У 2020 році на Донбасі загинули 56 захисників України: Наймолодшим було 18 і 20 років

Про це повідомляє Depo.Донбас з посиланням на матеріал сайту "Новинарня".

Найбільше полеглих на фронті цього року було в березні – 12. У серпні й грудні обійшлося без бойових втрат. 

Першою стратою минулого року став Сергій Дичек - старший солдат, водій-санітар медичної роти 130-го окремого розвідувального батальйону. 

Дичек народився 20 липня 1972 року у Волочиську Хмельницької області. Закінчив профтехучилище. Працював шофером у колгоспі, бригадиром тракторної бригади.

З весни 2015 року 47-річний боєць служив у 130 орб.

"5 січня близько 13:00 в районі хутора Вільний (Золоте-4) вантажний автомобіль ГАЗ-66, у якому перебували українські військовослужбовці, підірвався на невідомому вибуховому пристрої – ймовірно, протитанковій міні ТМ-62. Сергій Дичек загинув одразу, ще двоє воїнів дістали поранення, один із них – тяжкі. За даними пресцентру ООС, підрозділ "здійснював заходи логістичного забезпечення", - йдеться у матеріалі.

Поховали бійця в селі Богданівка Волочиського району, де мешкає його сім’я. Залишилися дружина, двоє синів, дочка від першого шлюбу, брат, сестра та старенька мати.

"Холодноярівець" Сергій Рацун з Хмельниччини теж загинув 5 січня.

Він народився 28 жовтня 1976 року в селі Москвитянівка Полонського району, мешкав у місті Славута. Закінчив Грицівське профтехучилище №38, здобувши фах тракториста. Працював у місцевому фермерському господарстві.

У 2014-му Сергія мобілізували. На цей раз він потрапив у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, у складі якої, зокрема, брав участь у боях під Дебальцевим. Особливо відзначився в бою біля Санжарівки (за висоту 307,9 м).

У травні 2016-го підписав контракт на службу в ЗСУ, який неодноразово продовжував – тепер уже в складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Старший солдат, механік-водій БМП.

Разом із 93 омбр Сергій Рацун брав участь у боях в районі Кримського, Новотроїцького та Авдіївки. У 2019-му в складі підрозділу піхотинців бригади відзначився на міжнародних навчаннях Combined Resolve у Німеччині.

5 січня близько 21:05 на бойовій позиції неподалік села Кримське Новоайдарівського району Луганщини ворожий снайпер з боку окупованого Жолобка поцілив Сергію в голову.

Поховали Сергія Рацуна на Новому кладовищі Славути. Залишилися дочка, пасинок, мати і брати.

Миколі Довженку було лише 23. У травні 2017 року юнак підписав контракт із ЗСУ. Старший солдат, служив у 28-й окремій механізованій бригаді ім. Лицарів Зимового походу – спершу на посаді сапера-розвідника, а потім – старшого стрільця.

"Він народився 26 липня 1996 року в селі Цибулівка Великомихайлівського району Одеської області. І хоча більшу частину життя прожив на Київщині, в Іванівці, після 9 класів школи на деякий час повернувся на Одещину, де у професійному аграрному ліцеї здобув фах тракториста-механіка.

9 січня близько 23:00 у районі Красногорівки на Донеччині, російсько-терористичні війська обстріляли позиції ЗСУ зі стрілецької зброї. З важим пораненням Миколу встигли доправити до лікарні. Проте за кілька годин, уже 10 січня, хлопець помер.

Поховали його в Цибулівці. Залишилися цивільна дружина, донька, батько, брат і сестра.

Олексій Кучкін (Василевський) - старший солдат, старший стрілець механізованого відділення мехбатальйону 92-ї окремої механізованої бригади ім. кошового отамана Івана Сірка.

"Боєць загинув через місяць після свого весілля. У грудні 2019 року, під час відпустки, він одружився зі своєю коханою, з якою разом виховував її маленького сина від першого шлюбу. Взявши прізвище дружини, 24-річний боєць став Василевським", - йдеться у матеріалі.

Олексій народився 22 березня 1995 року в селі Первухинка Богодухівського району Харківської області. Мешкав у селищі Карнаухівка, яке входить до складу міста Кам’янське Дніпропетровської області, працював зварювальником.

У травні 2016 року підписав контракт на службу в ЗСУ. Спершу служив у 133-му окремому батальйоні охорони і обслуговування ОК "Схід", а у 2019-му перевівся до 92 омбр.

15 січня близько 15:00 години, під час чергування на ВОП у промзоні Авдіївки, ворожий снайпер влучив молодому воїнові просто в обличчя. Олексія госпіталізували, але врятувати його життя медикам не вдалося.

Поховали Олексія Кучкіна (Василевського) на Алеї Слави військового цвинтаря Соцміста у Кам’янському. Залишилися дружина, син, мати і брат.

Старший солдат Ігор Хімічук народився 7 червня 1990 року в місті Чуднів на Житомирщині.

"З початку 2015-го і до кінця 2016 року проходив службу в батальйоні оперативного призначення Нацгвардії імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Потім підписав контракт із ЗСУ, служив на посаді водія відділення забезпечення Чуднівського РВК. Звідти був відряджений до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, на передову", - повідомляють в матеріалі.

Загинув 16 січня о 14:03 поблизу села Новозванівка Попаснянського району. З боку окупованого селища Калинове в нього поцілив снайпер.

Поховали бійця у Чуднові. Залишилися дружина, син, мати і сестри.

Валерій Закусило "Морячок" народився 27 жовтня 1987 року в Латвії, де після служби в армії одружився й залишився його батько.

"Після розлучення з дружиною Валерій Закусило вирішив повернутися на Батьківщину, в село Гуничі Овруцького району Житомирської області. Так склалося, що з собою він забрав і сина (мати хлопця, за даними місцевої влади Житомирщини, досі мешкає у Латвії)", - розповідають в матеріалі.  

Закінчивши Житомирський агротехнічний коледж, Валерій відслужив строкову службу в морській піхоті. А потім переїхав до Білої Церкви та пішов служити за контрактом у місцеву 72-гу бригаду ЗСУ (старший солдат, номер обслуги кулеметного взводу роти вогневої підтримки).

