Українська школярка, що здивувала світ: Про пошуки молі заради утилізації сміття (ФОТО)

14-річна українка зацікавила європейський ринок своїм варіантом вирішення проблеми сміття та здобула наукове визнання у Нідерландах

Катерина Малкіна – немов маріупольська голлівудська зірка від науки. У 14 років вона стала срібним призером престижної Всесвітньої олімпіади з екології (INESPO) в Нідерландах серед 200 учасників з 49-ти країн світу. Це дійсно неймовірний успіх, який, хочеться вірити, змінить її життя.

Зараз Катерина одночасно хоче стати лікарем-хірургом і мікробіологом. Вступати до вишу думає в Австрії або в Німеччині. Активно вивчає німецьку та англійську мови.
А поки йде оформлення патенту на її винахід – утилізацію пластику за допомогою личинок жуків – Катя міркує, як і на якій базі продовжувати її дослідження.

Школярка з Маріуполя розповіла про свій революційний метод утилізації поліетилену (ФОТО) - фото 1

Разом із своїм наставником В’ячеславом Пономарчуком, викладачем Маріупольського технічного ліцею, де зараз навчається Катерина, вона розповіла Depo.Донбас, чим відрізняються українські наукові конкурси від іноземних, як вона полювала на міль, але личинки жуків виявилися кориснішими, а також про що мріє та чим важливе знання англійської.

Але спочатку наставник Катерини розповів, як його студентка у вересні 2015 року "діставала" – в хорошому сенсі: "Я хочу писати наукову роботу!".

- Багато хто думає, що теми нам спускають звідкись згори, і ми їх впроваджуємо. Дійсно, є такий портал з приблизними тематиками. Але насправді всі теми вигадуються самостійно, виходячи з якихось практичних потреб. Ми вирішили взяти тему екологічно важливу - утилізацію відходів. Зупинилися на найпоширеніших відходах  - пластиковій упаковці. Опрацювали купу інформації і вирішили зробити багато контейнерів. У нас субстрат органічний - опале листя, плюс пластикові відходи - харчовий полістирол і, само собою, пластикові пакети.

Нам потрібні були нові організми, щоб їх в контейнери посадити. Ми знали, що робота з біологічними методами утилізації ведеться китайцями, і в Пекіні, і в США. Вони некоштовні, у навколишнє середовище не потрапляє діоксинів, продуктів спалювання. Я Катю попросив купити в магазині личинок хробака. Вона дзвонить і каже, що потрібних немає, є інші, побільше. Кажу: ну давай побільше. Все одно нам потрібні будь-які організми, щоб посадити в контейнери. Катя купила десять штук, посадили їх в банку і забули про них. А через три дні перевіряємо, а там перфорації пакетів - великі свіжопрогризані дірки...

- Одразу стало зрозуміло, що це відкриття?

Пономарчук: Я попросив брата звірити з базами даних, в яких враховані будь-які об'єкти біологічні, які утилізують об'єкти людські, і серед переліку не було наших жуків. Тобто нам сказали, що це біологічне відкриття. Ось так і закрутилася машинка. Виявилося - їдять пакети і їжу в цих пакетах. Потрібно тільки постійно наповнювати пакети личинками.

Але, як виявилося, личинки - це хороший бізнес. Вони добре розмножуються, можна їх використовувати як корм для курчат на фермах – до речі, дуже поживний. В принципі, попит на них є завжди, це кращі ласощі для всіх об'єктів тераріумів.

- Апетит в цих личинок добрий?

Пономарчук: Що маємо на виході: пакет вагою в півтора грама 20 личинок зможуть утилізувати приблизно за дев'ять місяців. У природі, за різними даними, розпад пластику - це термін від 150 до 400 років. А дехто каже, що він взагалі не розпадається, назавжди залишається в екосистемі.

Зараз наше завдання розвести потрібну кількість жуків, щоб вони справно відкладали яйця, щоб ми не залежали від зоомагазинів, тому що одна личинка коштує 15 гривень, досить дорого.

