Пам'ять – це найцінніше: Сім історій ексмешканців Донбасу про День Незалежності України в Луганську і Донецьку

Пам'ять про українську Луганщину і Донеччину – це все, що в нас залишилося від нашого батьківського дому, якого нас позбавили, з якого нас вигнали росіяни. Згадувати минуле часом боляче, але необхідно, щоб ніколи не забувати, хто ми і що нас сформувало.

Depo.Донбас зібрав сім спогадів колишніх луганчан і донеччан про День Незалежності у ті части, коли частина Донбасу ще була не окупована.

Катерина Лисенко, журналістка Depo.ua

Запам'яталося, як ми родиною святкували День Незалежності в Луганську у 2010 році. В моєї мами день народження 24 серпня, і того року в неї був ювілей. На кварталі Южний замовили святкування в місцевому грузинському кафе. Того ж дня там святкували день народження ще дві родини. Ведучий був один на всіх, бо приміщення крихітне. В процесі привітань ми мимоволі дізналися, що за сусіднім столом ювіляр – відставний "савецкій афіцер". Його гості чомусь так пишались цим фактом, що постійно про це голосно згадували. Привітальні пісні і танці замовляли по черзі. Зі столу "афіцера" був запит на російську попсу. Ну і, звісно, що кілька разів послухали Газманова "Офицери-россияне".

В якийсь момент ведучий наших свят нагадав, що сьогодні країна святкує ще й День Незалежності і ввімкнув гімн. Всі наші гості, включно з родичами з Росії, піднялися. Хто з нас знав слова – підспівував. Слідом за нами встали і відвідувачи третього стола (нагадаю – святкували три родини). Там була переважно молодь. А от за столами "афіцера" демонстративно сиділи, а на додачу ще й голосно фекали і відпускали дурнуваті коментарі.

Після 2014-го року я часто згадую той випадок. Він яскраво показав вже тоді, як в Луганську ділилось суспільство: українці, ті, кому не все одно. І невиховані, хамовиті любителі "русского міра", яким можна протистояти і час від часу, в зрозумілій для них формі, нагадувати, що вони в Україні. А як не подобається, то "нехай щастить".

Станіслав Цикаловський, екс-керівник "Луганського порталу Топ" – найпопулярнішого в місті інтернет-ресурсу

Це тепер питання про День Незалежності, як його відзначали в Луганську, на тлі війни звучить досить різко. І дивно. Що значить "Як відзначали"? Відзначали, як і вся Україна. Весело, яскраво (синьо-жовто), ярмарками, концертами самодіяльності, дитячими спортивними святами і стандартним набором чиновницьких промов. У кожному районі, на кожній площі, де були камери і майбутні "щасливі" виборці. Можливо, у нас був якийсь свій, луганський колорит, але де його не було? І що тут такого? На півдні до цього врожаї приурочували, у нас який-небудь черговий мільйон тонн вугілля.

Чиновники рапортують, люди святкують. І святкували. Завжди святкували. Може без пафосу, але чітко і впевнено: Луганськ, Луганська область – це Україна. Луганщина – пісня моя, як співалося в нашому гімні області. І розмов про те, що це не наше свято, що немає такої держави, що треба визначитисть і на референдум до 2014 року не було.

Це потім уже штучно і вміло змогли розкачати. Але в 1990-х, двотисячних – ні. Одна історія. Молодь завжди більш демократично дивилася на наш День Незалежності. Це, перш за все, зрозумілий український вектор розвитку, свободи суспільства, свободи мислити, свободи вибирати, свободи і права відстояти своє майбутнє. Тоді найбільш дискусійним майданчиком в луганському інтернеті був "Луганський портал Топ", який з 1999 року розвивався на засадах свободи.

Луганський ресурс. Український ресурс. Перше випробування було під час Помаранчевої революції, коли місцевим царькам захотілося прикрити обговорення на Луганському форумі, місці, де йшли запеклі словесні бої, де відстоювалися ідеї Майдану, писалася правда про місцеву корупцію. Тоді вийшло вижити. Люди побачили, що можна писати, що можна обговорювати, що Україна є, що вона йде вперед. Саме в ці роки, після Майдану, вже хотілося закріпити нашу українську позицію, що Луганськ ТОЧНО український і досить про це взагалі сперечатися.

На форумі народилася ідея, давайте напередодні Дня Незалежності, в День прапора, влаштуємо акцію з простими фото, пересічними луганчанами, на головній площі міста, на тлі українського прапора або зі своїм прапором. Здавалося б, така дрібниця, скільки таких акцій потім буде, в кожному місті і районі, особливо зараз. Але тоді, на тлі тотального правління "Партії регіонів", при формальному дотриманні всіх державних правил (концерти, мови) – все-таки окремі "хлопці" зі скрипом жили в синьо-жовтій символіці.