Загинув 18 січня в Попаснянському районі Луганської області від кульового поранення в голову під час ворожого обстрілу. За деякими свідченнями, в нього поцілив снайпер.

Поховали бійця в Білій Церкві, де живе його сім’я, на Алеї слави кладовища "Сухий Яр". Залишилися дружина, дві донечки, батько (мешкає в Гуничах) та мати (в Латвії).

Олександр Слободанюк "Кеп" / "Погранець" відзначив своє 48-річчя.

"Він народився 7 січня 1972 року на Одещині, в сім’ї військових. Потім разом із батьками мешкав у місті Первомайськ Миколаївської області. Після школи закінчив Одеський університет внутрішніх справ і пішов працювати слідчим – спершу в місті Саврань на Одещині, а згодом – у Києві. В органах внутрішніх справ мав офіцерське звання", - йдеться у матеріалі.

Спершу служив у прикордонних військах, у 2015-2016 роках – у 80-й десантно-штурмовій бригаді. Згодом підписав контракт із 72 обмр. Зокрема, воював у Гранітному.

19 січня, збройні формування РФ атакували позиції ЗСУ із заборонених Мінськими домовленостями артилерійських систем калібру 122 мм та 120-мм мінометів, станкових протитанкових гранатометів, великокаліберних кулеметів та іншої стрілецької зброї. Найбільше обстрілів дісталося Попаснянському району Луганщини, де виконує бойові завдання 72-га бригада.

"Під час одного з таких обстрілів Олександр Слободанюк отримав поранення, але евакуювати з позиції його не встигли – наступною в чоловіка влучила снайперська куля…", - йдеться у матеріалі.

Поховали воїна у Первомайську. Залишилося двоє дітей, батьки та сестра. 

Василь Муха народився 6 квітня 1988 року в селі Піски-Радьківські Борівського району на Харківщині.

"Коли на сході України почалася війна, він саме працював будівельником на Півночі Росії, непогано заробляв. Проте залишатися на прибуткових заробітках у країні, яка розгорнула воєнну агресію проти його Батьківщини, Муха не зміг. Повернувшись в Україну, Василь пішов у військкомат, щоб записатися в добровольці. І це при тому, що строкової служби в армії він не проходив", - розповідають в матеріалі.

Починав службу в 92-й омбр. Був розвідником, потім опанував саперну справу.

"Свій останній бій Василь Муха прийняв у районі селища Опитне Ясинуватського району 20 січня близько 19:45, відкривши під час ворожого обстрілу вогонь у відповідь з кулемета. У нього влучило три кулі, одна з них – зі снайперської зброї. Вона й стала смертельною", - йдеться у матеріалі.

Поховали бійця в рідному селі Піски-Радьківські. Із рідних у Василя залишився тільки батько.

Микола Сорочук назавжди залишився 22-річним.

"Старший солдат, військовослужбовець 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сорочук народився 23 травня 1997 року в селі Чорниж Маневицького району на Волині. З 2000-го мешкав у селі Лище під Луцьком. Закінчивши профтехучилище, здобув професію електрозварника… і підписав трирічний контракт на службу в Збройних силах", - йдеться у матеріалі.

Брав участь у бойових діях поблизу Попасної, Новозванівки, Красногорівки, Мар’їнки, Новотроїцького. На війні втратив найкращого друга і бойового товариша, Ростислава Доброшинського (загинув 01.08.17 біля Новозванівки).

Після повернення з фронту Микола певний час працював, вступив на заочне навчання в Академію рекреаційних технологій і права, на факультет правознавства. Але 16.12.2019 вдруге уклав контракт на військову службу.

На фронті Сорочук познайомився з коханням усього свого життя – парамедиком батальйону "Госпітальєри" Яною Чорногуз. 

"Сорочук загинув 22 січня в районі Водяного Волноваського району на Донеччині. Під час обстрілу позицій ЗСУ зі стрілецької зброї життя бійця обірвала куля – ймовірно, снайпера", - йдеться у повідомленні.

Поховали воїна на Алеї почесних поховань міського цвинтаря Луцька. Залишилися мати і сестра.

Євген Щуренко не дожив до свого 42-річчя всього один день. Він народився 27 січня 1978 року в селі Ліски Кілійського району Одеської області. Мешкав у Кілії. 

"Працював трактористом, водієм. Тож коли у серпні 2019-го пішов на службу за контрактом, цілком логічно отримав посаду старшого механіка-водія 1-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади", - йдеться у матеріалі.

26 січня о 7:15 поблизу міста Красногорівка бойову машину з українськими бійцями обстріляли з СПГ-9 з боку окупованої Старомихайлівки. Від уламкового поранення в голову солдат Щуренко загинув миттєво.

Поховали Євгена в Кілії. Залишилися дружина, син-військовослужбовець (проходить "строчку"), мати, брат і сестра.

Антон Хоба народився 5 листопада 1992 року в місті Шостка Сумської області.

"Закінчив Шосткинський профліцей, отримав фах апаратника технологічної продукції. Працював на фірмі "Стандарт-2002", потім – на заводі "Імпульс". А коли на сході спалахнула війна, пішов добровольцем на фронт. Підписавши контракт із ЗСУ, потрапив у 91-й окремий полк оперативного забезпечення: спершу на посаду сапера, згодом став командиром інженерно-саперного відділення", - повідомляють у матеріалі.

Воював під Дебальцевим, а в грудні 2014-го разом із групою добровольців полку виїхав на захист Донецького аеропорту. У 2016-2017 роках виконував бойові завдання на Світлодарській дузі в складі 1-го механізованого батальйону 53 омбр.

"Повернувшись із фронту по завершенні контракту, він активно брав участь у ГО "Братерство", займався патріотичним вихованням молоді, зокрема в патріотичному таборі "Лицар честі ім. Івана Євдокименка". А у 2018-му знову пішов у військо на контракт. На цей раз старший сержант Хоба опинився у 13-му окремому мотопіхотному батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади (командир інженерно-саперного взводу інженерно-саперного відділення)", - йдеться у матеріалі.