- А як ви перейшли вже до міжнародного визнання?

Пономарчук: Катю запросили на всеукраїнський конкурс "Intel Еко". Були учасники з усієї України, і, крім того, наших учнів було ще 10 осіб. І такою командою ми поїхали до Києва. А цей конкурс влаштувала організація, яка представляє інтереси міжнародних змагань. Intel може рекомендувати учня, який, на думку суддів, гідний цього. Дуже жорстке суддівство, розмовляють, як з дорослою людиною – а Катя, напевно, була наймолодшою учасницею. Там вже були і студентські роботи, тому що в Intel можуть брати участь конкурсанти до 18 років.

Загалом ми все витримали. Запросили нас на суперфінал, який відбувався за закритими дверима в Мистецькому арсеналі у Києві. Ніхто не допускався - тільки судді та учасники. Катя посіла друге місце, і нас запросили на конкурс INESPO, який проходить в Нідерландах. Цей конкурс позбавлений масовості і елемента шоу, там в пріоритеті науковість і практичність, знання справи.

Була, звичайно, підготовка. Добре, що Катерина займається англійською мовою, тому що з нею там дуже жорстко. Ще важливе питання з фінансами. З боку України фінансування просто незадовільне. Для таких конкурсів потрібно, щоб було якесь єдине джерело. Щоб не було проблем зі спонсорами. Каті допомогли в "Метінвесті", тому що там теж займаються відходами. Мені теж допомогли – одна організація оплатила членський внесок (315 євро), а квитки вже за мій рахунок. І ще більша проблема - неможливість з України міжбанківських переказів. Як в інших країнах? Поклав на картку – і без проблем. У нас кажуть, що ви не можете валюту перевести. 

У Нідерландах Катя, напевно, теж наймолодша була. І результат ви бачите.

- На якому конкурсі було складніше? У Нідерландах чи в Україні?

Катерина Малкіна: Дуже багато залежить від знання мови, в першу чергу. Якщо не знаєш англійської - тобі там робити нічого. У Нідерландах мені дуже пощастило, що мій наставник був поруч. Там було таке питання, значення якого я не зрозуміла - може занервувала, може словникового запасу не вистачило. В'ячеслав Вадимович швиденько підказав російською, так що ніхто не зрозумів, я відповіла, і мінус мені не зарахували.
На українському конкурсі політика суддівства дуже сильно відрізняється. Тому що в Україні, якщо судді не подобається твоя робота, або він хоче показати свій авторитет, спробувати вичавити з тебе все, він так і скаже. Задавить тебе питаннями... Люди - з крайності в крайність. Хтось скаже: "Яка ти розумниця!" А є такі, що похитали головою і пішли. Дуже прикро буває, тому що ти намагаєшся, захищаєшся. Вони ставляться навіть не як до дорослої людини. Просто такий підхід.

І в Україні, і на міжнародному рівні судді - це доктори наук дуже важливих університетів. Я була дуже здивована і дуже рада, що у мене вийшло з ними поспілкуватися. Там були професори, автори підручників наших шкільних. Ось у Нідерландах підходить до тебе дорослий чоловік, посміхається, запитує, а ти навіть не знаєш, хто це. А потім відкриваєш книжку і розумієш, що до тебе така важлива людина підходила.

Пономарчук: До того ж, у них дуже серйозні наукові ступені, вони в національних, парламентських комісіях перебувають, дуже важливі пости займають на рівні держави в інфраструктурі всієї Голландії. Але запросто так спілкувалися з дітьми...

