Режисер Луганського драмтеатру: "Мистецтво не може бути поза політикою"

Створений в 1941 році для обслуговування військових частин і шпиталів в роки Другої Світової війни, свої перші кроки театр зробив саме на війні. З того часу трупа змінила багато домівок, була в евакуації, пережила занепад і розквіт. Саме в розквіті його застав 2014-й рік, коли життя театру знов розділилося на "до" та "після".

В грудні 2014-го, у зв’язку із проведенням Антитерористичної операції, театр переїхав з тимчасово окупованого Луганська до підконтрольного українській владі Сіверськодонецька. В нове місто приїхали директор, бухгалтер та лише один актор. Без власної будівлі, акторським складом лише з чотирьох людей вже до кінця театрального сезону 2014-2015 років було поставлено та презентовано виставу "Наша кухня". А в серпні 2015 року колектив театру отримав домівку – колишню будівлю Сіверськодонецького міського театру. Але її стан був аварійний, і ще певний час знадобився для того, щоб театр відчинив двері після ремонту.

Зараз в театрі вже спокійно згадують ті часи. І замість того, щоб жалітися на долю, хваляться досягненнями та діляться планами на новий театральний сезон, що стартує вже 6 вересня.

"Додає наснаги те, що театр довів свою спроможність. Те, що театр став творчим міцним колективом зі своїм обличчям. І  це творче обличчя було продемонстроване і в нашому місті, і в різних містах України. Це Київ, Львів, Ужгород, Дрогобич, Івано-Франківськ, Дніпро, Запоріжжя, Суми, Харків. Ми були на фестивалях, в нас були цікаві тематичні поїздки, ми їздимо по області. Театр сприймається глядачем і театральними критиками не як нове, щось тільки сформоване, що починає своє життя, а як вже сталий театральний організм. Який відповідає серйозним вимогам і виправдовує своє звання", – каже головний режисер Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру Володимир Московченко.

На сьогодні поставлено вже  34 вистави, в новому році їхня кількість збільшиться. За минулий рік театр збільшив свої прибутки, в порівнянні з попередніми роками, на 50%. "Ми починаємо 6 вересня  прем’єрою – п’єсою Гоголя "Одруження", яку ставить харківський режисер Олександр Аркадін-Школьник. Далі на нас чекає ІІ Всеукраїнський фестиваль театрального мистецтва "Світогляд". Це дуже складний на сьогодні етап з точки зору матеріально-технічної", – розповідає Московченко. 

На фестивалі буде представлено 10 театрів із різних областей України. Квитків вже майже немає – продані. "Чому мені прийшла ідея з фестивалем – тому що ми, як єдиний театр, не можемо охопити всю глядацьку аудиторію.  Це один з факторів. Інший – показати, що Луганщина привітна, цікава, не така страшна, як її малюють для тих театрів, які сюди будуть приїжджати. Так само показати глядачам нашим, що Україна цікава в різних своїх проявах і жанрах", – каже директор Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру Сергій Дорофєєв.

На фото Московченко і Дорофєєв

Відкривати  фестиваль 17 вересня  буде постановка молодої режисерки театру Вероніки Золотоверхої "Вій" за Миколою Гоголем. Московченко каже, що упереджень щодо містичного автора в них немає. "На щастя, у нас таких забобонів нема. Бо всі ці розповіді про містичність Булгакова, Гоголя – вони більше казки кіношно-театральні. Бо статистика підтверджує інше. Люди люблять робити казки, страшилки для дорослих", – розповідає головний режисер.

Далі в планах робота із запрошеним режисером з Прибалтики Лінасом Зайкаускасом. "Ми починаємо працювати в жовтні. Лінас Зайкаускас – це людина зі світовим ім’ям. Я сподіваюся, що це буде саме та вистава, про яку ми домовлялися. Бо складність нашого театру в тому, що в нас немає вікового різнобарв’я. Бо в нас є або дуже досвідчені, або дуже молоді актори. В нас немає середнього віку", – ділиться планами Дорофєєв.

