Невимушені переселенці з Донбасу

Скільки їх по всій Україні точно невідомо, адже до війни міграція з міста у місто була звичайним явищем, ніхто не реєструвався при переїзді, а під час влаштування на роботу, або під час орендування квартири не звертали увагу на регіон, звідки прибула людина.

Мігранти - "переселенці за власним бажанням" не втікали у розпачі з рідних міст, рятуючись від обстрілів, але так само втратили житло та майно, а разом з тим і джерело доходу, адже багато з них здавали свої квартири у аренду, проживаючи у інших містах. Так само вони втратили можливість приїздити на малу Батьківщину, бачитися з родичами, що залишились жити в окупації, а на багатьох з них ці родичі "звалилися на голову" і тепер ховаються від життя у "ЛНР" і "ДНР".

Таким луганчанам і донеччанам немає куди повертатися, у них зник "запасний аеродром", батьківська домівка і впевненість у майбутньому.

Попри поодинокі випадки дискримінації, вимушеним переселенцям в цілому українці співчувають та намагаються допомогти. Крім того, згідно з законом, переселенці отримали можливість юридично зарєструватися на новому місці. Заповітна довідка  дає людям, що через війну втратили домівки та майно, можливість отримати хоч і мізерні, але соцвиплати від держави, перереєструвати соцвиплати, повноцінно обслуговуватися в лікарнях, влаштовувати дітей в школи та дитсадки, отримувати гуманітарну допомогу.

У той час громадяни, що залишили Донецьку та Луганську області до війни, за законом не підпадають під категорію вимушених переселенців, але через свою донбаську прописку стикаються тепер з тими самими проблемами.

"Під час розробки закону та відповідних постанов не були враховані права та інтереси осіб, які покинули своє постійне місце проживання до настання відомих подій, проте залишили в Донецькій та Луганській областях своє майно (квартиру/будинок) і за період проживання на іншій території не придбали нове житло. Що робити цим людям сьогодні? Повертатися нікуди, продати житло в східних областях неможливо, тим самим ці люди знаходяться не в кращих житлових умовах ніж ті, що вважаються внутрішньо переміщеними особами", - коментує юрист, координатор адвокатських компаній Українського форуму благодійників Лариса Жигун.

Тобто, якщо навіть держава за підтримки Заходу таки спроможеться на виділення чи будівництво житла для вимушених переселенців, або на надання пільгових кредитів через державні банки, всі інші люди з донбаською реєстрацію, під цю програму не підпадуть, не дивлячись на те, що вони так само своє житло на окупованих територіях втратили. Через усі ці складнощі де-які добровільні мігранти зважуються обманювати державу. Зізнаються, що державна допомога у 400 гривень їм непотрібна, адже всі мігранти здебільшого давно працюють і утримують себе самі. Справа у перешкодах під час звернення до муніципальних лікарень, реєстрації бізнесу, влаштуванню дітей у школу або дитсадок.

Донеччанка Ірина Альошина поїхала з рідного міста у 2002 році. Мандрувала Україною, часто навідувалася додому, але вирішила остаточно оселитися у Києві. Зараз жінка мешкає в орендованій квартирі разом з літнім батьком, якого після окупації Донецька бойовиками "ДНР" забрала до себе.

"В Донецьку в мене залишились пристарілі хворі родичі, які не те що до Києва, в магазин самі сходити не можуть. Раніше приїздила часто, допомагала, тепер банки не працюють, пошта теж, доводиться шукати знайомих, щоб передати їм хоч трохи грошей. З батьком поки переоформили пенсію, стільки в чергах простояли! А він хворий, старий, важко йому це далося", - розповіла жінка.

Розуміючи, що повернутися додому тепер неможливо, Ірина разом з батьком зареєструвалася як вимушений переселенець.
"Соціальна співробітниця порадила мені отримати довідку, хоч законодавством це і не передбачено. Сказала, що без неї мене можуть відмовитися обслуговувати в лікарні та попередила, що без реєстрації мною можуть зацікавитися правоохоронні органи, мовляв, якщо не переселенка, то чого до Києва приїхала. Вирішила не ризикувати та зробила, як порадили", - поділилася жінка.