26 січня в районі селища Північне Донецької області "кіборг" Хоба підірвався на міні-пастці. Ушкодження, отримані внаслідок мінно-вибухової травми, виявилися несумісними з життям…

Поховали бійця на Алеї Слави у Шостці. Залишилися батьки і брат.

Клавдія Король (чоловікове прізвище Ситник вона взяла, коли вийшла заміж) народилася 24 лютого 1986 року в селищі Зачепилівка Харківської області.

Вона мріяла стати медиком. Але на лікаря вступити не вдалося, тому закінчила тільки медучилище (Красноградський медичний коледж), здобувши фах фельдшера. Проходила практику на швидкій допомозі, потім працювала медсестрою в лікарні.

Із чоловіком стосунки не склалися, тож сама виховувала донечку.

"З районної лікарні пішли в АТО добровольцями кілька лікарів і одна медсестра – Клавдія. Потім подруга вирішила залишитися у війську вже за контрактом. "Вона досить активна та бідова, тому й не боялася. Хотіла мамі допомогти, надсилала їй гроші. Вдома складна ситуація: сестра з інвалідністю, батько дуже хворий…" – розповіла подруга Інна.

Трирічний контракт на службу в ЗСУ Клавдія Ситник підписала в лютому 2017-го. Спершу проходила службу в 54-й окремій механізованій бригаді, потім перейшла до 93 омбр "Холодний Яр". Сержант, старший бойовий медик механізованої роти.

Загинула 1 лютого близько 13:30 поблизу смт Новотошківське Попаснянського району.

"Їй залишалося трохи більше трьох тижнів до 34-річчя і… лише десять днів до завершення контракту. Уже в середині лютого жінка збиралася демобілізуватись – заради доньки, яка дуже сумувала за мамою й просила її швидше повернутися до цивільного життя", - зазначають в матеріалі.

Як пригадують товариші по службі, бою як такого під Новотошківкою того дня й не було. Але вибух ворожої гранати перебив опору маскувальної сітки на українській позиції, і коли опорник ЗСУ відкрився бойовикам, вони вчинили обстріл.

"Ситник, яка саме доставляла медикаменти на позиції, не встигла добігти до входу в бліндаж близько метра, коли отримала поранення: осколкові – в руку й ногу, кулю калібру 7,62 – у район грудної клітки, на міліметр вище від пластини в бронежилеті. Побратими кинулися надавати пораненій першу допомогу, але вона померла на ношах для евакуації", - йдеться у матеріалі.

Поховали Клавдію Ситник в рідному смт Зачепилівка. Залишилися батьки, сестра та дочка, 2008 року народження.

Максим Хітайлов "Хітмен" народився 7 жовтня 1997 року у Великій Знам’янці Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області, але з самого дитинства мешкав у селі Вирішальне Лохвицького району на Полтавщині.

"Навесні 2014 року, коли Росія незаконно анексувала Крим і розгорнула агресію проти України на Донбасі, Максим Хітайлов іще ходив до школи. Займався спортом, дуже добре вчився – у 2013-му навіть став переможцем конкурсу Міністерства освіти "Кришталева сова", - йдеться у маетріалі.

У 2017 році закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж ім. Гоголя і продовжив навчання на будівельному факультеті НУ "Полтавська політехніка" ("Будівництво та цивільна інженерія").

А в квітні 2019-го вступив до ЗСУ на військову службу за контрактом. Солдат, гранатометник мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців.

"22-річний Максим Хітайлов загинув у бою за сумнозвісний спостережний пункт "Баня" на Луганщині, на схід Золотого, 18 лютого, коли російсько-окупаційні війська посунули в масований наступ. Білоцерківська бригада зайняла цей "спостережник" у "сірій зоні" в Попаснянському районі кількома місяцями раніше", - йдеться у матеріалі.

Під час спроби прориву бойовики завдали масованих артилерійських ударів по тимчасовому СП перед краєм опорного пункту, на якому перебував Максим. Прикриваючи побратимів, Хітмен був убитий кулею ворожого снайпера в голову. Його тіло залишилося в "сірій зоні".

Бойовики запросили "режим тиші", щоб забрати своїх численних убитих і поранених, і разом із ними вивезли на окуповану територію й Максима.

Уранці 20 лютого його тіло було передане українській стороні на мосту в районі міста Щастя. Після прощання на центральній площі Полтави бійця поховали у Вирішальному. У Максима залишилися мати і брат.

"А спостережник "Баня" 72-га бригада артилерійськими ударами у відповідь зрівняла з землею. Ворогу він так і не дістався", - зазначають в матеріалі.

Дмитро Гринь народився 15 липня 1992 року в місті Шостка Сумської області. Закінчив місцеве вище професійне училище №19, працював будівельником.

На службу в ЗСУ він був призваний у вересні 2014 року. А з січня 2019-го служив уже за контрактом.

Старший солдат, старший водій мотопіхотного відділення 13-го батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

26 лютого під час виконання бойових завдань поблизу Майорська, на Горлівському напрямку (Донецька область), Дмитро Гринь отримав множинні осколкові поранення, підірвавшись на невстановленому вибуховому пристрої. Його встигли евакуювати до лікарні, але того ж дня боєць помер.

Поховали Гриня на цвинтарі Шостки – поруч із його найкращим другом дитинства Антоном Хобою, який за місяць до того загинув на тій же ділянці фронту.

Залишилися батьки, бабуся, сестра і брат.

Головний сержант взводу 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Володимир Федченко народився 5 травня 1973 року в селі Нещеретове Білокуракинського Луганської області. Здобув середню професійно-технічну освіту.

У 93 омбр прийшов у грудні 2016 року, але досвід участі в бойових діях мав і раніше. Обороняв Старогнатівку та Авдіївку.

Володимир загинув на рідній Луганщині, поблизу Новотошківського (Попаснянський район). 27 лютого близько 16:40 в голову головному сержанту поцілив ворожий снайпер, який діяв під прикриттям обстрілу зі стрілецької зброї. Куля прилетіла в той момент, коли Фед надавав допомогу пораненому побратиму…

Поховали 46-річного бійця в рідному Нещеретовому. Залишилися дружина і четверо дітей: доросла донька й троє синів, двоє з яких ще вчаться у школі, а третій – студент.

