Картини Донбасу Яна Птушка: Чому на Луганщині муралістів іноді вважають дикунами

Мешканець Сіверськодонецька Ян Птушко – автор близько 20 муралів в різних містах Луганської і Донецької областей. Колишній податківець, а тепер художник, він активно працює в цьому напрямку з 2016 року. І хоча в Сіверськодонецьку багато його робіт, автор зізнається, що сьогодні він більше займається проектами на Донеччині. Там він знаходить більше розуміння і підтримки, ніж у рідному місті.

Сьогодні він працює з напарником і другом Золтаном Надь. І переїжджати не збирається – каже, має багато планів на Луганщині. Depo.Донбас поговорило з хлопцями і про плани

Ян і Золтан

Яне, чому вам доводиться їздити по інших містах, але своє при цьому ви кидати не хочете?

– Поки є тут, чим займатися. Хочемо залишити свій слід. Але в обласному центрі Луганщини з цим складно, тому їздимо і по інших містах, зокрема, в Донецькій області. Там наших робіт більше.

Чому так виходить?

– Тому що у нас немає контакту з місцевою владою. Це важливо. Домовитися немає можливості. Стукати в зачинені двері вже бажання немає. У такій роботі важливий діалог. Адже ми з людьми спілкуємося. Нас запрошує зацікавлена ​​сторона, вони знаходять волонтерів, які нам допомагають, – донести, відвезти, привезти. Це велика командна робота.

Прикро, що краще сприймають не в рідному місті?

– Певною мірою, так. Ми тут живемо, хочемо робити місто кращим.

У Донецькій області ви працюєте в різних містах. Скрізь йдуть на контакт?

– Так. З усіма можна знайти спільну мову. Наприклад, в Торецьку нас дуже тепло прийняли. Навіть сумно було закінчувати. У Вугледарі мер постійно приїжджав на об'єкт. На Луганщині по-іншому. Коли ми починали працювати по гранту Британської ради, ми їздили в Кремінну робити 10 шкіл – розписували кабінети. Перша школа в Кремінній – там на нас дивилися, як на дикунів. Таке було упереджене ставлення. Нас не розуміли взагалі. Люди боялися, що ми все зіпсуємо. Але коли почала вимальовуватися картинка, сподобалося. У нас наприкінці був бенкет просто. На доріжку нам подарували пляшку шампанського. В цілому, сьогодні реагують позитивно. Відсотків 90. Але є люди, яким усе не подобається. Хоча зараз тенденція більше до позитивного сприйняття.

 У Сіверськодонецьку немає ваших муралів на дев'ятиповерхівках. Хотілося б, щоб з'явився такий?

– В рідному місті за житлові будинки братися не хочеться. Немає бажання переконувати людей. Один із прикладів: в рамках проекту, який я надавав на Лейпцизьку премію, я хотів розписати двоповерховий фасад по вул. Юності. Але в підсумку змінилася локація, тому що люди не сприйняли цю ідею. Я вже готував фасад, але на першому поверсі був кондиціонер і жителі квартири виступили проти, тому що боялися сміття, яке посиплеться на нього. І після реакції цих людей і інші підтримали їх. У підсумку ми розписали з дітьми трансформаторну будку за "Дитячим світом".

В рамках проекту Ви також розписували тролейбуси в Сіверськодонецьку…

– У нас тролейбуси в жахливому стані. Їх не фарбують, не миють. Коли я почав працювати, мені доводилося самому це робити. Там же я бачив, що працівниці депо мало не за свої кошти закуповують миючі засоби, щоб підтримати чистоту. Я ж хотів, щоб люди побачили тролейбуси іншими – яскравими.

Перемога в цьому проекті стала для Вас несподіванкою?

– Я відправив весь пакет документів, заявку. Квиток купив на виставку в Києві, але не поїхав. Я вирішив, що у мене там шансів немає. Накрутив себе. І забув про це. А через певний час мені подзвонили і повідомили, що я увійшов в число призерів. Я один з п'ятірки переможців був фізичною особою – усі подавалися об'єднаннями. У підсумку я виграв гроші на реалізацію ідеї і розписав трансформаторну будку та тролейбуси.

Ще один цікавий проект – спортивний мурал в Гірському. Як ви там опинилися?

– Голова громадської організації "Гірський БУМ" Артем Вовк – це унікальна людина. Я дуже радий, що ми з ним познайомилися. Він працює в шахті, а у вільний час змінює життя рідного міста на краще. Ось ми вважаємо, що Сіверськодонецьк – маленьке містечко. Але коли приїжджаємо в місто з однією вулицею, розуміємо, що люди, крім шахти, нічого не бачать. Артем же зібрав навколо себе групу людей, вони знайшли спільну мову з шахтою, яка теж допомагала, в тому числі фінансово. Влада теж підтримала, хоча і просто словом. Я Артему допоміг із заявкою в програму ООН з відновлення і розвитку миру. Так з'явився мурал на стіні спортзалу в парку шахти "Гірська". А познайомилися ми у "Фейсбуці".

У Сіверськодонецьку дуже популярні ваші роботи на фасадах шкіл. Чи плануєте і далі їх розписувати?

– Зараз у мене є список шкіл і об'єктів, які потрібно розписати. Але йшов я до цього довго. Терпіння і вміння чекати – це дуже важливо. У 2016 році я розписав перший фасад і була тиша потім. Вистрілило та заглохло. Потім вже я почав працювати з ПРООН та іншими проектами.

