Міфи та легенди Донбасу: Святогор, Шубін, дуб-камінь і Луганськ, якого немає

Не тільки карпатські схили та Галичина багаті на різноманіття міфів та легенд. На Донбасі є свої оповідання, які передаються з покоління у покоління, або ж є навіть такі, які виникли нещодавно

Міфи та легенди Донбасу: Святогор, Шубін…

Святогор і Муромець

Легенди про богатирів часів Київської Русі охоплюють і територію сучасної Донеччини. Ніби-то на крейдяних горах богатирі Ілля Муромець і Святогор знайшли труну з написом: "Кому судилося в труні лежати, той в неї і ляже" і вирішили її "приміряти". Ліг у труну Ілля, але вона йому виявилася завелика.

Святогор на картині Івана Бібіліна

Тоді Святогор ліг у труну і кришка раптом ній зачинилася.  Ілля намагався перерубати кришку, але з кожним ударом на труні виникали залізні обручі. З тих пір ті гори на Донеччині так і називаються Святогірські. За іншою легендою Святогор не помер у труні, а заснув. А розрубати обручі на його труні може тільки меч Сварога. Ніби, коли знайдеться сміливець, який той меч відшукає і звільнить Святогора, тоді й втече з цього краю уся нечисть.

Дух Шубіна

Ця містична історія про привид шахтаря Шубіна бере свій початок у часи заснування перших шахт на Донбасі. Є кілька її версій. Перша оповідає про те, що Шубін працював в одній з шахт спалювачем газу метан. Була така окрема шахтарська спеціальність років 150 тому, коли ще не існувало датчиків для виявлення метану. Тоді по вирубкам ходила людина з факелом і спалювала газ, що збирається у повітрі. Ця робота була дуже небезпечна, і Шубін у решті решт загинув від вибуху, а його дух став хранителем шахт і шахтарів.

Шубін у парку кованих скульптур у Донецьку

За другою версією Шубін працював звичайним гірником разом зі своїми товаришами, і одного разу його бригада загинула від вибуху, а вижив тільки він. Після цього Шубін не витримав такого горя і втік під землю, більше його ніхто живим не бачив. А потім шахтарі з різних куточків Донбасу ніби-то бачили дивну фігуру у чорному кожусі і з вогнем у руці, яка попереджала їх про небезпечні ділянки під землею. Так і пішов поговір про те, що Шубін оберігає шахтарів від смерті. 

Донбаський Шубін – це ніби прототип уральської міфічної Хозяйки Мідної гори, серед шахтарів існує повір'я, що якщо побачив Шубіна, потрібно звільнятися з шахти поки живий і здоровий. 

Камінь старця Пилипа Луганського

У Луганську шанують диякона Пилипа, якого місцеві православні віруючі вважають святим, хоча він досі не канонізований. Пилип Єлисійович Горбенко народився 22 листопада 1858 в селянській родині на Чернігівщині. До Луганська він приїхав в кінці XIX століття, прожив у місті до 1956 року, і помер у віці 98 років. Кажуть жив скромно, у келії. У часи після кривавої революції більшовиків Пилип бував на околиці Луганська в Олександрівську, де були великий панський маєток Юзбаша з садом і могутніми дубами, а також старовинний Свято-Вознесенській собор, який пережив кривавий терор та працює і досі.

Легенда говорить про те, що у 1938 році Пилип поспішав у собор, коли його перестріли комсомольці і почали знущатися з його віри та набожності, вимагаючи вчинити диво. Поруч з ними лежав стовбур поваленого дуба. Пилип став перед ним навколішки і промовив молитву, а потім вдарив палицею і вимовив: "Дуб оцей звернеться в камінь на згадку про мене і на свідчення чудес Божих, а для тих, хто не буде вірити сказаному про мене, камінь цей буде видимим свідченням життя мого. Бо камінь цей буде лежати до Другого Пришестя, зміцнюючи немічних у вірі. Допоки не розквітне". 