Загалом для театру це буде 79-й театральний сезон і п’ятий, що відкривається в Сіверськородонецьку. Тобто передювілейний. "Наступного року це буде 80-й сезон. Ми плануємо його зробити більш цікавим. В планах випустити книгу про театр. І вже зараз ми починаємо готуватися до наступного сезону. Театральні люди забобонні. Не розкривають всіх секретів. Але можу натякнути, що ми задумали соціально-культурний проект, який буде говорити про проблеми дітей з інвалідністю. Це буде проект, який допоможе через засоби  театральної виразності показати, що це такі ж самі люди, вони так само цікаві. Так само мріють, кохають і живуть", – розповідає директор театру.

Московченко, у свою чергу, каже:  репертуар планується такий, щоб "атакувати" глядача з різних напрямків. "Це і українська класична драматургія, світова класика, сучасна драматургія. Ось сучасна – це постановка драматургині Неди Нежданої "Самогубство самоти або останній герой суїциду". Це історія для малої сцени. Є в планах і комедії, і музичні історії, і драматичні твори", – ділиться режисер.

Але навіть  при всіх досягненнях,  є проблеми, що переходять з року в рік. "Це наше бажання посилити творчий склад. Побачити нові акторські обличчя, бо до нас з дуже великою неохотою їдуть. Тому що це схід України, де декілька кілометрів до лінії зіткнення. Немає великого бажання приїхати до нас у фахівців з Дніпра, Харкова, Києва і так далі. Це нас обмежує в репертуарі, це обмежує нас в якихось творчих пропозиціях. Бо бажань в нас дуже багато – це п’єси, які хотілося б втілити. Подарувати глядачам і традиційні, і новітні рішення. Але ті люди, що працюють в театрі, довели свою можливість мобільно і якісно працювати, підставляти свою творче плече і тому ми не боїмося брати складні завдання", – каже Московченко.

Як приклад режисер наводить п’єсу "Жайворонок", що поставив театр. "П’єса сама по собі дуже складна. І треба було вирішити велику, масову за кількістю дійових осіб драматургію нашими можливостями. І ми довели – і собі, і глядачам, і на фестивалі "Мельпомена Таврії", куди ми були запрошені – що ми здолали цей матеріал", – ділиться Московченко.

Зараз  в театрі працюють 32 переселенці з окупованої частини Луганської та Донецької областей, а загалом – 127 людей. Сергій Дорофєєв розповів, як з одного актора, що переїхав, виросла ціла трупа. "Частина сіверськодонецького театру, частина людей, що приїхала з окупованих територій, частина людей з інших міст України. Здебільшого молодь. Випускники Києва, Харкова, Дніпра. Мабуть, вдалося їх залучити лишень в 2015 році. Після цього, на жаль, до нас мало хто їде. А "навала" була в 2015-2016 роках. Мені здається, що тут зіграв певний патріотизм, певний авантюризм. Вони й зараз тут. Одна пара акторська поїхала з тих, хто прийшов тоді", – каже директор театру.

Зараз залучити нових акторів складно. Акторських вишів в Україні багато, але випускники затребувані в своїх містах. Тим не менш, в  Кремінній працює Коледж культури та мистецтв, який готує акторів та режисерів, а Луганська академія культури та мистецтв працює в Києві і приймає на навчання акторів, що працюють в театрі. Дорофєєв мріє, щоб коледж, а, можливо, й навіть академія переїхали до Сіверськодонецька. "Також в планах створити свою дитячу театральну студію. Щоб спочатку там навчалися діти, потім вони переходили до коледжу, а після – щоб приходили до театру. А ми вже будемо відправляти на навчання на заочне відділення в Академію. Якщо вона не надумає переїхати до нас", – ділиться планами Дорофєєв.

З запрошеними акторами теж є свої складнощі. Сіверськодончани бачили виставу "Веселий  дух" із Римою Зюбіною, а ось з іншим відомим актором графіки не співпали. "Якщо ми запрошуємо акторів з Києва, то це пов’язано з їхнім графіком, який є дуже щільним. Ми не зможемо грати виставу щомісяця з зіркою. Із Римою Зюбіною це був цікавий досвід, коли зійшлися її волонтерські творчі побажання і наше бажання співпрацювати з такою особистістю. Це було дуже радісно і для нас, і для неї", – каже Московченко.