Сергій Руських народився 31 січня 1979 року в Маріуполі. Працював спершу на меткомбінаті "Азовсталь", потім – у Маріупольському порту, механіком перевантажувальних машин (начальником зміни).

Сергій рвався на фронт одразу після початку російської агресії, проте завадили медики, які не давали "добро" через його проблеми зі здоров’ям. Та через кілька років чоловік таки "прорвався" у Збройні сили (як зазначають у бригаді, на контракті він служив з 2018-го).

"Спершу навчався на зенітника, а потім потрапив у десант. Сержант, військовослужбовець 46-ї окремої десантно-штурмової бригади", - йдеться у матеріалі.

1 березня 2020 року в Станично-Луганському районі Луганської області, під час підвезення продуктів на позиції українських захисників біля села Нижньотепле, російські окупанти поцілили в автомобіль ЗСУ з ПТРК.

"Внаслідок влучання протитанкової керованої ракети в кабіну автомобіля Сергій Руських загинув, ще двоє бійців були поранені й двоє отримали бойове ураження. Враховуючи те, що відстань до автомобіля українських військових становила близько 3500 метрів, цілком імовірно, що прицільний вогонь на ураження по ньому вів підготовлений оператор-навідник ПТРК збройних сил Російської Федерації, а не поспіхом навчена вчорашня цивільна людина", – припустили в пресцентрі Об’єднаних сил.

Поховали Сергія на Алеї слави Старокримського кладовища в Маріуполі. Залишилися мати, дружина та маленька донька.

Старшому сержанту Володимирові Черненку незадовго до загибелі виповнилося 25 років.

Він народився 28 січня 1995 року в селі Мамекине Новгород-Сіверського району на Чернігівщині. Жили небагато: у багатодітній родині Черненків була аж шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат.

"У травні 2015 року Володимир пішов на строкову службу. А 1 березня 2017-го – підписав контракт із ЗСУ на три роки. І коли цього року термін контракту вичерпався, старший сержант, головний сержант 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського Черненко його продовжив", - повідомляють у матеріалі.

Він ще встиг з’їздити у відпустку додому, до братів та сестер. Батьків уже немає: тато помер ще десять років тому, мама – три. Звістка про загибель хлопця буквально за тиждень після повернення на фронт шокувала все село.

"Володимир загинув приблизно о 17:40 від кулі снайпера. "Був теплий весняний день. Володька був старшим поста. Пішов на пост. Ворог виявився підступним. Зловив його під час того, як він спостерігав…" – розповів командир його роти Дмитро Марковець, який приїхав провести товариша в останню путь.

Поховали Володю в рідному селі. Залишилися двоє братів і троє сестер.

Дмитро Осичкін народився 20 квітня 1993 року в селі Новогригорівка, Генічеський район Херсонської області.

"5 березня поблизу селища Піски під Донецьком внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої близько 23:00 загинув старший солдат, військовослужбовець 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка Дмитро Осичкін", - вказано у матеріалі.

Однак у зведеннях штабу ОС та Міноборони ця втрата не була віднесена до бойових.

"У 57-й бригаді відкинули версії самогубство і необережне поводження зі зброєю чи вибухівкою. Характер ураження з самого початку свідчив про бойову втрату – підрив на "розтяжці", - повідомила пресофіцер 57 омпбр Лідія Василенко.

Зрештою за результатами службового розслідування встановлено, що втрата бойова.

"Приїздили експерти, вибухотехніки. Дмитро зачепив невідомий вибуховий пристрій в закинутій будівлі поблизу блокпосту "Республіка". Начебто РГДшка", – розповів заступник командира 34 омпб з МПЗ майор Олег Горященко.

За його словами, була проведена перевірка, яка показала, що в ротах батальйону всі такі гранати на місці й опломбовані.

"Ви ж розумієте, "Республіка" – це така позиція, куди ставлять тільки самих відповідальних людей. Того дня я був у них на блокпосту, ми пів години спілкувалися. Дмитро якраз збирався у відпустку, купив собі цивільний одяг", – розповів Горященко.

Поховали воїна в Новогригорівці. Залишилися батьки й сестра.

Дмитро Фірсов народився 5 січня 1980 року в Грузії, в родині військовослужбовців. Згодом сім’я переїхала в Донецьк.

"Після початку російської агресії він фактично одразу взяв до рук зброю й пішов обороняти рідну землю. Спочатку був добровольцем у батальйоні "Донбас", допомагав евакуйовувати українських бійців з іловайського котла. А за кілька місяців перейшов у 93-тю бригаду, яка стала для нього рідним домом у прямому й переносному сенсі. Адже у графі "домашня адреса" він зазначав номер військової частини", - повідомляють у матеріалі.

Дослужився до лейтенанта, був командиром взводу механізованого батальйону 93 омбр. Брав участь у міжнародних навчаннях ORBITAL і Combined Resolve, указом президента був нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни" (а 1 грудня 2015 року, тоді ще як молодший сержант).

Дмитро Фірсов загинув 6 березні під Кримським на Луганщині – від мінно-вибухової травми, несумісної з життям. Він підірвався у БМП. 

Поховали Дмитра на Алеї слави міського кладовища Вінниці. Залишилися дружина та син.

Солдат Євген Черних народився 9 січня 1991 року в селі Райське (Новокаховська ОТГ) Херсонської області.

На захист України Євген став серед перших – у 2014-му. Тоді служив у 28 омбр, воював за Мар’їнку.

Після звільнення із ЗСУ повернувся на рідну Херсонщину, де до 2019-го працював у КП "Муніципальна охорона", створеному в Новій Каховці з ветеранів бойових дій для охорони громадського порядку. В січні 2020 року Євген знову вирушив на фронт. Підписавши другий контракт зі Збройними силами, на цей раз він опинився у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.

"8 березня російські окупанти обстріляли вантажівку Об’єднаних сил, яка рухалася до позицій українських військовослужбовців у районі селища Опитне (між Пісками та Авдіївкою, на захід від передмістя Донецька), з протитанкового ракетного комплексу. Євген Черних загинув на місці, ще двоє воїнів отримали досить тяжкі поранення та один – бойове ураження", - йдеться у матеріалі.

