За стандартами НАТО: Як "циміки" повертатимуть населення окупованого Донбасу в Україну

Для повернення окупованих нині частин Донеччини та Луганщини Україна готує спеціалістів, які мають співпрацювати з населенням цих територій. Це офіцери цивільно-військового співробітництва. "Циміки", як їх називають через "натовський" термін "Civil-Military Cooperation".

Власне, і готують їх за "натовськими" стандартами на базі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського за участю інструкторів Об'єднаного командування сил НАТО "Брюнсум", центрів підвищення кваліфікації збройних сил Німеччини, США, Італії, представників МВС, СБУ та громадських об'єднань. На курсах військовослужбовці навчаються, як взаємодіяти з цивільними, вивчають юридичні аспекти цивільно-військового співробітництва. А ще отримують загальновійськову підготовку, вчаться протидіяти бойовому стресу і проходять психологічну підготовку.

Головна мета підрозділів цивільно-військового співробітництва (ЦВС) - вирішення проблем, які виникають під час виконання військових задач, із залученням місцевого населення, представників органів місцевої влади, місцевих неформальних лідерів, міжнародних або неурядових організацій. І, відповідно, допомога цивільним.

"Циміки" - це "посередники" між військовими і цивільними, вони організовують взаємодію між ними. Військовослужбовці ЦВС звільняють військовослужбовців інших підрозділів від виконання "не бойових задач", залишаючи більше часу на військові операції і підвищуючи ефективність їхньої діяльності.

Експерти НАТО розробили концепцію комплексного підходу, де успішним вирішенням ситуації називають поєднання "військових операцій та політичного врегулювання конфлікту" одночасно, адже досягти вирішення конфлікту неможливо виключно військовими засобами неможливо.

У Північнооатлантичному альянсі цивільно-військове співробітництво впроваджували у 1980-1990 роки на територіях, де воювала армія США. А от українським "цимікам", більшість з яких брали участь в АТО, доводиться працювати на своїй землі. В Україні підрозділи цивільно-військового співробітництва з'явились у 2014 році як пілотний проект. У 2015-му його запустили повноцінно.

Військові цивільно-військового співробітництва несуть службу по всій країні. Але особливу увагу прогнозовано приділяють сходу, де третій рік триває війна. Тут діють три Об'єднані центри цивільно-військового співробітництва ЗСУ - у Маріуполі, Сіверськодонецьку та Краматорську. Крім того, працюють групи у Волновасі та Мар'їнці, також є виїзні групи.

"Наші задачі дещо специфічні. Ми організуємо взаємодію штабу АТО, штабів ОТУ (оперативно-тактичних угруповань, – Ред.), військових частин ЗСУ із владою, цивільним населенням, міжнародними організаціями, волонтерами. Ми координуємо налагодження пошкоджених комунікацій та розмінування територій, лекції у навчальних закладах... Багато роботи з дітьми", - розповідає офіцер інформаційно-аналітичної групи об'єднаного центру ЦВС ОТУ "Маріуполь" Вікторія Вінтоняк.

На війну Вінтоняк, доцент кафедри суспільних наук Національного університету оборони України, приїхала з Києва. Ротації у "циміків" по чотири місяці. "Коли я приїхала до Маріуполя, була приємно вражена, що більшість людей, з якими доводилось спілкуватись, до військових ставляться позитивно. Я очікувала більше байдужості. Я військова з 17 років. Я хотіла бути психологом, мені запропонували військовий інститут. Військових у мене в родині не було, але після мене моя молодша сестра закінчила військовий "вищ", - розповідає Вінтоняк.

Усі "циміки" проходять психологічну підготовку. Вікторія і її колега начальник групи гуманітарної допомоги об'єднаного центру ЦВС ОТУ "Маріуполь" Олена Іванова - психологи ще й за освітою.

У військову службу Олена прийшла за прикладом батька, в центрі відповідає за гуманітарну допомогу.

