Як донецький партизан в Маріуполі збирає інтелігенцію в хаті-читальні

Першу славу він отримав ще в Донецьку як володар культової "Ізби-читальні" – осередка місцевої молодої інтелігенції, в якому можна було посидіти за кавою (і не тільки) з однодумцями, а потім ще, наприклад, в "мафію" зіграти.

Прихід "русской вєсни" в Донецьк різко змінив життя Богдана. До цього аполітичний, він опинився в колі організаторів українського опору. Мітинги за єдину Україну у 2014 році збирали тисячі донеччан. Перша кров, пролита на цих заходах, вимусила Богдана взятися за зброю. Спочатку це була "партизанщина", потім бойові дії у складі батальйону "Шахтарськ", і на завершення – участь в розвідно-діверсійній групі "Равлики". Але ж тут трапилась халепа: доблесні правоохоронці вирішили, що Богдан з побратимами носять зброю незаконно, відбувся арешт, і зараз суд розбирається, чи можна захищати свою землю та стріляти в окупантів. Такий собі український парадокс.

І тепер Богдан, поки триває судова тяганина, взявся за старе: відтворює у Маріуполі донецьку "Ізбу-читальню". Отримав грант та вже завершує ремонт у орендованому приміщенні. Скоро відкриття.

Про те, як перетворити кав’ярню на соціальний проект, як боронив себе проукраїнський Донецьк, коли завершиться війна і що для цього треба зробити, Богдан розповів в інтерв’ю Depo.Донбас.

– Богдане, як починалася Ізба-читальня у Донецьку? В чому була фішка?

Добре було! Починався проект задовго до мене. Були два таких собі хлопця – Антон Дударєв і Стас Волжанскій. Вони створювали заклад досить затишної спрямованості – закритий, камерний, для обмеженої кількості відвідувачів. У якийсь момент у них почалися свої внутрішні непорозуміння, і вони вирішили віддати цей проект комусь. На той момент у мене було своє рекламне агентство, але це місце мені було симпатичне, було своє бачення, як воно повинно розвиватися. Я вирішив перекупити проект, і в 2012 році народилася та Ізба-читальня, яку всі знають - місце для донецької інтелігентної молоді, де вони можуть збиратися, відпочивати, слухати гарну музику, якихось поетів на творчих вечорах... Такий острівець інтелігенції Донбасу.

– Я бачу, що і тут вже є майже повне зібрання творів Гессе. Можна буде прийти почитати?

Так. На жаль, майже вся бібліотека залишилася в Донецьку. Зараз місцеві жителі допомагають нам зібрати нову. Більше того, люди шлють поштою книжки з різних інших міст. Останнім часом на "Новій пошті" практично щодня забираю посилки з книгами. Дав клич в Фейсбуці, допомагає.

– У Маріуполі знайдеться стільки інтелігенції?

Та ні. Її і в Донецьку не знаходилося стільки... Треба створювати свою аудиторію, виховувати її, показувати, що кава буває різною, смачною, цікавою, її можна по-різному пити. Показувати, що алкогольні напої – це трохи більше, ніж просто горілка або пиво, і що насправді їх можна вживати культурно, і це нормально. І це наша місія. Тобто ми створюємо місце, де будуть збиратися люди, які мислять приблизно в однаковому просторі якомусь, будуть знайомитися і розвивати своє маленьке інтелігентне співтовариство.

– Бізнес, схоже, був успішним. В який момент для тебе почалася війна у Донецьку?

Саме війна як війна для мене почалася 13 березня, коли на проукраїнському мітингу вбили Діму Чернявського. Для мене цей момент – початок російсько-української війни, це перша жертва цієї війни, хто б що ні говорив. До цього моменту жодна крапля крові російськомовних, ще якихось незрозумілих громадян – росіян, новоросіян, не знаю, ким вони себе вважають – ще не була пролита. Перша крапля крові - це кров Дмитра Чернявського, простого донецького хлопця, який хотів жити в єдиній Україні.
А до цього для мене почалися проукраїнська рух, опір. Запрошення ВКонтакте на зустріч від Діани Берг з ідеєю, що необхідно щось робити... Це було абсолютно спонтанне рішення. Ні я, ні Діана ніколи не були якимись суспільно-політичними активістами, і велика частина людей, які брали участь в організації цих мітингів, ніколи не називали себе громадськими діячами, не подавали заявки на гранти, не розвивали громадську думку або ще щось. Це просто були люди, які для себе вирішили, що неподобство, яке відбувається в місті, вони не хочуть більше терпіти, і сміливо вийшли на вулиці. І здивувалися! Ми були не одні, нас було набагато більше, ніж ми очікували.