Фото Реальна Газета

І, ніби-то, у цей же момент дуб обернувся на камінь. Також, за легендою, Пилип наказав не ворушити його з місця, інакше буде біда. Проте камінь переносили двічі, вперше його до свого маєтку переніс місцевий бізнесмен 1990-х Карен Андреасян. У 2003 його знайшли мертвим у будівельному вагоні. Потім дерево-камінь перевезли у Луганськ і поставили біля могили старця Пилипа на недіючому вже кладовищі, де згодом збудували капличку та церкву. Про Пилипа говорять, що він ніби-то тричі бачив Богородицю, а невідомий художник написав з цього образу ікону. Вона стала прообразом пам'ятного знаку в центрі Луганська, а також храму біля нього. 

Зберіглися перекази про пророцтва старця, одне з яких говорить про таке: "Луганськ в центрі западе, піде під землю, і там буде озеро, і на це озеро будуть приїжджати і молитися люди".

Цвинтарні історії Маріуполя

У Маріуполі міські міфи пов'язані із найстарішим цвинтарем. Подейкують, що тут є могила дитини, на якій висить дзеркало, спроможне забирати молодість людини. Якщо заглянути у нього, можна швидко постарішати, але якщо повторно його знайти і знову заглянути, то втрачена молодість повернетья. Проте, кажуть, що вдруге знайти дзеркало надто складно. За іншою версією, погляд в таємниче дзеркало приносить людині низку невдач. Серед місцевих поширена історія про маріупольця Олега Дубодовку, якому вдалося знайти те саме дзеркало, після чого чоловіка почало переслідувати невезіння. "Біла смуга" змінила чорну тільки після того, як він глянув на себе в дзеркало на могилі повторно.

Фото Depo.Донбас

Також на цьому цвинтарі є величний склеп, в якому, за однією з версій, було поховано сімейство купця Пілічова. Оповідка свідчить, що зловмисники замкнули в склепі дочку охоронця кладовища і вона провела там добу. Коли дівчину знайшли, вона була вже мертвою, за іншою версією, вона втратила розум. На сьогодні склеп залишився без даху і вікон, а його територія захаращена.

Залишився на території кладовища і унікальний склеп родини купця Найдьонова. Тут розташовані пам'ятники купця Івана Найдьонова і його дружини Параски. За легендою, внизу була похована незаміжня дочка Найдьонова. Коли злодії спробували пограбувати її могилу через кілька днів після поховання, тіло дівчини нібито розсипалося - залишилася тільки весільна сукню, в якій її поховали.

Таємнича заплакана дівчина в маєтку Мсциховського

На Луганщині і досі зберігся єдиний на Донбасі готичний замок – маєток польського інженера Казимира Мсциховського 1840 року побудови. Він проводив тут зі своєю дружиною багато часу. Все село чекало на приїзд господарів як на свято, бо коли вони були вдома з особняка лунала класична музика, бариня гуляла доглянутим парком, сиділа з гостями в альтанці і обов'язково відвідувала хворих і бідних. При церкві вона організувала парафіяльну школу, де іноді і сама викладала. Зараз пам'ятка перербуває на окупованій території у селищі Селезньовка поблизу Алчевська. Місцева громада і досі доглядає за замком та за старовиною церквою.

Подейкували, що в перші роки радянської влади у храмі часто були п'янки і бійки, а місцевий староста під час них танцював, примовляючи, що Бога немає, і йому за це нічого не буде. Але згодом він захворів і помер. Одного разу вночі сторож через вікно побачив жінку, яка ходить будівлею із запаленою свічкою, плаче і голосить. Жінку бачили у закритому храмі кілька разів, жители вирішили, що це сама Борогодиця плаче за колись щасливими часами. Або ж це могла бути дочка Мсціховского, яка за легендою трагічно померла. В одній з кімнат збереглася картина із зображенням дівчини – за легендою, це та сама донька інженера.