Якщо шукати інформацію про вас, то всі джерела видають історію про те, як ви працювали в податковій, а потім стали малювати мурали. Досить різкий поворот …

– Цей поворот не відбувався різко. Все паралельно було – я ж і до цього малював. У 2016 році, коли розписав перший фасад – малюнок квітів на двоповерхівці, я ще працював у податковій. Це, в принципі, стало і стартом муралів. А в цілому малювати я почав набагато раніше. До того, як вступив до університету, влаштувався на роботу. Профільної художньої освіти у мене немає. Є вища юридична.

А батьки підтримали Вас? Як вони сприйняли такі зміни?

– Погано спочатку. Мама не зовсім розуміла, чим я займаюся. Я ж малював графіті весь час. Я пояснював їй, що це хобі. Тобто, по суті, те саме, якби я на велосипеді катався або скейті. Вона не зовсім розуміла, навіщо це мені. Коли ж я почав розписувати фасади, почали про мене говорити люди, стала пишатися.

Коштовне  хобі? Один балончик фарби скільки коштує?

– Більше 100 гривень. А, наприклад, дев'ятиповерхівка - 300 квадратів. Виходить, до 200 тисяч гривень.

А чому саме графіті? Звідки інтерес?

– Я малював для себе. Потім побачив рекламу "Снікерс". Там герої ролику малювали балонами. Потім познайомився з місцевими хлопцями, і вони мене всьому навчили – де дивитися, що читати. Зараз вони не малюють. Один тільки продовжив.

А висоти не боїтеся?

– У мене є ліцензія. Страху висоти вже немає, хоча спочатку був. У Торецьку ми вперше каталися на колисці. Спочатку було не по собі. А потім звик.

Ви говорили, що відмінною рисою Вашого стилю є динаміка. Стиль сформувався остаточно чи ще зазнає змін?

– Стиль змінюється весь час. Художник не може стояти на місці. Але йому характерна динаміка. Чималу роль відіграє колір, як і в будь-якій абстрактної роботі. Якщо це спальний район, палітра спокійніша. Ми ж реагуємо на якісь речі, видаємо енергію.

Які речі, наприклад?

– Ну, ось школа. Я сам знаю її, вчився там. Вона сіра. І без того не хочеться туди йти. Я розписав 8-му школу, в якій навчався. Це і подяка навчальному закладові, і бажання зробити його яскравішим. Плюс, школи ми розписуємо з дітьми.

Правда, що реальна робота завжди виявляється кращою за  проект?
– Ескіз і підсумкова робота сприймаються по-різному. Всі про це говорять. Набагато кращий готовий результат. Спочатку ми малюємо в фотошопі. Там колір не збігається з кольором реальної фарби. Наприклад, рожевий і кремовий –примхливі відтінки.

Відомо, що Ви можете поступитися в ціні замовнику, якщо це комерційний проект, але настояти на своєму баченні. Це так?

– Буває. Адже завжди хочеться авторське просувати. Не завжди знаходиш спільну мову з замовником. Але часто можна постаратися переконати, домовитися. Хоча це не можна назвати суто комерційною діяльністю, заробітком. Це більше, напевно, саморозвиток. Тому ми краще поступимося в тій же ціні, але просунемо своє. Наприклад, погодитися на тих телепузиків, але свій фон зробити. Грубо кажучи. Хотілося б більше довіри від замовників. І хотілося б розбити цю межу між іноземними художниками і українськими. Для нас завжди вносяться коректування. А для іноземних – немає. Іноземний художник приїжджає і йому не ставлять таких рамок. Наприклад, запрошують художника на фестиваль муралів. Тут з самого початку не може бути тематики як такої. Це може якось глобально називатися. Наприклад - миротворство. І якщо ти хочеш розуміти під миротворством квітку, то ти її малюєш. Людям з іменами не перешкоджають в вираженні, а нам можуть запропонувати щось змінити. У нас не було прецедентів, щоб роботу глобально переробляли, але ось в Вугледарі питання з фасадом довго вирішувалося. Це ж не діло, що ми шість разів перемальовували ескіз. У мене через це збивається загальна композиція. Сенс, який я закладаю, він втрачається. У Вугледарі головні герої – хлопчик і риба. Спочатку хотіли хлопчика поміняти на дідуся. Потім і рибу хотіли поміняти. А ось в Торецьку ми малювали парк, там не було рамок взагалі. Дали фарбу і свободу.

 Що несуть Ваші роботи?

– Добро, світло, мир. Такі глобальні, нехай і заїжджені, речі. По суті, ми покращуємо зовнішній вигляд міст.

Є комунікація з іншими художниками? Хотіли б у кого-то повчитися або покликати в гості?
– В Україні багато крутих художників. Я мрію про те, що вони доїдуть колись у Сіверськодонецьк малювати. Спілкуємося зі Львовом, Дніпром. Їздили до Львова на фестиваль. Хотілося б в США потрапити, та й до Європи. Скрізь фестивалі проходять. У нас теж починається цей рух. Але більше в Києві. Схід поки відстає. Американський Детройт - це приклад, коли з міста зробили щось нереальне. Один з центрів сучасного вуличного мистецтва. Дали художникам повну свободу. А там багато покинутих будівель, цехів. І у нас багато всього. Цілком можна зробити подібне. Цікаво було б зробити якусь платформу. Взяти склад, цех, розписати його, запросити художників, влаштувати лекції, майстер-класи, концерти. Залучити дітей. І це могло б стати туристичним напрямком.

Зараз, в холодну пору року, ви призупиняєте розпис фасадів. Чим будете займатися? Досі хочете розписати елеватор?
~ Зараз ми готуємо ескізи, проекти. Елеватор – це мета. Хочемо поставити рекорд України. Ось нещодавно в Запоріжжі хлопці розписали понад 800 "квадратів". А у Старобільську якраз є відповідний елеватор, і ми можемо поставити свій рекорд.