І ось ми, форумчани (тоді блогерів ще не було), йшли вранці з прапорами, ставили камеру і просто фотографували для історії себе, людей, прересічних луганчан. Це було просто красиво і весело. Люди самі підходили, запитували, брали участь, йшли вже в офлайн обговорення. На цьому тлі і місцеві чиновники розтанули. До нас підходили заступники мерів, губернаторів, працівники облради, партійці. Ніяких проблем не було. Якась магія синьо-жовтого прапора. Потім ми зробили великий фоторепортаж, газети свої репортажі зробили, місцеве телебачення. Жодних проблем. Тому що все було щиро, йшло від людей для людей, без звіту в графі "провели захід з нагоди"... і настрій був таким же радісним. Ось так і було у нас, в Луганську. Поки нас не стали... але ви і самі все знаєте.

Тому не вірте, коли кажуть, що Луганськ був або маскувався російським містом до пори до часу. Ні. Луганськ жив своїм українським життям, менш яскравим, але і менш пафосним, ніж в інших областях. Проте жив теплою ламповою Україною. Якби би не…

Євгенія Костіна, шеф-редакторка новин Zaborona

Цікаво, що 15 років тому, коли ще не було сучасних соцмереж, для спілкування на форумі "Луганського порталу Toп" я взяла собі нік Незалежна. Молода журналістка, що усе своє свідоме життя жила в Україні, я була в шоці від тотального проросійського наративу в кабінетах чиновників, особливо облради. Тож нік був формою спротиву, свободою в паралельному світі. В ті часи День Незалежності був просто святом, що давав зайвий вихідний. Вирізнялося воно тим, що з'їждалися народні колективи зі всієї області, тож можна було почути українські пісні та побачити вишиті вручну вишиванки. І уся ця краса була в одному місці! (І я кланяюся тій більшій частині Луганської області, яка вигнала у 2014 році погань із землі).

Я поїхала з Луганська у 2011 році. Бо там стало нестерпно. Не скажу, що Київ був україномовним та повністю патріотичним, але у порівнянні для мене це була вільна земля вільних людей. Тут багатьом, я бачила, було не все одно. Вдома було навпаки, і я вважаю, що лінь й лемінгова покірність – одна з головних причин того, чому війну змогли розпочати. Це прозвучить некрасиво, але зазирніть собі в душу: Революція та війна стали вкрай необхідним дзеркалом громадян – ми мали подивитися на себе у повний зріст. Хтось сміливо визнав недоліки й пішов шукати скелю, хтось з ними змирився, а комусь не сподобалося відображення – й розтрощив дзеркало (але ж сутність нікуди не поділася). Щодо мене, то Революція Гідності привчила серце завмирати під прапором та плакати, коли лунає гімн – і зараз неважливо, чи наодинці зранку я його співаю за кордоном чи в оточенні тисяч людей. Бо гімн – наче молитва.

Війна привела мене до церкви й виховала звичку давати гроші на допомогу армії. Перший військовий парад показав мені, заради кого я маю робити все, що можу, бо ці Герої роблять набагато більше. Хочеться, аби Україна стала такою, як ті усміхнені хлібороби у вишиванках та дівчата з параду, але в реальності наразі тисячі відтінків. І от про це незалежність – про настільки міцну віру в країну, що цієї віри вистачить на покоління, аби українці вижили як нація й процвітали ще тисячі років (і викопали ще не одне море).

Яна Чумаченко, журналістка

Так сталося, що до 2014-го року День Незалежності в Луганську не мав такого сакрального значення, як зараз. Для всіх це був зайвий вихідний. Для журналістів – ще один робочий день. Всі ці прапори, вишиванки, стандартні слова. Навіть не пригадаю, щоб ці дні якось відрізнялися щороку. Але, напевно, багато з тих, хто виїхав в 2014-му, підтвердять, що вивезти прапор або синьо-жовту стрічку було ще тим квестом. І не помінятися відношення до цих речей не могло.

Пам'ятаю, як в 2015-му ми поверталися з Одеси саме 24-го серпня. Прапори, вишиванки – ніби й те саме все, але ти всередині справжнього свята опинилася. Такі всі гарні и такі свої… Відтоді ми намагаємося красиво вдягнутися (сину завжди оновлюємо вишиванки), погуляти містом, випити кави за свою країну. І, насамперед, тепер хочеться, щоб для сина це було свято з дитинства. Щоб він точно зміг згадати, як його родина проводила цей день щороку!

Юлія Левицька, редакторка телеканалу "Україна 24"

Для мене це був робочий день зазвичай, коли працювала на Луганському обласному телебаченні. Ну і ще картинка в голові відбилася, як тодішній губернатор Олександр Антіпов вручав паспорти 16-річним випускникам, коли вони були ровесниками незалежності України (2007 рік). А я, стоячи під пам'ятником Шевченка в Луганську, який був весь в синьо-жовтих прапорах, згадувала себе маленьку: так вже багато років минуло відтоді, коли я з батьками пішла на перші вибори президента, і вони проголосували за В'ячеслава Чорновола. Коли я запитала чому, вони сказали: він любить Україну, і тоді я зрозуміла, як це важливо – любити свою країну.