– Небезпека відчувалася?

Звичайно! Всі прекрасно розуміли, що назустріч вийдуть агресивно налаштовані люди, готові діяти радикально. Але в той момент почуття страху заміщалося почуттям несправедливості. Чому ми не повинні жити в своїй країні, чому нам хтось нав'язує незрозумілі, чужі цьому регіону цінності? Чому хтось зриває прапор моєї країни і топче його? Чому я повинен боятися якихось людей з бітами в балаклавах? Хто вони такі?

– Були контакти з чиновниками, правоохоронцями? Що вони говорили?

"Заспокойтеся, не треба!" не говорили. Були контакти і з міліцією, і з начальником громадської безпеки, і з губернатором Сергієм Тарутою... Всі висловлювали свою підтримку. Але підтримку міліції ми всі чудово бачили, коли вона розступалася і категорично не виконувала свої функції. І 28 квітня, коли в Донецьку був проукраїнський марш, останній раз, коли люди відкрито виходили з українськими прапорами, а натовп з бітами та ланцюгами просто забивав людей, міліція не те що не захищала, а просто давала свої щити і палиці тим людям, щоб вони це робили. Або коли міліція супроводжувала конвої ДНР по місту, з ними співпрацювала... Це відбувалося до липня. Наприклад, напередодні мітингу 13 березня, 12 березня, я потрапив до підвалу Ворошиловського РВВС за те, що намагався зняти прапор РФ з площі Леніна і намагався повісити прапор України. Мене тоді наша міліція називала провокатором, майданутим, мовляв, ви негідники, радикали, ми тут в Росію хочемо, російську зарплату, а ви тут... Сподіваюся, що поліція буде вести себе інакше.

– І потім вже почалася війна зі зброєю в руках?

Загибель Діми Чернявського дуже сильно вплинула... І жорсткі дії Росії. Я не назву це діями громадян - там чітко бачилося керівництво, координація. Вони і викликали відповідну реакцію. І найпростіші проукраїнські донецькі хлопці - хтось був футбольним фанатом, хтось в банку працював, хтось менеджером, у мене ось кав'ярня була - почали збиратися в групи і намагатися давати всьому цьому відсіч. Спочатку це були напади на їхні блок-пости, потім почала з'являтися зброя і опір переріс в таку партизанщину. Найактивніші дії донецьких партизан, на мою думку, були десь до липня, коли в Донецьк увійшов Гиркин. Всі прекрасно пам'ятають випадки розстрілів і помічника Пушиліна, і влучання з гранатомета у вікно Губарєву, і підрив автомобіля, і напади на блокпости... Ось, власне, був той шар донецьких партизан, про яких хочеться говорити. Я знаю цих хлопців, вони згодом пішли в збройні сили, добровольчі батальйони, і я не став винятком, взяв вже більш конкретно зброю в руки і протягом року її з рук не випускав.

– Кажуть, що ти з побратимами майже зайшов у Донецьк. Як це було?

Це була операція з зачистки Пісок. 24 липня, якщо не помиляюся, силами батальйону "Дніпро-1", 93-й бригади, батальйонів "Шахтарськ" і "Правий сектор" був зачищений населений пункт Піски, і тоді, власне, був вхід в межі Донецька, його околиці з боку автовокзалу "Західний" по Червоноармійському шосе. І тоді ж "Дніпро-1" встановив таку найдальшу позицію "Альпініст". Вона була названа за позивним людини, який її організував з групою хлопців. Це був перший вхід в Донецьк, потім були з боку Мар'їнки проходи і так далі. Фактично на околиці Донецька за часи збройного конфлікту заходили неодноразово.

– Якби була міцна підтримка з боку ВСУ і керівництва операцією, можна було в той час зачистити Донецьк?

Головна проблема цієї війни - нерішучість. Або небажання брати на себе відповідальність. Якби була рішучість і політична воля, всього цього могло б і не виникнути. Могло закінчитися ще в Донецьку арештом Губарєва, якимись жорсткими місцевими діями, і нічого б не відбулося. Якби була дана команда на зачистку Донецька 26 травня, коли велася операція з оборони донецького аеропорту... Я вважаю, що це була одна з кращих операцій за часи АТО, дуже грамотно спланована, розписана, одна з найбільш результативних. І паніка тоді була серед терористів просто величезна. Тоді в лічені години можна було просто спокійно опанувати повністю Донецьком.

