П'ять причин, чому на Донбасі з року в рік обирають проросійських політиків

Незважаючи на війну, окупацію частини регіону, зруйновані будинки, втрачене житло, поламані долі і відібрані життя як мирних мешканців, так і військових, Луганщина і Донеччина (за невеликим виключенням) досі обирають проросійські сили. На перший погляд це не логічно і парадоксально. Хочеться обурюватися, сказати всім цим донецьким і луганським: "Ви самі винні, так вам і треба, ви все це заслужили, виїжджайте, нарешті, у Ростов чи в "Л-ДНР". Але насправді результат виборів місцевих і парламентських, а також довиборів у 50-му окрузі на Донеччині – це тільки вершина айсберга.

Є принаймні, п'ять причин, чому на воюючому Донбасі з року в рік обирають проросійських політиків.

"Договорняки" і неспроможність проукраїнських політичних сил на Донбасі

Проукраїнський політичний рух як на Луганщині, так і на Донеччині і до 2014 року був, як кажуть, ніякий. Скоріше, його просто не було, адже Донбас був відданий на відкуп Партії регіонів, яка ще з помаранчового Майдану підготувала грунт для "русской вєсни" 2014 року. Справа ж не в тому, що Донбас межує з Росією. Сумська область теж межує, але туди Росія з війною не сунулася саме через те, що там паростки цієї "вєсни" не зійшли. 

Донбас накачували ненавистю до всього українського роками. В регіоні не було жодної альтернативи цьому негативу, і це дає свої плоди і досі. Була надія, що щось зміниться після 2014 року, що нарешті політики, які називають себе проукраїнськими, візьмуться відвойовувати електорат, винайдуть стратегію, розроблять тактику, працюватимуть з цим складним регіоном, за який проливають кров воїни ООС, але цього і досі не сталося. Якщо раніше на Луганщині та Донеччині панували "регіонали", то зараз – їхні уламки: "Опозиційний блок", "ОПЗЖ", "За мир і порядок", "Наш Край", до яких доєдналися прихильники проросійського блогера Анатолія Шарія. Переламати ситуацію не вдалося і за часів президентства Петра Порошенка, і зараз, при Володимирі Зеленському.

Можна бачити,  як провладна партія "Слуга народу" йде на відверті "договірняки" зі згаданими уламками, демонструючи надслабку політичну волю і відсутність принципів, і висуваючи на Донбасі маловідомих і млявих кандидатів, які навіть не ведуть передвиборчої кампанії. Наприклад, під час виборів мера Краматорська "слуги", створивши таку собі коаліцію з ОПЗЖ, підтримали Олександра Гончаренка, за яким стоїть "місцевий феодал", ексрегіонал Максим Єфімов. На довиборах в окрузі №50 на Донеччині партія "Слуга народу" висунула нещодавно призначеного голову РДА Андрія Бондаренка. На окрузі його ніхто не знав, передвиборчу кампанію він вів мляво і, переважно, в інтернеті – піарив у себе на сторінці президентське "Велике будівництво". У підсумку посів аж п'яте місце. Переміг, фактично громадянин Росії Андрій Аксьонов, який в 2014 році організовував "референдум "ДНР" у селищі Новодонецьке (околиця Добропілля), де був головою сільради. Про це в один голос кажуть мешканці, які приїжджали голосувати за "ДНР".

Аксьонова на окрузі 50 було чутно чи не з кожної праски, і він підгортав під себе електорат досить давно.

Ще один приклад: на місцевих виборах 2020 року "Слуга народу" у Кремінній на посаду мера також висунула мляву кандидатку Наталію Макогон. Вона посіла четверте місце, а перше отримав ексрегіонал Володимир Струк, який у 2014 році створював у селищі Ювілейне в Луганську озброєні "загони афганців", виступав на мітингах біля захопленої бойовиками "ЛНР" будівлі СБУ в Луганську. Струк брав участь у засіданні на чолі з ватажком "ЛНР" Валерієм Болотовим, на якому вирішили без голосування призначити Болотова губернатором Луганської області і перепідпорядкувати йому всі силові структури. 

Так от, Струк працював над завойовуванням симпатій мешканців Кремінної десь з 2015 року: то будував бювети, то допомагав з питанями ЖКГ через свій благодійний фонд. Тепер має результат і може розраховувати, що переможе і на парламентських виборах.

