Остаточна втеча з "ЛНР": як продати квартиру в окупації та залишитися живим

Ідея продати квартиру і вивезти з окупованого міста на Луганщині усі свої речі - у першу чергу, книги, яких виявилася тонна - була, поза всяким сумнівом, божевільною. Власне, спочатку вона і обговорювалася нами в порядку марення, але якщо довго марити, марення обов'язково стає реальністю. Кому, як не жителям Донбасу це знати!

Друзі, що залишилися в окупованому місті, запевнили: якщо я не буду висовуватися на вулицю і, відповідно, не потраплю на очі своїм “палким шанувальникам”, то в мене є шанси повернутися живою і здоровою. А  також пообіцяли забезпечити мене на час зборів їжею і коробками для пакування речей. Тож 14 листопада я вирушила у небезпечну подорож за лінію розмежування.

Підготовчий етап

На жаль, я не можу назвати кінцеву мету мого маршруту, адже люди, які мені допомогли, залишаються у місті й можуть постраждати через мої одкровення. Але більше я нічого від вас не приховуватиму.

На початку вересня цього року виповнився рік, як наша родина – чоловік, син, кішка та я – залишили Луганщину. За цей час ми встигли змінити дві області, два міста і чотири квартири. Звичайна історія для вимушених переселенців з Донбасу, але через це не легше. Рік по втечі, а саме у вересні, ми виставили на сайт оголошень свою донбаську квартиру. Показувати її потенційним покупцям погодилася родичка, що залишається в окупованому місті, вона ж вимила її перед першим показом, щоб надати товарного вигляду.

У рієлторському агентстві я взяла перелік документів, які потрібні для продажу квартири. Також я знайшла свого старого рієлтора, що дав згоду супроводжувати угоду купівлі-продажу на всіх етапах. Крім того, друзі підшукали для мене мовчазних вантажників і водія, що понад рік займається вантажними перевезеннями з ленеерщини до України. Проте одразу попередили, що фуру за лінію розмежування ніхто не випустить, тому скористатися доведеться “Газеллю” - а значить, більшість меблів доведеться залишити. Забігаючи вперед скажу, що коли в мене з’явилися покупці, вони поставили умову – купують квартиру лише з всіма меблями та технікою, мовляв, там все це не купити. Тож “Газелі” вистачило.

Черги на купівлю квартири у вмираючому місті не вишикуються, проте протягом місяця за оголошенням подзвонили п’ять потенційних покупців, три з яких прийшли подивитися, що саме продається. Передостанні квартирою зацікавилися. Ще майже місяць тривали телефонні торги та перемовини. Напочатку листопада покупці у присутності рієлтора передали моїй родичці завдаток. І всі ми почали збиратися в дорогу: я - за речами, вони - на вільну територію України, де відбуватиметься угода.

Листопад як чинник

Якщо ви не їздили в окупований Донбас у листопаді, ви нічого не знаєте про справжню осінню депресію. Мені навіть дивно, що вздовж дороги від вільного Артемівська до окупованого Дебальцевого на деревах не бовтаються шматки мотузок, що залишилися від уявлених мною самогубців. Адже ця нескінченна черга автівок, старі, що намагаються здолати шлях пішки, засмічене узбіччя у сірій зоні й загальний відбиток безнадійності та занепаду, помножені на сирість і сірість листопаду, зводять з глузду.

До Донбасу я дісталася в напівпорожньому потязі "Одеса - Костянтинівка". В купе зі мною їхав військовий, який на чому світ стоїть лаяв Майдан, “майдаунів”, “донбаське бидло” і владу, скаржився, що не може звільнитися з армії через АТО і повинен мене захищати. Я хотіла сказати, що саме його захисту не потрібую, але не змогла, адже він їхав на передову. Зійшов офіцер у Краматорську, я побажала йому берегти себе і скоріше повернутися додому.

До Костянтинівки я прибула о 6 ранку. Слідуючи інструкціям, взяла таксі, що довезло мене до артемівської автостанції. Там я повинна була стати у чергу на автобус, що йде через лінію розмежування. У черзі на той час вишикувалися близько півтисячі людей, дехто з них не зміг виїхати днем раніше і ночував у місцевому гуртожитку. Я запанікувала.

Прикордонний бізнес

О восьмій ніякого автобусу ще не було, проте до черги підійшов чоловік, який запропонував довезти вісьмох бажаючих на “бусіку” до Луганська. Ціна питання – 250 гривень, ще 100 – щоб проїхати поза чергою. Пасажири знайшлися одразу, я в їхньому числі. Чолов’яга, який виявився водієм “бусіка”, натякав, що наші сотні підуть у кишені українським прикордонникам. Але я провела власне невеличке розслідування і з’ясувала, що принаймні частина коштів сплачується за купівлю перших місць в автомобільній черзі.