Поховали 29-річного воїна в рідному Райському. Залишилися батьки.

23-річний військовослужбовець 72-ї механізованої бригади ЗСУ ім. Чорних запорожців, старший навідник гранатометного взводу Богдан Петренко боровся за життя шість днів.

"4 березня під Оріховим на Луганщині він зазнав украй важких осколкових поранень у голову. Тоді окупанти вчинили два нальоти за добу – з мінометів калібрів 120 та 80 мм, а також зі станкового протитанкового гранатомета. Богдана доправили у Військово-медичний центр Харкова. Медики не давали йому фактично жодних шансів, проте до останнього намагалися витягнути хлопця з того світу. На жаль, 10 березня солдат Петренко помер, так і не прийшовши до тями", - йдеться у матеріалі.

Він народився 3 січня 1997 року в селі Кощіївка Фастівського району Київської області. Поховали бійця на Алеї слави Інтернаціонального кладовища у Фастові. Залишилися батьки, сестра і 3-річний син.

Віктор Солтис із позивним "АК" народився 2 жовтня 1986 року в селі Володимирівка Петрівського району Кіровоградської області. Після школи вступив у Жовтоводське профтехучилище, де отримав фах маляра-штукатура. У 2017 році підписав контракт із ЗСУ. За рік, у липні 2018-го, продовжив контракт на ще один термін.

"10 березня близько 9:30 окупанти атакували позиції Об’єднаних сил на Донецькому напрямку, в районі селища Піски. Із протитанкового ракетного комплексу вони підбили вантажівку ГАЗ-66, у якій їхали військові 131-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ. Віктор Солтис загинув одразу, його побратим Андрій Ведешин помер від ран під час евакуації в медичному гелікоптері. Ще семеро бійців також були поранені й один отримав бойове травмування", - повідомляють у матеріалі.

Молодший сержант, командир бойової машини – командир розвідувального відділення 131-го окремого розвідувального батальйону. Поховали Віктора у Володимирівці. Залишилися мати, сестра, дружина та дві доньки.

34-річний Андрій Ведешин також їхав у тій вантажівці 131 орб, в кабіну якої 10 березня влучила ракета з російського ПТРК. Його намагалися врятувати, проте поранення виявилося несумісним із життям.

Він народився 4 лютого 1986 року в селі Кинашів Тульчинського району на Вінниччині. Закінчив Національну юридичну академію в Харкові й повернувся в рідне село – працювати дільничним інспектором поліції.

Андрій підписав контракт на службу в Збройних силах у травні 2017 року.

"Пішов записався, навіть нікому не сказав – перед фактом поставив. Його відмовляли, але він не пішов на це. Записався на рік, а відбув три роки", – пригадує односельчанка Ведешина, Світлана Хавара.

12 березня Андрій мав приїхати на ротацію… Поховали воїна у Кинашеві. Залишилися мати, старший брат, дружина і донька.

10 березня 2020 року у 131 орб назвали "чорним днем": батальйон втратив одразу трьох бійців. 

"Вранці від обстрілу з ПТРК загинули Віктор Солтис та Андрій Ведешин, а ввечері куля ворожого снайпера обірвала життя 26-річного молодшого сержанта Іллі Пережогіна "Князя" – на іншому відрізку Донецького напрямку ОС", - йдеться у матеріалі.

Він народився 13 листопада 1993 року в Молдові. У дев’ятирічному віці переїхав у село Орлівка Ренійського району Одеської області, де жила його бабуся. Вона оформила опіку над Іллею та двома його сестричками.

Закінчивши школу, Ілля переїхав у Білгород-Дністровський, де знайшов роботу.

У 2017 році він пішов у військо. Служив у 56-й окремій мотопіхотній та 28-й окремій механізованій бригадах, брав участь у бойових діях. Із 2019 року – у 131-му окремому розвідувальному батальйоні.

Близько 19:40 поблизу Пісків, де виконує завдання 131 орб, у Князя поцілив ворожий снайпер. Поховали Іллю в Орлівці. Залишилися бабуся і сестри.

Олексій Золін – житомирянин. Народився 11 липня 1984 року. Навчався у школі №7, у Технологічному коледжі.

Батько Олексія, Сергій Вікторович – військовий, підполковник запасу, учасник бойових дій, учасник АТО. 

У 2002-2004 роках Золін-молодший проходив строкову службу у житомирській 95-й десантній бригаді. У січні 2015-го був мобілізований до ЗСУ та захищав Україну у складі 13-го батальйону тієї ж "дев’яностоп’ятки". Після демобілізації сидів удома недовго й на початку 2018 року підписав контракт та повернувся до 95 одшбр. Згодом перейшов до лав 30-ї механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького. Служив у званні сержанта. Старший стрілець мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 30 омбр.

Загинув чоловік увечері 19 березня в районі Новоолександрівки Попаснянського району на Луганщині. Сержант Золін ніс бойове чергування на ВОПі, коли отримав поранення від снайперського пострілу в голову.

Поховали воїна на Смолянському військовому кладовищі Житомира. Лишилися батьки, трирічна донечка і сестра.

30 березня на позиції між селами Первомайське і Невельське, неподалік від західних околиць Донецька, від кулі снайпера загинув воїн 17-го батальйону 57-ї мотопіхотної бригади Володимир Мовчанюк. 

Йому було 36. Він народився 11 вересня 1983 року, мешканець села Андрушівка Погребищенського району Вінницької області.

Служив у ЗСУ з травня 2015 року. Відтоді двічі продовжував контракт. Посада – навідник СПГ (станкового протитанкового гранатомета).

Володимир Мовчанюк був неодружений.

31 березня в Донецькій області внаслідок бойових дій отримав смертельне пораненнй 21-річний лейтенант Олександр Маланчук – командир взводу 3-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 8 огшб 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

За словами мами бійця, його поранили поблизу Талаківки і Гнутового (міськарада Маріуполя) близько 23:30 31 березня, а помер Саша після півночі 1 квітня, під час реанімаційних заходів.

Народився він 26 вересня 1998 року, із Чернівців. Служив із 18 липня 2019 року.