Катерина: Знаєте, там ще був такий підхід, що вони спочатку вислухають все, що ти їм зможеш розповісти, всіляко тебе підтримують, показують зацікавленість, навіть якщо це не їхня спеціальність. Навіть, якщо слухає тебе не біолог. До мене, припустимо, підійшов якийсь фізик, він в цьому не тямить абсолютно нічого, але він буде показувати, що йому цікаво, тому що в будь-якому випадку ми всі обрані. І йому в будь-якому випадку повинно бути цікаво. Якщо він щось розуміє, він задає питання. І більшість у мене питали щось... Я вже на другий день зрозуміла, що, якщо нічого не питають, а просто говорять, який ти молодець, то все погано... Найприкріше, що по нашим суддям відразу видно: подобається - не подобається. "Я в тебе вірю!", а потім йде і ставить низький бал... Мені особисто здається, що просто не хотіли знижувати бойовий дух.

- Серед конкурсантів відчувалася якась боротьба?

Катерина: Ні! Всі туди їхали не тільки показати себе, а й завести друзів по всьому світу. Мені дуже пощастило, навіть якщо ми були в одній секції, ніхто ні з ким не змагався. Дуже грамотно підходили до цього, показували себе на всі 100%, а як інші - це вже не їхня справа.

- Після цих перемог відчувається перспектива? Можливо навчання за кордоном? Є рішення: підеш в науку чи почнеш впроваджувати цей проект як бізнес?

Катерина: Якщо у нас вийде зробити низку аналізів (ми вже домовилися), і якщо вони дійсно знайдуть зиск, і дійсно виявиться, що мені потрібна велика база з мікробіології для подальших досліджень, то, швидше за все, я піду на мікробіологію. Але, на жаль, у нас в Україні таких університетів дуже мало. Тобто якщо я буду мікробіологом, то я буду намагатися вчитися десь за кордоном.

Пономарчук: Голландський супервайзер відкритим текстом каже, що, Катя, ви хоча й потрібні своїй країні, але у нас ви будете дуже добре забезпечені. Нам дуже потрібні такі, як ви, дослідники. І ми дуже гарного враження про університети голландські...

Катерина: У нас були екскурсії, ми були в одному з наймасштабніших університетів в Амстердамі. Там більше 18 корпусів і 64 факультети!

- Не було відчуття, що ви приїхали з країни іншого сорту?

Катерина: Спочатку, звичайно, було. Тому що...  Навіть, коли ми спілкуємося з хлопцями, все одно відчувається, хто звідки приїхав. І судді - те ж саме. Більшість, до речі, знають, де знаходиться Маріуполь! Вони знають, що ми біля війни. Відчувалася різниця в спілкуванні... Навіть з тими ж поїздами. Якщо у нас 19 годин у поїзді до Києва, і ми не спимо, то там - в електричці, і ти через 6 годин на іншому кінці континенту.

Пономарчук: Виявляється, всю Європу можна проїхати за шість годин. Чому там немає цих провідників, спальних місць? Є швидкісні поїзди, місячний проїзд коштує 24 євро! У нас напрямок Київ-Маріуполь - це 19 годин.

Катерина: Там ще були хлопці з Кенії, з Нігерії, теж поспілкувалися. Ми були в цьому випадку, можна сказати, на рівних... Але у мене все одно було враження, що наша країна більш розвинена, ніж та ж Нігерія. Хоча статус однаковий, це дуже дивно, я вважаю.

Але, як тільки у Нідерланди приїхали, дуже відчувалася різниця. Сам аеропорт, контроль, менталітет.

- Хтось у Нідерландах цікавився вашим проектом, як бізнесом?

Пономарчук: Там в перший же день були опубліковані тези. Віце-президент компанії EGE Plastik до нас підійшов відразу. Вони там всі, виявляється, постійно полюють "за світлими головами", за проектами, хед-хантери такі. І до нас підійшов відразу, візитку нам дав, каже: "Зв'яжіться зі мною, коли вважаєте за потрібне, 24 години на добу готовий, для нас цей проект дуже важливий". Вони виробляють пластик, платять великі податки, і їм потрібно його утилізувати.