Цей “бізнес” поставлений в Артемівську на потік. Місцеві таксисти стають у чергу заздалегідь, а у водіїв, що заробляють на пасажироперевезеннях, є їхні телефони. Коли набираються пасажири, водії телефонують таксисту, доїжджають до нього та міняються з ним місцями. На зворотньому шляху – з окупованої території на вільну – цей бізнес у руках горлівських таксистів. Вони у більш вигідному становищі: місця у них купує майже вся окупована частина Луганщини, адже терористична “таможня” у Дебальцевому – на “кордоні” “ЛНР” і “ДНР” - починає пропускати автівки лише з п’ятої ранку. Тому як не старайся, стоятимеш у хвості “донецьких”, а хочеш випередити їх - плати.

На підконтрольній Україні території прикордонники здебільшого не звертають уваги на торгівлю місцями у черзі і іноді беруть у пасажироперевізників хабара у розмірі від 100 до 300 гривень за дозвіл обігнати чергу і доїхати до місця, що тримає таксист. Про це розповідають принаймні перевізники і водії автівок. Гроші прикордонникам передають у пачках сигарет. Я на власні очі бачила, як військовим протягують ці пачки, проте присягатися, що в них було щось, окрім цигарок, не буду.

Запобігти хабарам, а також спробам водіїв пролізти поза чергою намагається "народний контроль". Тобто збирається кілька чоловіків-водіїв, що стоять у черзі, й прискіпливо стежать за військовими та перегороджують шлях нахабам, що намагаються проскочити на початок черги. Одна така група ледь не повибивала скло в нашому “бусіку”. Працює “народний контроль” лише на українській територій, також лише тут водії та пасажири намагаються “качати права” перед військовими. З боку “ДНР” в черзі всі сидять мовчки.

Проте і з того, і з цього боків представники "Донбасу, який ніколи не встає на коліна" виглядають приниженими. Здається, накажи їм – поповзуть не лише навшпиньки – на пузі. Чимало намагаються розмовляти з прикордонниками українською. Не з поваги – лише з бажання продемонструвати лояльність до України і розв’язати таким чином свої проблеми. Та навіть пасажироперевізники, які їздять майже кожного дня, не спромоглися хоч якось підучити українську і говорять на “азірівці”.

Крім місць торгують у прикордонній зоні й справжніми товарами: кавою, чаєм, печивом, картоплею та вермішеллю швидкого приготування, насінням гарбуза і соняшника - куди ж без нього, шалений попит. Ящики з цими смаколиками стоять у Майорську. Водії кажуть, що кожного тижня асортимент розширюється. Два-три місяці тому продавали лише чай і воду.

“Таможня”! Можна?

Сказати, що я була напружена, коли перетинала лінію розмежування, - це нічого не сказати. Тим більше, що це не просто лінія розмежування, а повноцінний державний кордон з усіма його атрибутами. Саме такими були контрольно-пропускні пункти на державному кордоні України з Росією на початку незалежності у 1990-х, тільки черг не було.

До слова, я повністю підтримую тих, хто вважає, що від окупованого і ворожого Донбасу потрібно відгородитися високим муром та ровом, проте це не означає, що мені не боляче втрачати його.

Однак, незважаючи на біль, страх, огиду і чимало інших не дуже приємних емоцій, я не змогла стримати посмішку, коли побачила на в’їзді до Дебальцева дві шини та притулену до них фанеру з кострубатим написом “таможня”. Так, це та сама "митниця" між двома “молодими державами”, які чимало з нас необачно об’єднують словом “Лугандон”. На в'їзді “митники” позаглядали у “бусік” та й відпустили без зайвих запитань. Забігаючи наперед скажу, що зворотній шлях повз “митниці” був веселішим.

Коли речі в моєму колишньому домі були нарешті зібрані та завантажені у “Газель”, водій проінструктував: “Тепер бери аркуш та пиши: я, ім'ярек, переїжджаю на нове місце проживання та вивожу особисті речі, перелік яких додається. Попроси сусідів, щоб вони написали на цьому ж аркуші підтвердження, що речі дійсно твої, і вказали свої паспортні дані”.

Сусідів я турбувати не стала, їх роль виконали друзі. Аркуш я поклала поряд з паспортом, розуміючі, що це якась фількіна грамота.

