Любов і війна на Донбасі: Три зворушливі історії кохання військових і їхніх дружин

Та найголовніше – всі дочекалися своїх захисників живими та цілими та справили весілля. Але ж вибір військового в чоловіки має свої особливості. Такі хлопці завжди напоготові захищати свою землю в разі загострення бойових дій на Донбасі, а жінки завжди готові зрозуміти, зібрати та дочекатися.

Ганна та Сергій Щеблєтови

Мешканець Сіверськодонецька Сергій та переселенка з окупованої Донеччини Ганна познайомилися в 2015 році в інтернеті. Спочатку листувалися, а потім чоловік пропав.

"Листувалися, але зовсім трішечки. А потім він пропав. Вже пізніше з’ясувалося, що він на той час був бійцем батальйону "Донбас" і заходив в Широкіне. Тому тоді він вирішив припинити спілкування, бо не хотів давати надії, коли не міг знати, що на нього чекає завтра", - згадує Ганна.

Та й з інтернетом в "гарячих точках" були проблеми. Але доля звела Ганну з мамою хлопця - Людмилою. Обидві жінки –волонтерки. Познайомилися в 2015 році. На той момент Ганна переїхала до Сіверськодонецька. Допомагала волонтерам, готувала продукти на фронт. Проте дівчина хотіла плести маскувальні сітки, але не знала де.

"Одна з волонтерок мене звела з дівчатами з "Сєвєродонецьких павучків", там познайомилася з його мамою. Всі ще жартували: "Люда, в тебе ж син не одружений, давай познайомимо". А за деякий час йому мама розповідає, що плести сітки ходить молода жінка, переселенка з Донеччини. А він такий – щось знайоме, десь я таке чув. Мама дала посилання на мене у Фейсбуці, сторінку тільки-но я створила, він зайшов і впізнав. Тоді він для себе вирішив більше не відпускати мене", - розповідає Ганна.

Перед тим, як приїхати у відпустку в серпні 2015 року, хлопець зателефонував, представився, що він Сергій, син Людмили. Ганна ж спочатку навіть не зрозуміла, хто це. 

"Це вже була людина з бойовим досвідом, у військовій формі. Потім почали спілкуватися і я зрозуміла все. Фактично він наступного разу приїхав в жовтні і одразу забрав мене до себе. В квітні він демобілізувався. Потім влітку 2016 року зробив пропозицію. Довго не знав, як обручку підібрати, як вгадати з розміром", - згадує Ганна.

Весілля було в українському стилі, з прапорами, гості були у вишиванках. Молодята запросили всіх друзів-волонтерів.

"Люди думали, що наречений із західної України. Очільниця "Сєвєродонецьких павучків" вела наше весілля. Воно було гарним, як ми і хотіли: 30 людей запрошених і до РАГСу прийшло багато людей. Були всі, з ким звела війна", - розповідає Ганна.

Вона згадує, що в момент, коли вони знов знайшли один одного, вже не було такої гарячої фази війни. Але, звісно, жінка нервувала. Проте й хлопцю довелося понервувати.

"Я йому іноді не казала, що ми їздимо як волонтери до військових, наприклад, в Красногорівку. Саме перед цим там підірвалися хлопці і були поранені. І ми тим шляхом їздили. Він потім сварився. Не був проти, просто переживав", – пояснює дівчина.

І додає, що стосунки в них і зараз на відстані, бо чоловік не полишив військову службу.

"В нас все життя таке - на відстані. Зараз в нього закінчився контракт, але він влаштовується на військову справу знову. Сергій служив у батальйоні "Донбас", працював у військкоматі, потім служив в 54-й бригаді та 81-й бригаді", - каже Ганна.

Обоє вважають, що їм пощастило, бо думають в одному напрямку, мають однакові погляди на події і в цілому на життя.

"Головне, що ми однаково думаємо, хоч я і страшенно переживаю за нього. Складно було б, якби різні погляди були. Чоловік каже, що тоді і не були б разом. Донька, якій 4 роки, сумує сильно. Дитині важко все усвідомити, чому тато часто не поряд. Моя старша донька теж називає Сергія батьком. Їй 21 рік", - розповідає Ганна.