Стикається театр і з проблемами більш приземленими. "У нас є мрія побудувати додаткову будівлю, де буде розміщуватися і студія, і склад зберігання декорацій. Бо не вистачає катастрофічно місця в тих приміщеннях, які ми орендуємо", – каже Дорофєєв. 

"Є проблеми в театрі транспортного характеру.  Хотілося б мати свій транспорт, більше мандрувати. Охоплювати свою область,  сусідні", – додає Московченко. Він  зізнається, що свого глядача театр вже має, але місто тільки-но починає ставати своїм. "Що стосується глядача,  то я бачу, що він в нас свій вже є. Є люди, які ходять на всі вистави. Є люди, що сприймають одне і не дуже сприймають інше. Але за 4 роки зробити місто своїм неможливо. За 4 роки можна тільки налагодити певні зв’язки. Нам в Луганську свого часу вдалося відчути потребу загалу. І ми, маючи свою художню позицію, хотіли її поєднати з цими глядацькими  потребами. І це будування театру йшло багато років. Нам вдалося зробити мову привабливою через пластику, музику, драматургію, цікаву гру. Ми зробили мову мовою залу. Теж саме ми тепер робимо й тут. Ми будемо це робити, будемо стверджувати нашу культуру. Мені здається, що поки ми зі сєверодонецьким глядачем сіли за стіл перемовин і домовилися, що ми можемо спілкуватися", – каже режисер.

В Луганську, за його словам, було багато напрацьовано. "Це була потужна ракета, яка вже вийшла на орбіту. А тут тільки злет. Тому і різниця є. Але коли ми почали ставити міцні вистави – та ж "Конотопська відьма", "Лавина" – люди почали говорити, що це рідне, знайоме. Навіть якщо б весь той театр переїхав в нове місто, то це був би абсолютно новий театр. Інше місто, інше приміщення, інший глядач", – вважає Московченко.

А ось на гастролях члени колективу відчувають себе зірками. "О, ось тут ми себе відчуваємо богами. Коли ми у Львові грали наші вистави, я не міг зайти до залу, бо всі проходи були забиті тими людьми, що стояли. Я подивився нагору, балкон теж повністю забитий і ще люди стояли в проходах. Таке у нас було у Львові на двох виставах. Теж саме в Дрогобичі, Києві",  - ділиться Московченко.

По Луганщині театр теж їздить. І люди кажуть, що скучили.

Оминути в розмові тему окупованого Луганську ми не змогли. Але Московченко каже, що це дуже складне питання. "З тим театром відносин я особисто не підтримую. Може, тільки з однією-двома людьми, які абсолютно на наших позиціях, але змушені там залишитися. Але з тієї інформації, яку я отримую, я бачу що театр працює на іншу ідею. На інший прапор. Працює завзято, і це, звичайно, мене охолоджує в бажанні спілкуватися. Я не можу спілкуватися з людьми, які беруть участь в програмах, концертах абсолютно пропагандистських. Фільмах, які є калькою з якихось пропагандистських аркушів. Це люди, які стоять по інший бік барикад", – розповідає Московченко.

Багато вистав, за його словами – ті, що ставилися раніше. Нових же мало. "Навіть розуміючи, що певна частина людей опинилася в пастці, я не можу сприйняти їхнє активне творче бажання працювати на цю тимчасову владу. Бо не можу сприйняти спів нашої відомої співачки, яка оголила плече на даху консерваторії. Співала гімн, вигинаючись. На жаль, я не сприймаю позицію "Мистецтво поза політикою". В нашій ситуації воно не може бути поза політикою, бо ми виходимо на сцену і несемо певні думки та настрої. І ці думки або руйнують, або будують. Але і вони можуть сказати,що ми несемо пропаганду. Ми розійшлися по різні боки барикад. Вони під одним прапором, ми – під іншим", – вважає Московченко.

Але при цьому не зарікається від того, що ситуація може змінитися. "В цьому житті можливо все. Можливі і обійми між людьми з різних боків барикад. Все може бути. Я не зарікаюсь не від чого. Але на сьогодні – можливо, через те, що це дуже емоційно і ще болить – говорити про якусь ніжність і лагідність щодо тих людей я не можу", – підсумовує головний режисер театру.