У Дебальцеві “Газель” зупинилася поряд з тими самими шинами, й "митник" з обличчям, не спотвореним інтелектом, суворо запитав: “Речі задекларовані?”. Я обімліла. Проте водій впевнено протягнув терористу той самий аркуш: "Так, ось декларація". "Митник" уважно її прочитав і віддав водієві зі словами: "Усе добре, можете їхати".

Зворотній шлях

Проте скоро нам стало не до сміху. Черга автівок до контрольно-пропускного пункту в секторі С (Артемівськ) починалася ще у Горлівці. До неї ми дісталися о пів на сьому ранку і до обіду майже не зрушили з місця. Водій зателефонував таксистові, що торгує місцями, той попросив за місце лише 400 російських рублів, але попередив, що напередодні у Зайцевому стріляли, пункт не працював, тож крім сьогоднішньої черги є ще й вчорашня, і вся вона стоїть перед ним. Місце ми все одно купили, об’їхали частину черги і знову завмерли десь за 15 кілометрів від Майорська.

Годинами стояти у сірій зоні – заняття не з приємних. В мене ж були причини поспішати – вранці наступного дня на вільній території нас чекав нотаріус, покупці вже приїхали й дуже нервували, що я затримуюсь, а попереду були вихідні.

Коли проїхали Майорськ, стало зрозуміло, що нам сьогодні не перетнути кордон - попереду була черга зі 100-150 машин. На годиннику - пів на п’яту вечора. Контрольно-пропускний пункт закривається о п’ятій.

“Йди домовляйся з прикордонниками”, - відправив мене водій. “Як?” - перепитала я. Відповідь була короткою і безапеляційною: “Як вийде’.

І я пішла. Майже два кілометри, вже в темряві, оминаючи автомобільну безкінечну чергу. Дійшла до двох туалетів, здивувалася їх більш-менш прийнятному вигляду - навіть туалетний папір був. Нарешті помила руки у встановлених поряд ємностях.

Прикордонників було троє, я зробила крок до них і несподівано вилила на них все: як задовбалася жити на орендованих квартирах, яким дивом є те, що знайшла покупців, як за два дні зібрала всі речі, як мені було лячно їхати в рідне місто, як я рада, що повертаюся, і що мені потрібно бути в нотаріуса вранці. Прикордонники терпляче вислухали, наймолодший, зовсім ще хлопець, поцікавився, чи зможу я на кошти від продажу придбати собі житло на новому місці й щиро зрадів, коли я сказала "так".

“Телефонуйте водієві, нехай їде і стає попереду", - сказав найстарший. І кивнув хлопцеві: "Попередь”.

Мій водій не змусив на себе чекати, і за мить ми були вже на самому контрольно-пропускному пункті. Проте тут нас чекав “холодний душ”. Військовий, що ідентифікував себе як інспектора, але відмовився представлятися (“Мене не звуть, я сам приходжу”), повідомив, що речі в такій кількості вивозити не можна. Водій послався на закон про переселенців, мовляв, переселенці мають право на сприяння у переміщенні рухомого майна. Інспектору це не сподобалося, він покликав водія "на розмову". Розмовляли вони поряд з “Газеллю”, тому їхній діалог я почула майже повністю. Виглядав він приблизно так.

Водій: “Командир, давай розв’яжемо питання, адже пасажирка дуже поспішає.”
Інспектор: “Мене ваші проблеми не турбують.”
Водій: “Ну, може якось можна це вирішити?”.
Інспектор: “Мабуть, можна. Тефлонова сковорода допоможе. Є?”
Водій: “Може нам допоможе Тарас Григорович?”
Інспектор: “Я ж кажу, сковорода.”
Водій: “А може, Тарас Григорович і Леся Українка?”

Лише після Лесі Українки я зрозуміла, що "сковорода" в даному випадку пишеться з великої літери і не має жодного стосунку до тефлону. Проте давати хабара нам не довелося: військовий, що перевіряв наші документи, сказав проїжджати, а інспектор чомусь несподівано зацікавився іншою "Газеллю". Усю дорогу ми гадали: що це було? Відповіді в мене немає досі.

Шляхом до нового дому

Наступного дня довгоочікувану угоду було укладено. Покупці раділи, що задешево купили квартиру з ремонтом і меблями, я, - що розрахувалася і розпрощалася з рідним містом, звірячий оскал якого часів "русской вєсни" я пам’ятатиму все життя. Зараз воно зовсім не таке: сіре, пригнічене, залякане, просічене каналізаційним смородом, бо вода в крані там – свято…

Я безмірно поважаю тих, хто чекає на звільнення цього міста, готовий повертатися і приводити його до тями. Але це буду точно не я.