"Ніхто їх не саджає"

У цьому сенсі і Струк, і Аксьонов – показові приклади. Аксьонов має щонайменше два відкритих провадження. В 2018 було відкрито кримінальну справу через те, що він їздив до окупованого Криму по підробним документам і перебував там, замість того, щоб виконувати роботу мера Добропілля. Його підозрювали в скоєнні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366 (службове підроблення), ч. 4 ст. 358 (підробка документів, печаток, штампів та бланків, використання підроблених документів), ч. 2,3 ст. 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) КК України. 

Аксьонов втік з країни і був оголошений у розшук, але потім повернувся. І до нього питань в правоохоронних органах не було. Аксьонов встиг вдруге стати мером Добропілля, а зараз обратися нардепом. До того ж, з'явилася інформація про те, що він має громадянство Росії. На сайті Федеральної податкової служби Росії є дані про російський паспорт і ідентифікаційний код людини, ім'я і дата народження якої повністю співпадають з даними Аксьонова. Українські спецслужби цю інформацію досі ніяк не прокоментували.

Якщо б ці дані перевірили і з'ясувалося, що Аксьонов дійсно громадянин Росії, то дорога у Раду йому була б закрита.  Щодо Струка, то він також має два відкритих провадження: перше – за фактами причетності до участі у створенні "ЛНР" було відкрите ще у 2014 році.  Друге кримінальне провадження за фактами вчинення Струком дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади відкрите вже у 2019 році. Але ніяких наслідків ці провадження для нього не мали. На якому етапі розслідування і досі невідомо, тим часом Струк намагався потрапити в Раду у 2019 році, не потрапив, проте виграв вибори місцеві.

Також показовий приклад Нелі Штепи, яка балотувалася у мери Слов'янська, але стала депутаткою міськради. Штепу обвинувачують у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, що спричинило загибель людей) і ч. 1 ст. 258-3 (створення терористичної групи чи організації) Кримінального кодексу України. Не цей час Штепа перебуває під нічним домашнім арештом, що не заважає їй вести активне політичне життя, тим більше, що справа проти неї вже затягнулася у суді на роки.

Також була історія в прифронтовому міні-окрузі №51 (окупована Горлівка, Зайцеве, Майорськ виборчі дільниці №№141523, 141527) на парламентських виборах у 2019 році. Там переміг самовисуванець – лідер організації "Ніхто, крім нас" Олександр Ковальов. В 2016 році Генпрокуратура оголосила ковальову підозру через те, що він вивозив з Києва бійців "чорної роти "Беркута, які розстрілювали активістів Майдану. Тодішній генпрокурор Юрій Луценко обіцяв завершити справу, але замість тюрми Ковальов у підсумку потрапив у Раду. Керівник ВЦА зайцевого Володимир Весьолкін, який теж балотувався по цьому округу, розповів, що Ковальов просто роздав виборцям гроші - по 100 доларів, а ще 200 обіцяв після перемоги.

Балотуються такі кандидати і перемагають у тому числі через те, що можуть – їм законом не заборонено, маючи відкриті провадження, бути обраними. А закону про колаборантів нема. Правоохоронна і судова система України, не доводячи справи проти них до кінця, не саджаючи за ґрати, ніби каже виборцям – все гаразд, вони може і невинні, ніяких реальних строків вони не мають. 

Пам'ять у виборців, ніби в акваріумних рибок

Пам'ять у виборця коротка. Це стосується не тільки мешканців Донбасу. До того ж, середньостатистичний виборець –людина недалекоглядна, щоби у виборця щось засвоїлося на рівні інстинктів, йому про це треба постійно повторювати. Чим, до речі, і користувалися завжди проросійські сили на Донбасі: казали на різні лади, що бути українцем значить бути бандерівцем, а бандерівці – всі вбивці. От і все,  зв'язок думок сформовано. Казали роками, що російську мову утискають – маємо. Ця теза і досі жива. Так і з іншими так званими проросійськими поглядами електорату на Донбасі – вони ж теж не зі стелі взялися, їх систематично, планомірно нав'язували, і партії типу ОПЗЖ продовжують це робити. 