Батько і мати загиблого – військовослужбовці. Василь Миколайович Маланчук – полковник, до 2019 року був першим заступником комісара Чернівецького обласного військомату.

24 липня 2020 року, відповідно до указу президента України, Олександр Маланчук нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Олексій Купріков народився 13 січня 1971 року в Росії, у Читинській області. Жив у селищі Черкаське Новомосковського району на Дніпропетровщині, де дислокується 93 омбр. Отримав середню технічну освіту.

Олексій вирішив піти на війну, після того як на фронті загинув його друг. Контракт із ЗСУ підписав у листопаді 2018 року.

Солдат, механік-водій механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Хоча спершу чоловік проходив службу на посаді стрільця-помічника гранатометника, а вже потім, після навчання у навчальному центрі, здобув новий фах.

У бригаді 49-річний солдат отримав позивний "Лєший", бо дуже любив ліс – усе про нього знав, учив побратимів, як там виживати.

Олексій воював у районі Авдіївки, Новоселівки Другої, в останню ротацію – на околицях Кримського на Луганщині. Там, під час обстрілу позиції 93 омбр біля Кримського, і загинув 9 квітня, зазнавши множинних осколкових поранень.

Напередодні загибелі Лєший розмовляв по телефону із сином. Невдовзі мав приїхати додому у відпустку… Поховали солдата в смт Черкаське, поруч із батьком.

Залишилися цивільна дружина, 19-річний син Владислав, мама та рідна сестра, яка також служить у 93-й бригаді.

Леонід Скакуненко не дожив десять днів до свого 33-ліття. Він народився 22 квітня 1987 року в селищі Лихівка П’ятихатського району на Дніпропетровщині. 

У 2014 році, після початку війни, був мобілізований до лав Національної гвардії. А згодом повернувся на війну вже у Збройних силах, з якими підписав контракт.

Солдат, навідник у механізованому батальйоні 93-ї бригади "Холодний Яр". Позивний "Барон". Брав участь бойових діях у Новотроїцькому, Новоселівці Другій, на околицях Кримського.

12 квітня, окупанти обстріляли позиції ОС поблизу Кримського на Луганщині з ручних протитанкових гранатометів. Леонід, який саме перебував на бойовому чергуванні, отримав поранення, несумісні з життям…

Поховали Леоніда в рідній Лихівці. Залишилися дружина, син від першого шлюбу, сестра.

Андрій Шинкарук народився 16 липня 1991 року в місті Любомль Волинської області.

Коли почалися бойові дії на сході 2014 року, Андрій був у першій хвилі мобілізованих. Брав участь в АТО в складі 1-го окремого мотопіхотного батальйону "Волинь", воював у районі Дебальцевого.

Після демобілізації у 2015-му юнак вирішив присвятити себе військовій кар’єрі. Тож пішов навчатися в Національну академію Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові, яку закінчив 2019 року за спеціалізацією "Управління діями підрозділів механізованих військ".

На війну Андрій повернувся офіцером. Лейтенант, командир механізованого взводу 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу.

Близько 16:30 20 квітня бойовики відкрили вогонь по позиціях Об’єднаних сил поблизу Мар’їнки на Донеччині з протитанкового гранатомета.

"Андрій переміщався, перевіряв свої позиції, коли неподалік від нього впав снаряд. Осколками йому посікло правий бік. Там множинні осколкові поранення. Їх дуже багато було, вони виявилися несумісні з життям. Андрій Шинкарук загинув на місці", – повідомила пресофіцерка 28 обмр Аліна Демченко.

Поховали лейтенанта в Любомлі. Залишилися мати і чотири сестри.

Солдат Олексій Лісін із 93 омбр "Холодний Яр" загинув на бойовому посту ввечері 28 квітня. По українських позиціях у районі Жолобок-Кримське на Луганщині ворог ударив з СПГ та важкої артилерії калібрів 152 й 122 мм.

Олексій родом із села Гірке Гуляйпільського району, що в Запоріжжі. Народився 30 березня 1990 року. До армії працював далекобійником у Дніпрі, де мешкав із батьками.

Приєднався до 93-ї бригади у 2019-му, коли підрозділ стояв на Авдіївському напрямку на Донеччині. Служив на посаді водія в механізованому батальйоні.

В Олексія лишилися 12-річна донька від першого шлюбу Ліда, кохана дівчина Ліля, з якою він планував одружитись, старенька бабуся, молодший брат Микола, старша сестра Тетяна.

Олександр Карпика народився 25 березня 1996 року в Старобільську на Луганщині. Згодом родина переїхала у Вінницьку область, в село Буди Тростянецького району.

Після школи хлопець закінчив Немирівський професійний ліцей, здобув фах електрогазозварювальника. Працював на м’ясокомбінаті. А коли навесні 2016-го прийшла повістка на строкову службу, вирішив одразу підписати контракт із ЗСУ. Казав, що мріє в майбутньому стати офіцером. За три роки – підписав контракт удруге.

Старший солдат, хімік відділення радіаційного, хімічного, біологічного захисту 12-го окремого полку оперативного призначення.

"13 травня Олександр Карпика виконував завдання в зоні відповідальності 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького на рідній йому Луганщині, поблизу Катеринівки в Попаснянському районі. Близько 17:00 у нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила під бронежилет, пошкодивши великі кровоносні судини. Медики Старобільської лікарні боролися за Сашкове життя ще кілька годин. На жаль, після тригодинної операції смерть виявилася сильнішою", - повідомляють у матеріалі.

Поховали Олександра Карпику в рідних Будах. Залишилися мати, вітчим, двоє молодших братів та сестра.

Про полковника поліції Сергія Губанова можна розповідати дуже довго. Це була справді непересічна людина. Він народився 21 червня 1975 року в Стаханові (нині – окупована Кадіївка) Луганської області. Хотів служити строкову у ВДВ, але зрештою потрапив у 95-ту окрему аеромобільну бригаду. А після демобілізації пішов у правоохоронні органи.

Починаючи з 1995 року, він пройшов шлях від оперативника карного розшуку Стахановської міського відділу міліції до начальника Луганського міського управління. Паралельно закінчив спершу Донецький інститут внутрішніх справ, а потім – Національну академію ВС у Києві.