Але частіше за все українцям, що полишили Донбас до війни, відмовляють видати довідку внутрішньо переміщеної особи. Так сталося з колишнім мешканцем Алчевська Антоном Сідельським, що переїхав до столиці під час Майдану, у січні 2014 року.

"До Києва взимку мене запросили працювати програмістом, а у жовтні через проблеми у компанії звільнили. Додому повернутися вже не міг, хотів зареєструватися як переселенець, але мені відмовили через те, що я ще до війни мав роботу на неокупованій території", - розповів чоловік.

"Тим, хто покинув Донбас раніше обставин, які розпочалися на початку минулого року за власним бажанням, може бути відмовлено у виданні довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи", - підтверджує Лариса Жигун.

Мігранти так само морально важко переживають, як і переселенці, що бачили окупацію на власні очі. Слідкуючи за новинами зі Сходу, вони з болем спостерігають за страшними подіями, що кояться у їх колись рідних містах та селищах, в яких залишились рідні та друзі. Але навіть спільне горе вимушених переселенців та мігрантів не виключає конфліктів між ними. Мігранти обурюються, що де-які переселенці дискредитують усіх мешканців Донбасу своєю зухвалою або сепаратистською поведінкою. Це відбивається на небажанні, наприклад, орендарів мати справу з будь-якими представниками окупованого регіону.

"Якщо ти з Луганська чи Донецька - то це якесь тепер клеймо. Нещодавно мені довелося шукати нове житло. Квартиру, де я прожила 5 років господарі вирішили продавати, - розповіла Наталя Корєнєва, яка у Києві живе вже 8 років, - орендарі після того, як дізнавалися, що у мене луганська прописка, навіть розмовляти не хотіли. І дарма, що я доводила, що живу у столиці давно, маю стабільну роботу і високу зарплату. Більше місяця тривали нервові пошуки, хоча раніше я і собі і друзям знаходила квартиру буквально за тиждень. Врешті решт мені пощастило, але довелося брати на роботі довідку про мій фінансовий стан і робити копію трудової книжки, яка доводить що я у Києві вже давно живу і працюю. Крім того, господарка квартири одразу ж після знайомства попросила показати мої сторінки у соцмережах, аби впевнитися, чи не підтримую я ту кляту "Новоросію" або "ЛНР" чи "ДНР".

Наталя вважає, що таке ставлення до луганчан і донеччан через те, що багато переселенців ведуть себе неадекватно.

"То якісь дівки на Софійській площі вигукували: Слава "ДНР", то бувало й таке, що бойовики відправляють родину в українські міста, а самі воюють проти своєї держави. По соцмережам такі родини вираховують і от маємо. Кияни, чи там житомиряни, чи інші українці побоюються здавати житло людям з луганською і донецькою реестрацію, бо не знають, кого прихищають", - вважає Наталя.

Дівчина не реєструвалася як переселенка, бо вважає, що обманювати державу не варто, але разом з тим підтримує те, що усім мігрантам з Донбасу потрібна якась підтримка, щоб мати змогу остаточно влаштувати життя в Україні і не повертатися на окуповані території. 

Луганчанин Олег Макаров мешкає в Сумах вже два роки, але коли почалася війна, він зареєструвався як вимушений переселенець та подав документи на отримання матеріальної допомоги. 

"Друзі-переселенці поставилися до цього скептично, деякі відкрито висловлювали негативне ставлення, мовляв, це допомога людям, які втратили все і постраждали від війни. А мені кожна копійка зараз дорога, дитині півтора роки, дружина не працює", - каже чоловік.

Ті, хто встиг облаштуватися на новому місці, намагаються допомогти вимушеним переселенцям - жертвують гроші, займаються волонтерством, дехто пропонує втікачам від війни пожити у себе вдома.