- Припустимо, прийшли німці, і кажуть: ми вкладаємо умовний мільйон євро в проект... Але громадянин України може поставити умову, що спочатку проект повинен реалізуватися тут, на батьківщині, у Маріуполі, а потім поширюватися на весь світ. Катя, ти так зробиш?

Катерина: Якщо таке буде, в першу чергу, потрібно поставити умову - контроль. Якщо у нас це буде контролюватися, якщо дійсно буде завантажуватися, і там не буде крадіжок. Це деталі, але це найголовніше. Просто не хочеться, якщо у нас запустять, і побачать, що у нас це не пішло, вирішать, що і там не піде.

- Як батьківщина зустріла? Однокласники заздрять?

Катерина: На рахунок однокласників - не знаю. Зараз з ними не сильно спілкуюся, більше з хлопцями, з якими наукові роботи писали, до Києва на конкурс їздили. Вони дуже раді були, зустріли мене з квітами, кульками на платформі. Було дуже несподівано і дуже приємно! Відчувалося, що наша робота окупилася.

- Батьки подарували щось?

Катерина: У мене немає такого: перемогти, щоб тобі цукерку дали. Але коли вони тільки про це дізналися, мій тато приніс мамі квіти, відразу надіслали мені фотографію. Розповідали, що мама по кімнаті стрибала! Було дуже емоційно! І я, звичайно, витратила трошки більше у Нідерландах, ніж хотіла.

Пономарчук: Були кулуарні розмови серед викладачів - ось як вона, чи зможе? Хто? Малкіна? Вона дитя! Але, виявилося, ніс втерли всім! Тепер - робота, робота, і ще раз робота.

- Катю, пам'ятаєш той момент, коли до тебе ця ідея прийшла? Та сама "Еврика" відбулася?

Катерина: Я була в пошуку, В'ячеслав Володимирович пропонував з ботанікою працювати, потім з тваринами, зі щурами... Мені все начебто подобалося, але щось не підходило. Ці стереотипи, що я дівчинка, що мені гидко – ні, це не про мене. Але перший тиждень вони мені наснилися, потім звикла, я не бачу в них нічого гидкого.
Я якось з татом поговорила, у нас була проблема: міль поїла всі пластикові пакети. І я так подумала: цікаво, але не підтверджено. І у бабусь в коморах, і у нас - де стоїть крупа, там завжди проїдені пакети.

Пономарчук: Ми полювали за міллю. Коли не треба - вона всюди. А тут я вже по всіх групах клич кинув: "Спіймай міль, принесіть її нам!" Шукали всім ліцеєм. Принесли дві, сподівалися, що вони дадуть потомство, але вони здохли. 

Паралельно з нами йде Берклі, а це в рейтингу технічних вузів - номер один в світі! Там група китайців одночасно в Пекіні займається біологічною утилізацією. Не знаю, чи можна це конкуренцією назвати, але займаємося. На конкурсі було дуже приємно, що ось ми - Маріуполь, і поруч із нами - Пекін! Столиця однієї з супердержав. Це була мить гордості.

- Катя, ти відчуваєш, що це серйозна інвестиція в твоє майбутнє? Ти окрилена чи ще не зовсім розумієш, що сталося?

Катерина: Поки я не доб'юся фінансування, я цього не зрозумію. Я розумію, що дійсно є шанс не тільки заробляти гроші, а й подорожувати - на всі потреби, як то кажуть. Але в першу чергу - це допомога світу. Я дуже хочу бути лікарем зараз, хірургом. Це дві такі паралелі з наукою. Просто на днях стався теракт в Стамбулі, і , коли дивилася відео, до мене дійшло, що все, що я можу, це допомагати. Я повинна вирішувати проблеми. Ось я відчуваю, що я повинна! І навіть якщо не цим шляхом, то личинками, пакетами, пластиком. Менше буде смертності в океанах, менше буде отрути, коли спалюється поліетилен. Навіть таким способом я зможу допомогти...

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Донбас