Події 2014 року застали його на посаді начальника Ленінського районного відділу міліції Луганська. Усвідомлюючи, до чого все йде, Губанов встиг вивезти з відділку всю зброю й разом із колегами заховати її в надійних місцях. Тож коли прийшли так звані "ополченці", то забрали його "на підвал": намагалися вибити інформацію про те, де поділися "стволи".

"Тоді Губанова вдалося витягти. Але після цього він тиждень ходив на роботу з гранатою в барсетці – вдруге в полон потрапляти не збирався. Знаючи авторитет Губанова, московські куратори луганських бойовиків доклали багато зусиль, щоб завербувати його на свій бік. А коли не вийшло, оголосили йому "вендету". Довелося терміново кидати дім, роботу, і вибиратися з міста", - зазначають у матеріалі.

Батько Губанова, який пішов в "ополченіє", назвав сина "бандерівцем" і заявив, що більше не хоче його знати. Відтоді вони більше не спілкувалися.

"Одразу після виїзду з Луганська Губанов пішов до батальйону територіальної оборони "Чернігів". Разом із ним звільняв Лисичанськ, інші населені пункти Луганщини. А згодом його справжньою сім’єю – окрім дружини й тещі, з якою мав дуже теплі стосунки – став батальйон патрульної служби поліції особливого призначення "Луганськ-1", командиром якого Сергія Леонідовича призначили 2015 року", - розповідають в матеріалі.

Він знав кожну стежку своєї території, беріг кожного бійця свого батальйону. У рейдах завжди йшов першим – щоб у випадку небезпеки прийняти удар на себе.

"Так було і 20 травня біля Трьохізбенки. Це був звичайний рейд із виявлення контрабанди – а до контрабандистів, які промишляють у тій місцевості на річці Сіверський Донець, Сєдой був категорично нетерпимим. Тож мав ворогів не лише з "того", а й з цього боку… Комбат, як завжди, ішов на чолі патруля. І першим підірвався на міні. Він помер дорогою до лікарні", - йдеться у матеріалі.

Указом президента Сергію Губанову надано звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка". Поховали полковника поліції Губанова у Сіверськодонецьку. На похорон прийшли сотні і сотні людей. Залишилася дружина та батьки, які зреклися сина-"бандерівця".

Євген Сафонов до війни працював на шахті. Народився він 25 листопада 1988 року в місті Павлоград Дніпропетровської області, здобув середню професійну освіту за фахом електрогазозварювальника.

У перший рік відбиття російської агресії Сафон певний час воював у складі добровольчого батальйону ЗСУ "Айдар". Потім демобілізувався, а в січні 2019 року знову повернувся до війська. На цей раз – у 93-тю окрему танкову бригаду "Холодний Яр", де був номером обслуги у протитанковому дивізіоні.

"Тут Євген служив разом із друзями з рідного міста. Відвоював пліч-о-пліч із земляками під Авдіївкою, потім – ротація на Луганському напрямку (як відомо, 93 омбр діє в Попаснянському районі, біля Кримського). Того фатального дня друзі також були разом. Близько 4:00 години ранку 21 травня вантажівка, в якій вони їхали, потрапила під ворожий обстріл", - йдкться у матеріалі.

Як розповідають свідки, "прилетіло" чотири міни калібру 120 мм. Одна з них влучила в "Урал-375". Євген Сафонов загинув на місці. Ще п’ятеро його товаришів отримали уламкові поранення та контузії, але важкопоранених серед них не було.

"Він знав, що нас підіб’ють. Ніколи такого не було: сказав – я відчуваю, що буде щось не те. Хлопця від себе пересадив, як відчував, на іншу сторону. Йому врятував життя. Але він знав, просто знав", – розповів боєць 93 омбр із позивним "Бец", військовослужбовець 93-ї механізованої бригади ЗСУ.

Поховали Євгена Сафонова в Павлограді. Залишилися мати, брат, дружина і 2-річний син.

Віталію Лімборському у березні виповнилося 24. Хлопець народився 20.03.1996 року в селі Суботці Знам’янського району Кіровоградської області. Закінчив Знам’янське профтехучилище, вивчився на залізничника.

Потрапивши в армію на строкову службу, вирішив залишитися у війську. І пішов служити за контрактом у 363-й батальйон охорони і обслуговування ОК "Південь". Молодший сержант, командир 3-го відділення охорони 2-го взводу охорони.

Після навчання молодшого сержанта Лімборського відправили в розпорядження 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу. Саме перед виходом бригади в ООС його призначили на посаду командира 2-го відділення зенітного взводу 3-го механізованого батальйону 28 омбр.

"26 травня у нього було звичайне чергування. Близько 19:45 російські найманці обстріляли позиції ЗСУ під Мар’їнкою на Донеччині, де воює одеська бригада, з великокаліберних кулеметів та снайперської зброї. Віталій, який стояв біля бійниці й вів спостереження, загинув від кульового поранення в голову", - йдеться у матеріалі.

Поховали воїна в рідних Суботцях. Залишилися батьки та молодший брат.

Леонід Добрянський народився 31 липня 1974 року в Ружинському районі на Житомирщині.

У 1992 році відслужив строкову службу в армії, по тому закінчив школу прапорщиків. Певний час залишався у війську, але у 1999-му звільнився. Мешкав разом із сім’єю в Києві.

Із січня 2010 року працював на авіаційному заводі ДП "Антонов" плавильником металу та сплавів 4-го розряду. Паралельно закінчив авіаційний технікум за спеціальністю "Виробництво авіаційних літальних апаратів".

"Із 2014-го по 2015-й рік воював у складі 72-ї механізованої бригади. У перше літо війни у Червонопартизанську, що на Луганщині, отримав бойове травмування. Тоді міна впала біля бліндажа, тож Леонід був лише контужений. І після лікування одразу повернувся на фронт", - повідомляють у матеріалі.

Восени 2015 року прапорщик на прізвисько Старий підписав контракт із 30-ю механізованою бригадою, посада –  командир відділення взводу управління розвідроти.

Ворожий обстріл обірвав життя Леоніда Добрянського 13 червня в Попаснянському районі на Луганщині. Старий загинув близько 21:45 від мінно-вибухової травми.