"У мене батько військовий, тому я, можна сказати, пішла "по стопах". Я з дитинства спостерігала, як спілкуються військові, була в курсі професії. Тому для мене немає нічого незвичного у військовій службі. Тут же є різні сфери. Кожен обирає ту, до якої тяжіє. Наша служба цікава, бо у нас багато роботи з людьми. Це і як для людини, і як для психолога. У рідній Вінниці я працюю начальником Будинку офіцерів. До цього займалась міжнародним військовим співробітництвом", - розповідає Іванова.

Але робота психолога в умовах війни теж має свою специфіку. "Психологічні тренінги ми, звичайно, не проводимо. Але коли спілкуєшся з людьми, використовуєш дуже багато з власного досвіду, особливо в школі, особливо у молодших класах. коли розповідаєш про мінну безпеку і налаштовуєш їх, чому це важливо. Коли працюєш з учнями старших класів чи ПТУ. У них такий вік, що формується громадянська свідомість. Ми ж маємо говорити, хто ми такі, що ми не вороги, ми захищаємо цей регіон. Ми стикаємось з тим, що доводиться боротися з образами, які Росія формує в даних регіонах." - говорить Вінтоняк.

В компетенції "циміків" і вирішення конфліктів між цивільними і військовими. Бувають випадки, коли й самі стикаються з недоброзичливим ставленням. "Звичайно, бувають конфлікти. Ми нещодавно проводили лекцію про Збройні сили України та військові "вищі" в одному освітньому закладі у Маріуполі. І хлопці віком 15 років були дуже агресивно налаштовані. Ставили провокаційні питання, але ми, звичайно, намагаємось відповідати позитивно. Сподіваюсь, після наших пояснень хлопці подивились на ситуацію, що складається в регіоні і в країні, з іншого боку", - згадує Вінтоняк.

Непорозуміння трапляються не лише в роботі з цивільним населенням, але й з представниками місцевої влади. "В деяких населених пунктах місцева влада не дуже йде на співпрацю, бо різні погляди на військових політично забарвленого характеру. Коли ми приїжджали до Гранітного вітати освітян з днем вчителя, довелось переконувати місцевого голову, аби той подав заявки в благодійну організацію на видачу палива селянам. Гранітне дуже потребує палива на зиму. Ми співпрацюємо з організацією, яка була готова надати паливо найменш забезпеченим мешканцям. Від керівництва міста потрібно було лише подати заявку. І чомусь голова все ніяк не міг ту заявку подати. Довелось, аби він при нас її писав і ми її офіційно передали", - говорить Вінтоняк.

Щоденно безліч людей перетинають лінію зіткнення в обох напрямках. І в своїй роботі "цимікам" доводиться стикатись з людьми різного соціального статусу та віку.

"Дуже важко працювати з людьми, яким вже 55-60 років і старше, бо у них в головах інша модель суспільного устрою. Але я не можу сказати, що вони тяжіють до Росії, вони тяжіють до радянської системи. Вони просто хочуть повернути те, що у них було. У першу чергу, молодість. Хоча люди в такому віці рідко можуть це визнати. Таких людей, гадаю, можна переконувати лише позитивними змінами в державі. Коли людина дійсно бачить, що опалення вчасно вмикають, чи немає перебоїв з електрикою, якість медичних послуг покращується, звичайно, людина розуміє, що є певна перспектива", - впевнена Вінтоняк.

"Такі конфлікти не вирішуються словами, не вирішуються за один день. Кожен має внести свою частку до перемоги", - додає Іванова.

Як доведеться працювати на звільнених територіях Донецької та Луганської областей, українські "циміки" поки не знають точно. Поки ж вони, в основному, налагоджують зв'язки з населенням окупованих територій тоді, коли ті перетинають КПВВ, їдучі на українську територію. Роботи попереду ще багато.

У НАТОвских посібниках, за якими навчають "циміків" зазначено, що конфлікт і криза, як правило, тривають не менше 10 років. А "цимікам" доведеться працювати не лише в умовах війни, а й ще довго після, аби підтримувати встановлений мир і не допустити нових конфліктів всередині країни.