Міф про Стаханова

За радянськіх часів влада прагнула створювати власних героїв. Таким став Олексій Стаханов, якому приписують одноосібний рекорд: у шахті в Кадіївці на Луганщині відбійним молотком він нарубав 102 тонни вугілля за 40 хвилин. Історія про рекорд Стаханова була вивернута на виворіт з самого початку. По-перше, Олексієм Стаханов не був, справжнє його ім'я Андрій. Тільки потім, коли радянські газети розтиражували рекорд, назвавши його Олексієм, Стаханов отримав новий паспорт. Завдяки запиту влади на героїв та робітничі перемоги, Стаханов став радянським кумиром, на його честь назвали стаханівський рух, хоча цей рекорд з видобутку вугілля був побитий вже невдовзі після встановлення.

Фотографія Стаханова на обкладинці журналу "Time" в грудні 1935 року

Стаханова успіх розбестив: Андрій-Олексій жив у Москві і витрачав усі гроші, що йому платила КПРС. Міфічний радянський герой насправді був п'яницею, за що його навіть прозвали "Стаканов", а також дебоширом і розбещувачем неповнолітніх. Однією з його дружин була 14-річна дівчина. Усі витівки йому прощалися, допоки був живий Сталін. Але після смерті тирана партія відіслала Стаханова назад на Донбас, де він і помер 5 листопада 1977 року в психіатричній лікарні Тореза. Наприкінці життя він страждав на алкоголізм, розсіяний склероз з частковою втратою пам'яті, а також на білу гарячку.

Луганська насправді ніколи не існувало

У 2011 році користувач Живого Журналу el-gerund опублікував псевдоисторичне дослідження. Він доводив, що насправді Луганська ніколи не було і досі не існує. Автор наводив псевдокарти, псевдоісторичні документи, намагаючись перевпевнити читачів.

"Я бачу, багато хто досі не вірить, коли я говорю, що Луганська не існує, і, ймовірно, вважають це безглуздим постмодерністським жартом. Тут я спробував упорядкувати все, що мені відомо про історію міфічного міста під назвою Луганськ. Це далеко не єдиний міф про існування міста – в різний час в одній тільки середньовічній Італії успішно не-існували два або три вигаданих міста і навіть одне невелике князівство; в існування держави пресвітера Іоанна Європа вірила більше 400 років, а про Офір з Атлантидою навіть згадувати ніяково. Однак же міф про Луганськ унікальний тим, що продовжує існувати навіть тепер – в епоху, коли, здавалося б, будь-яка фальсифікація спростовується за 10 хвилин за допомогою лише кількох пошукових запитів", – так починається його допис.

За вигадкою автора, в 1930 році Сталін ніби-то зажадав посилити Донбас новим промисловим центром, але ресурсів не вистачало. Тоді нарком праці Микола Угланов запропонував створити фіктивне місто Луганськ посеред степу. Сталін доручив підробити усю історію міста, вчені мали нанести неіснуюче місто на карти, придумати його історію, внести записи в енциклопедії і архіви, підробити дореволюційні фото.

"Першими жителями Луганська стали чекісти, в чиї легенди стали вписувати "місце народження – Луганськ". Слідом за ними з Луганська посипалися малолітні безпритульні, яким було абсолютно все одно, що саме писали в їхніх документах, переводячи з одного дитбудинку в інший. Паралельно з ними, сторінки радянських газет стали майстерно населяти "відомими" луганчанами – передовиками виробництва, пролетарськими поетами та іншими будівельниками молодої держави", – писав блогер.

Його допис і досі зберігся у мережі, але у 2011 році ця новітня легенда про Луганськ наробила галасу серед луганчан.

Це зовсім не весь перелік міфів та легенд Донеччини та Луганщини, наприклад у Донецьку ходили чутки про духів, що живуть у териконах, про підземні ходи аж до Азовського моря, про алмази, знайдені під час будівництва метро, яке так і не побудували. В Луганській області є легенда про закопані скарби Махна, про поховання безголового більшовика Пархоменка. 

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Донбас

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"