Ольга Москаленко, фитнес-тренерка

Так трапилось, що День Незалежності України в рідному Донецьку ми святкували завжди. Навіть до Незалежності. Тому що 24 серпня – мій день народження. А я старша за Україну. В 1991 році я була надто мала, щоб усвідомлювати глибину цієї дати, але згодом, чесно кажучи, таке співпадіння додавало мені якоїсь внутрішньої впевненості, що це не просто так.

Ще в перехідному віці, бунтуючи і протестуючи проти всього, ми з подругою, перебуваючи в людних місцях час від часу розмовляли між собою українською мовою. В цьому не було якогось особливого патріотичного підтексту, більше "щоб не так як всі". Але якось згодом, під час дорослішання, прийшло усвідомлення: "Як же так, живучи в Україні ми повністю розмовляємо російською". Для мене це був дуже сильний дисонанс. А тут ще і день народження в День Незалежності.

Доля склалась так, що в 2003 році я переїхала з Донецька до Львова і відтоді усвідомленно це стало моєю фішкою: я з Донецька, а народилась в День Незалежності. Я цим пишалась. І пишаюсь. А в 2004-му, приїхавши додому на свій день народження, вперше я вивісила з вікна прапор України. Це було принципово і показово.

На той момент я вже не розмовляла російською ніде. Навіть приїжджаючи у Донецьк. Було чимало цікавих історій, пов'язаних з цим, але це вже зовсім інша тема. В нашій середньостатистичний донецькій родині незалежність не була цінністю, поки я не виросла і не розповіла батькам, чому це важливо і жахи невдалого "світлого" майбутнього. Тому тепер до привітання з днем народження від них завжди чую також привітання з Днем Незалежності. І так, я вірю, що маю особливу місію в житті держави.

А раптом через десяток–другий років стану президентом. Точніше першою президенткою України.

Михайло Махно, колишній керівник прес-служби Луганської ОДА

Особисто для мене День Незалежності завжди був буденним робочим днем. Спочатку в різних редакціях радіо та газет, потім на посаді чиновницькій. Оскільки за хронологією я закінчував публічну кар'єру на посаді прессекретаря Луганського губернатора, то і найбільш яскраві спогади про 24 серпня припадають саме на цей період.

Завжди був потрібен текст привітання в ЗМІ приготувати, затвердити і розмістити, промову написати для урочистого вручення нагород і для прийому, і для виступу на телебаченні. А вже якщо до Дня Незалежності готувався візит когось з перших осіб держави, то атмосфера свята зникала просто з небаченою швидкістю. 

Потрібно було: проїхати маршрут з протокольною службою, до хрипоти посперечатися з транспортниками за кількість і головне – якість автобусів, з організаторами "на місцях", зі службою за списки журналістів "в котреж" і загальні, обдзвонити редакції, зібрати ці списки, написати релізи та ескізи коментарів у ЗМІ, і на все про все – два дні.

Дуже виручав професіоналізм рідної пресслужби ОДА, але не суть. Пам'ятаю, одного разу, за часів президентства Віктора Ющенка, він приїхав з нагородами в Луганську область, в Алчевськ ще й чергову модернізацію на меткомбінаті представляти. Того дня була злива – дощ просто стіною стояв, тому дорогою кортеж примудрився "розірватися", автомобілі розпорошило по трасі.

Отже, передають мені в аеропорт папери з апарату губернатора для Ющенка особисто, потрібно було передати в "кортеж" помічникам президента, і ні телефону,  ні фото.ю жодних даних більше. Я кидаю ЗМІ на пресслужбу і в ролі кур'єра "скачу кабанчиком" прямо на Алчевський меткомбінат. А злива не вщухає, на дистанцію витягнутої руки не видно нічого, я з переляку навіть в папку не заглянув, хоча потім, заднім числом, цікаво стало, що ж я таке віз. "Залітаємо" ми з водієм на проммайданчик меткомбінату, а президент вже там, з пресою з кортежу спілкується, об'єкти оглядає.

Загалом, коли вже основна група преси під'їжджає до будівлі правління на прес-конференцію президента, мені вдалося пробитися до машин кортежу. Нагадую, даних на руках нуль, не знаю навіть, чи попередили УДО про мене. Ось я смикаю дверцята президентського лімузина, звідти визирає чоловік з обличчям гіпер-відповідальної особи, приймає папку і знову ховається в салоні. І тут підлітають відразу два охоронця і починають мене делікатно відштовхувати від президентського транспорту, один з них при цьому дивно і вигадливо махає лівою рукою (права, як водиться, під піджаком).

Я нічого не розумію але слухняно починаю задкувати. І тут другий цідить одне слово: "Снайпери". І цим відразу пояснює мені і свою наполегливість і дивні "сигнали грімпенскій трясовині" у виконанні напарника. Загалом, коли за результатом всього заходу мене, як заохочення, запрошували за святковий стіл високого начальства, я просто відпросився поспати. І спав після цього годин 14. Таке ось того року, або 2008 або 2009-го – не пам'ятаю точно, видалося свято.