А підтримка від ВСУ завжди була. Це такі ж хлопці, як і добровольці, зроблені з одного матеріалу. Головна проблема – рішучість, і те, що, все-таки, треба робити знижку на те, що ми не були готові до цієї війни. Україна останнім часом ніколи не була войовничою країною, не брала участі в збройних конфліктах, не було бойових ні полковників, ні офіцерів, ні генералів. Нам потрібно було всьому вчитися.

– Група "Равлики". Участь в ній обернулося проблемою для тебе. Чому?

Вийшла така ситуація: той факт, що ми маємо гібридну війну, у нас не впроваджено військовий стан, накладає певні обмеження на офіційні структури. І люди, які хочуть боротися за свій будинок, продовжувати намагатися повернути його собі, протистояти стороні, яка його забрала, почали об'єднуватися з певними партизанськими групами, якось діяти... Ми знаємо партизанську групу "Тіні", ще щось. Група таких донеччан об'єдналася в групу "Равлики". Волонтери подарували нам автомобіль, і в ньому була м'яка іграшка "Равлик". Так якось і пішло. Ми свої дії координували зі Службою безпеки України на окупованій території, на лінії зіткнення, і проводили контрдіверсійні заходи. Широкий був спектр – і з виявлення інформації, і з диверсійної роботі. А те, що сталося – це конфлікт інтересів. У нас йде війна, а ми, фактично, живемо в мирний час. Це стало, я вважаю, основною причиною. На даний момент триває суд. Коли цей інцидент стався – ми потрапили до СІЗО, півтора місяця просиділи – отримали дуже велику суспільну підтримку: багато друзів заступилися, сказали, що ми не бандити і не розбійники, народні депутати взяли нас на поруки, і зараз суд намагається розібратися, що ж сталося.

– Як відбувся перехід до мирного життя?

Вийшов з СІЗО з величезним посттравматичним синдромом після війни, якимось посттравматичним синдромом після в'язниці і опинився в Маріуполі. У мене була одна принципова позиція: я хочу залишатися на території Донецької області. У мене була відповідальність за цю область, цей регіон, бо якщо ще і я поїду, невідомо, що буде далі. Для мене війна закінчилася на той момент, я зрозумів, що можу бути ефективний в іншому руслі. Займався соціально-громадською діяльністю, допомагав саме Маріуполю, який став для мене близьким ще й в процесі оборони Маріуполя, і в тому, що нагадує мені Донецьк, схожий і за менталітетом, і за своїм устроєм. Тому вирішив залишатися тут і розвивати це місто.

– Коли закінчиться війна?

Фінал вимірюється через бажання країни і людей змінитися нарешті. Я не бачу військового вирішення цієї проблеми на даний момент. Україна не здатна протистояти Росії в чисельному еквіваленті. Але Україна здатна виробити таку військову доктрину, таку лінію оборони, щоб стати другим Ізраїлем, успішно оборонятися, ще й заробляти на цьому непогані гроші.

На даний момент ми – одна з небагатьох країн, яка має конкретний бойовий досвід з найбільшим світовим військово-промисловим комплексом, ми знаємо, як з ним боротися, як воювати. Цей досвід безцінний, його немає ні в США, ні в Європи. І при цьому ми маємо величезну кількість світлих умів, які вигадують неймовірні технічні рішення, які можна розвивати, використовувати і продавати за кордон набагато дешевше, ніж це робиться там. І друга частина: якщо ми не маємо військового рішення, то ці регіони повинні повернутися самі. А самі вони повернуться лише в тому випадку, коли вони побачать, що рівень життя тут в рази відрізняється, що їх тут чекають і вони тут потрібні.

– Коли Донецьк буде визволений, Ізба-читальня повернеться до нього?

Обов'язково буде ще одна Ізба-читальня в Донецьку. Можливо, Ізба-читальня з'явиться ще десь, це не ситуативний проект, який прив'язаний до якогось місця. Зараз я хочу розбавити прифронтове Маріупольське життя чимось хорошим, "ламповим". Це не ностальжі, це справа, яку я знаю добре. В першу чергу, це соціальна історія, де люди можуть комунікувати один з одним. Потрібно створити такий майданчик, де люди з однаковим мисленням зможуть знаходити один одного, в невимушеній обстановці, відпочивати, спілкуватися, знайомитися, думати, як розвивати місто, суспільство.

Для мене великою гордістю є те, то 99% клієнтів Ізби-читальні Донецька - це абсолютно проукраїнські хлопці, яких я бачив на всіх наших проукраїнських мітингах. І мені хочеться, щоб тут акумулювалась максимальна кількість маріупольської інтелігенції, молоді прогресивної, щоб вони продовжували розвивати це місто.