Анастасія та Дмитро Дашко

Обидва з Сіверськодонецька, зустрілися восени 2013 року у спільній компанії. Їх познайомив друг. Анастасія тоді якийсь час жила в місті, а потім знову повернулася до Харкова: спочатку навчалася, а згодом працювала на місцевому телеканалі. З Дмитром вони товаришували.

У 2015 році його мобілізували. На цей момент Дмитро і Анастасія почали знову спілкуватися, переписувалися у соцмережах.

"Він розповідав мені про всі тяготи. Спочатку знаходився на підготовці в Полтаві, там було жахливе харчування. Пам’ятаю, скидав фотку макаронів, що злиплися. Ми почали більше спілкуватися та зблизилися. Мені подобалося, що він пішов служити, не "відкосив", - згадує Настя.

Хлопцю випали найгарячіші роки на службі. Але в романтичних справах було не менш гаряче.

"Ми постійно телефонували один одному. Мені здається, на цьому тлі і виникли почуття. Потім він приїхав після підготовки у відпустку на кілька днів. І в нас вже почалися романтичні стосунки. Ми дуже багато розмовляли", - розповідає Настя.

Дмитра призначили служити у 53-ю бригаду коригувальником артилерії. Бійці перебували якийсь час під Сіверськодонецьком, потім їх відправили під Горлівку.

"Тоді там було дуже неспокійно. Я сильно переживала. Дуже страшно було за нього. Напевно, саме тоді я зрозуміла, що це моя людина і я хочу зв'язати з ним своє життя. Мені було так страшно думати, що з ним може щось статися. Складно описати словами, з чим можна порівняти цей страх", - підкреслює дівчина.  

Обстріли були постійними. Бригада жила буквально в якомусь полі біля Горлівки.

"Так ми на цьому фоні вирішили побратися. Пропозиції, як такої, у класичному розумінні, не було. Навіть, можливо, це була моя ініціатива. Мені здавалося, що йому так легше буде пережити тягар. Є заради кого. Що на нього чекає не просто дівчина, а дружина", - вважає Настя.

Пара побралася під час однієї з відпусток Дмитра 18 вересня 2015 року. Оскільки хлопець військовий, їх мали розписати без черги. Весілля відбулося в центральному РАГСі Харкова.

"Запитали, як зараз пам'ятаю, вам просто розпис чи урочистий? Ми – просто. Вони: Що, навіть марш Мендельсона не потрібен? Ми – та ні. У мене була сукня та кеди, у Діми вишиванка, віночок у мене був на голові. Прийшли друзі, колеги з роботи. Усі дуже молоді. Найстаршому гостю 30 років. Розписалися без Мендельсона", - згадує Анастасія.

І розповідає кумедний випадок з весілля.

"Пам'ятаю, що коли виходили із РАГСу, мої друзі, колеги з місцевого телеканалу, де я працювала на той момент, вистрілили хлопавкою з блискітками. І тут бабуся підбігає: в країні війна, а ви тут стріляєте своїми хлопавками. Почала нас лаяти", - розповідає дівчина.

Через якийсь час пара приїхала до батьків, відзначили одруження і там. А потім Дмитро поїхав служити далі, вже під Авдіївку.

"Найстрашніший момент був, коли не було зв'язку тиждень. Подумки я померла. Посивіти можна. Їх переводили з місця на місце, і не було змоги зарядити телефон. Але про це я дізналася за тиждень, коли в мені померли всі нервові клітини", - згадує Настя.

В той час дівчина використовувала всі можливості побачити коханого. Навіть їздила на зйомки в зону бойових дій.

"Одного разу ми поїхали на зйомку до Авдіївки, а Дмитро був в Очеретиному, це не дуже далеко. Мене погодились на 5 хвилин завезти до чоловіка. Організатори їхали передавати гуманітарку дітям під Авдіївкою. Я торт спекла і везла розбитими війною дорогами. Це було зворушливо – побачитись хоч на 5 хвилин", - розповідає вона.