Середньостатистичний український виборець (і на Донбасі зокрема) не аналізує, не згадує, що там було у 2014 чи, тим більше, у 2004 році, не лізе перевіряти біографію того чи іншого кандидата. Як в історії зі Струком: допомагає він населенню розв'язувати якісь побутові питання, будує бювети, роздає мед чи окуляри – "От молодець, – думає його виборець, –  щось таки робить для народу". А що там було 7 років тому – не важливо.

Спрацьовує і людська ледачість, і небажання у всьому розбиратися. До того ж, досі є люди, які погано розуміють, за що яка гілка влади відповідає, у кого які обов'язки і взагалі скільки цих гілок влади в Україні. Казав кандидат у президенти Зеленський, що знизить тарифи на ЖКГ– йому і повірили 73%, не розбираючись, що в обов'язки президента питання тарифів не входить. Відкрив Аксьонов ліфт, встановлений коштом платників податків у Покровську, – виборець дякує, не розбираючись, що Аксьонов просто пропіарився на цьому, а ремонт ліфтів належить до обов'язків міської влади, буденної роботи комунальників. Низька політологічна освіченість населення, невміння і небажання аналізувати – от і маємо такий результат на виборах.

Падіння інтересу до виборів, низька явка виборців

Явка виборців в останні роки на парламентських і місцевих виборах падає по всій Україні в цілому. Навіть на президентські вибори, якщо порівнювати з 2010 роком, приходить менше людей: явка на другий тур президентських виборів у 2010 складала 68,8%, другий тур 2019 – 61,4%. Серед причин низької явки – невіра виборця, що його голос чогось вартий, невіра, що він на щось може вплинути, невіра у сам результат – мовляв, кого не обереш, все одно все погано. До цього додалася пандемія, страх заразитися і захворіти коронавірусом, перетнувшись з великою кількістю людей на дільницях. 

Наприклад, в Донецькій області на 50 окрузі явка на довибори у Верховну Раду склала лише 20,99%: на вибори прийшли 32 тисяч з майже 152,6 тисяч виборців. Аксьонов набрав 65,46% голосів, за нього проголосували 19 949 людей і забезпечили йому крісло у Верховній Раді. 

Місцеві вибори, Кремінна: загальна кількість виборців – 18845, взяли участь у голосуванні за кандидатуру мера Кремінної 6812 людей, голосували за Струка лише 3466 людей, тобто 18%. Він переміг. 

І Струк, і Аксьонов впритул працювали з електоратом задовго до старту передвиборчої кампанії і відвойовували кожен голос, пам'ятаючи про тенденцію до низької явки. Проукраїнські сили цього не робили.

Інформаційна війна, яку Україна програє

Незважаючи на те, що в Україні є ціле Міністерство інформаційної політики, метою створення якого було відбиття інформаційних атак, в інформаційній війні ми точно не на висоті. Росія щорічно витрачає на неї 3-3,5 мільярди доларів. Тягатися Україні з таким бюджетом неможливо, тим більше, що структура інформаційного впливу, яку використовує Росія багатошарова: це і соцмережі, і Telegram-канали, і ботоферми, і проросійські політики в Україні, фейки, скандальні інформаційні приводи і провокації. На створення неправдивої картини світу Кремль кидає все, виробляючі нові і нові стратегії. 

Принаймні зараз в Україні заборонені телеканали Медведчука, почалося переслідування Шарія, – це безумовно крок уперед. Але загалом до якоїсь потужності у цьому питанні нам ще далеко. На Донбасі, наприклад, ще й досі можна дивитися "сепарські телеканали", Шарій, на якого довгий час не звертали увагу на державному рівні, за ці роки підгорнув Донбас, створив політичну силу, представники якої увійшли у місцеві ради Маріуполя і Краматорська. Та й загалом показують результат, як для початку. Наприклад, у 50 окрузі на довиборах на другому місці після Аксьонова Валентин Рибін від"Партії Шарія", він набрав 13% (3963 голосів). 

У лютому заступник міністра культури та інформаційної політики Тарас Шевченко повідомив, що Міністерство культури та інформаційної політики має розбудувати потужний Центр протидії дезінформації. Це хороша ідея, але в невмілих руках вона, нажаль може бути провалена.