараз є чисто жіночі батальйони. Де ці чоловіки? Хтось на заробітках, хтось боїться, а й дуже багато хто загинув. Багато жінок звалюють на себе цю ношу.  Відсоток жінок змінюється зараз. До того ж, зараз в поліції, збройних силах досить хороші зарплати. Це теж мотивує. Але якби мирне життя давало гідний рівень, впевненість у завтрашньому дні, захищеність, хіба жінки стали б звалювати на себе таку роботу?

Для Вас в 2014 році вибір був очевидний?

– Мені Україна багато дала. Я з шести років тут. Все, чого я досягла, допомогла мені дати моя країна. У 2014-му році вибір був очевидний. У тебе має бути позиція і за неї не повинно бути соромно.