Луганчанка Олена Гордієнко вже рік мешкає в Києві, орендує житло, має роботу та впевнено дивиться в майбутнє. Але жінка каже, що облаштуватися на новому місці їй вдалося завдяки підтримці друзів, що переїхали з Донбасу роком раніше.
"Переїхати до Києва мене вмовили знайомі, які запросили до себе. До цього ми тісно не спілкувалися, я навіть здивувалася такому запрошенню. Якби не вони - не знаю навіть, куди б я поїхала, та чи наважилася б взагалі. Поки не знайшла роботу та квартиру - мешкала в їхній квартирі, за що дуже вдячна", - розповіла вона.

Та попри всі складнощі, більшість вихідців з Донбасу не скаржаться на дискримінацію в українському суспільстві, кажуть, ставлення людей до них після початку конфлікту не погіршилось.

"Я мешкаю в Києві з 2007 року, і ніколи не відчував себе дискримінованим через те, що я з Донбасу. Коли почалася війна, нічого не змінилося - друзі мене підтримували, незнайомі люди, коли дізнавалися, що я родом з Луганська, цікавилися подіями та співчували", - розповідає колишній луганчанин Юрій. 

За словами чоловіка, луганська прописка не спричиняє йому проблем.
"В мене не було неприємних ситуацій, пов'язаних з луганською пропискою. Вона не завадила мені знайти квартиру та роботу. Коли треба було звернутися до лікарні - мене обслуговували так само, як і киян. Проблема скоріше не в прописці, а в тому, що державна медицина в нашій країні у дуже поганому стані, тому у разі необхідності я звертаюся до приватних клінік. Ну що тут ще сказати? Коли йде дощ, на мене попадає вдвічі більше крапель, ніж на киян, та втричі більше, ніж на жителів Західної України, тому-що в мене луганська прописка", - жартує чоловік.

Соціолог Маргарита Живилова вважає, що збиток від конфлікту на Сході для його колишніх жителів обернено пропорційний успіхам на новому місці.
"На цю тему ще не робили ніяких досліджень. Можна сказати, що чим довше людина живе в певному місті, тим більше вона інтегрується в життя саме цього міста. З рідним Донецьком чи Луганськом, з малою Батьківщиною, людину пов'язують теплі спогади з дитинства, як правило там залишаються жити батьки. Військовий конфлікт зачіпає і цих невимушених переселенців. Якщо людину щось продовжує пов'язувати з Луганськом чи Донецьком, то його зачіпає цей конфлікт. Якщо людина переселилася та інтегрувався в середу іншого міста, вважає себе його повноцінним жителем, може хоче якось приховати своє походження, і до того ж має налагоджений побут, нормальну роботу, то навряд чи його буде стосуватися ця ситуація в повній мірі. Тобто може якийсь смуток по місту дитинства і все", - пояснює експертка.

Попри різні життеєві ситуації, більшість вимушених переселенців та людей, що поїхали з Донбасу за власним бажанням, об'єднує неможливість повернутися додому та відсутність постійного житла. За останній рік східняки навчилися жити, не зазираючи в майбутнє - одного разу втративши дім, не кожен зможе відбудувати новий чи ризикне взяти кредит на купівлю нерухомості. На жаль, державних пільг на придбання житла для переселенців поки що немає.
"Враховуючи кількість людей, що залишися без постійного житла, правильно було б розробити державну цільову програму будівництва для ВПО та тих осіб, які лишилися домів та квартир внаслідок подій на Сході. Проте, для цього потрібні кошти, яких сьогодні в бюджеті не має. Враховуючи той факт, що більшість ВПО сьогодні непрацевлаштовані, можливо розглянути варіант, що започаткування відповідної програми будівництва житла може забезпечити роботою цих людей. Однак питання де взяти кошти залишається незмінним", - розмірковує юрист Лариса Жигун.