Демобілізувався чоловік у квітні 2016 року. Пара повернулася до Сіверськодонецька і стали разом жити. Зараз їхньому синові Глібу п'ять років. Дмитро служить у 59-му шпиталі в автомобільній роті.

"Після пережитого, коли розумієш, що кожен дзвінок може стати останнім, у мирному житті якісь побутові дрібниці сприймаються інакше, легше. Це дуже тяжко, не хотіла б пережити ще раз. Якщо буде загострення, чоловік піде воювати, звісно. Ми про це говорили неодноразово. Я його питала, а чому ти пішов у 2015 році? Він сказав: я подумав, якщо мій син у майбутньому спитає, а що ти робив під час війни? А що йому скажу? Злякався?" - розповіла Анастасія.

Катерина та Володимир Горячко

Мешканка Сіверськодонецька Катерина та Володимир з Полтавської області познайомилися у 2015 році у волонтерському середовищі.

"Я не хотіла йти на один з заходів. Була без настрою, поки там не з'явився мій майбутній чоловік. Він саме приїхав у звільнення. Ми познайомилися. Трохи поспілкувалися. Наступного дня він написав у соцмережах, ми почали спілкуватися, кидали один одному картинки. Сестрі говорила: він змушує мене сміятися. Через кілька тижнів він узяв мене "на слабо": каже, я приїду. Я посміялася. А він пішов у самоволку та приїхав. Потім почав приїжджати майже щотижня. МІнявся спеціально з хлопцями. Так було близько місяця", - розповідає Катерина.

Вона згадує, як хлопець з'явився в неї на роботі, з гладіолусами завдовжки зі зріст дівчини. Але завоював не тільки красивими жестами, але й турботою: носив сумки, лагодив крани, прибивав карнизи.

На той момент Володимир вже пройшов "гарячі" місця та служив у Біловодську на кордоні з Росією. До дембеля йому залишалося кілька місяців. Потім він демобілізувався, поїхав до рідних на Полтавщину, звільнився там із роботи та приїхав до Сіверськодонецька.

"Це було просто за замовчуванням. Прийшов, побачив, переміг. Через 9 місяців ми побралися. Пропозицію він зробив мені на концерті "Бумбокс" під пісню "Моя мала". Весілля було в 2016 році, на другу річницю визволення Сіверськодонецька 22 липня", - розповідає Катерина.

Дату обрали спеціально, бо цей день є знаковим. Тоді, за її словами, на хвилі патріотизму було багато міських заходів до цієї дати і пара вирішила весілля інтегрувати в них.

"Майже всі, хто брав участь у флешмобі, перемістилися на наше весілля. Ми їхали на чолі колони флешмобу з величезною роздрукованою фотографією з весілля. На наше весілля випадково потрапив гурт "Тінь сонця". Вони співали і гуляли в нас", - згадує дівчина.

За її словам, після Полтавщини хлопцю не було складно на Донбасі, бо він має дуже легкий характер.

"Мій чоловік принципово не говорить російською мовою. Він її навіть погано знає. Звичайно, спочатку в тих же магазинах косилися. Але харизма бере своє", - вважає Катерина.

У Володимира, за її словами, гарна сім'я, міцні сімейні традиції. Пара часто їздить до його родичів у Решетилівку. Навіть частіше, ніж його сестра, що живе у Києві. Але й у нову родину чоловік приніс свої звичаї.

"Він почав збирати нас за одним столом. Він не сприймав трапезу не всією сім'єю. Вова дуже добре пече і робить це постійно. На Великдень пече виключно він. Причому робить це у величезній кількості. Випічку розносимо сусідам, колегам. Я по м'ясу та рибі, а він по випічці", - розповідає дівчина.

Але головне для неї те, що Володимир знайшов підхід до її старшої доньки Поліни.

"Він повністю завоював довіру моєї дочки, пережив підлітковий складний період. Зараз вона називає татом його", - каже Катерина.

Нині пара виховує спільного сина Матвія, якому півтора роки.

"Пережили військовий період. Пройшли пубертатний період старшої доньки, безсонні ночі з малим, кілька ремонтів – нам вже нічого не страшно", - сміється Катерина.