Поховали його на військовому Лук’янівському цвинтарі в Києві. Залишилися дружина та дочка.

Ілля Струк народився 1 серпня 1995 року в селі Льотниче Володимир-Волинського району Волинської області, в багатодітній родині. 24-річний хлопець планував стати священником, навчався у Почаївській духовній семінарії УПЦ Московського патріархату.

"Він закінчив Львівське ВПУ комп’ютерних технологій та будівництва за фахом маляра-штукатура, вирішив продовжити навчання вже в Почаївській духовній семінарії. Успішно склав вступні іспити, почав навчання… і пішов на війну (після чого перевівся на заочне). Ішов 2014 рік. Тоді старшому матросу, гранатометнику 503-го окремого батальйону морської піхоти Іллі Струку не виповнилося ще й 19-ти", - йдеться у матеріалі.

За словами священника Володимир-Волинської і Турійської єпархії ПЦУ Віктора Мартиненка, Струк розповідав йому, що нікому  семінарії МП не зізнавався про свою участь в АТО – "щоб не назвали "братоубійцей", бо царить там суцільний "русскій мір".

На війні Ілля отримав поранення, але це не завадило йому підписати контракт на подальшу службу. Хлопець планував одружитися, збирався вступити на офіцерські курси.

17 червня загинув від кульового поранення внаслідок обстрілу зі стрілецької зброї, під час бойового чергування на Горлівському напрямку біля селища Шуми (Торецька міська рада).

Поховали Іллю Струка на цвинтарі в селі Поничів поблизу Льотничого. Залишилися мати, брат і дві сестри.

Старшому солдату, навіднику-оператору 2-го розвідувального взводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи Богданові Коваленку було всього лише 22.

Він народився 2 січня 1998 року в селищі Нова Водолага Харківської області. Цікавився інформатикою, правознавством, займався спортом. Контракт зі Збройними силами Богдан підписав 2017 року. Після навчання в центрі "Десна" прийшов у 54 омбр.

Після завершення контракту він мріяв стати спецпризначенцем. Але 18 червня близько 21:55 під час бойового чергування в районі Авдіївки Донецької області в нього влучила куля ворожого снайпера, який цілив з боку окупованого Спартака.

"Він вийшов з бійниці, подивитися, увімкнув тепловізор, а там зверху є кнопка. І вона, виходить, моргнула… снайпер його навіть не бачив, він бив навмання. На спалах. Я стояв метрів десять за рогом", – розповідає Стас, друг загиблого.

Помер Богдан під час евакуації до лікувального закладу. Похований у рідній Новій Володазі. Залишилися батько і бабуся.

Іван Дедюх народився в Тернополі 21 січня 1983 року. Закінчив профтехучилище, відслужив "строчку" в армії. Працював на різних роботах, щоб прогодувати сім’ю – дружину та двох дітей.

Коли весною 2014 року внаслідок агресії Росії на сході України почалися бойові дії, Іван став до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади. Відслуживши рік, демобілізувався, але невдовзі знову повернувся в ЗСУ, вже на контракт – у 44-ту окрему артилерійську.

Повторно підписав контракт у квітні 2020-го. Молодший сержант, командир бойової машини – командир відділення штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.

Він загинув 27 червня біля села Старогнатівка Бойківського району Донецької області від численних осколкових поранень: під час під час інженерного обладнання позицій підрозділу стався вибух невідомого боєприпасу.

Похорон Івана Дедюха – 1 липня в Тернополі. Залишилися батьки, дружина та двоє дітей.

Киянин Олег Шило, який брав активну участь у Революції гідності, прийшов у військкомат невдовзі після початку війни добровольцем. Але того разу потрапити на передову йому не судилося: в навчальному центрі "Десна" чоловік не пройшов медкомісію через проблеми зі здоров’ям (хоча у 2010-му служив "строчку" в 138-й радіотехнічній бригаді).

У наступні п’ять років Олег займався власним здоров’ям, працював різноробочим (мав середню спеціальну освіту).

А вже 26 грудня 2019 року підписав контракт із ЗСУ. Солдат, стрілець-помічник гранатометника в 30-й окремій механізованій бригаді імені Костянтина Острозького.

На фронт, до якого Олег ішов так довго, він потрапив у березні 2020 року. І ця перша, така очікувана, ротація стала для нього останньою.

Олег Шило народився 5 квітня 1991 року в Києві.

"Коли ввечері 8 липня окупанти почали обстріл у районі Попасної на Луганщині, Шило разом із товаришами займався укріпленням позицій: облаштовували фортифікаційні конструкції. Під прикриттям кулеметного вогню в Олега поцілив ворожий снайпер. Куля влучила бійцеві в бік: пройшла під серцем, роздробивши ліву руку й пробивши легені", - йдеться у матеріалі.

"Головний сержант взводу (той самий, з яким облаштовували спортзал) його на руках виніс до місця евакуації. Пів години Олегу надавали першу домедичну допомогу – крапельниці, адреналін в серце… Пульсометр показав, що у нього з’явився пульс", – розповідає побратим із позивним "Футболіст".

Олега встигли доправити до лікарні, де медики півтори години боролися за його життя. Але смерть виявилася сильнішою.

Поховали бійця на Алеї героїв Берковецького кладовища в Києві. Залишилися мати, сестра та вітчим.

Тарас Матвіїв народився 18 лютого 1989 року в Любешівському районі Волинської області, але з дитинства мешкав у місті Жидачів на Львівщині.

У 2011 році закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, був кореспондентом ТРК "Ера" (2011—2012) та телеканалу TВi (2012—2013), вів блоги в низці інтернет-видань. Багато працював із молоддю, проводив молодіжні фестивалі й військово-патріотичні вишколи. Активно боровся з незаконними вирубками лісу, створивши разом з однодумцями громадський рух "СтопЛісоцид".

Тарас входив до 3-ї сотні Самооборони, протистояв "Беркуту" в найважчі дні. Потім став співкоординатором "Пошукової ініціативи", яка розшукувала зниклих під час Революції Гідності людей.

Коли почалися бойові дії на сході, Тарас активно долучився до волонтерського руху, але швидко збагнув, що цього йому недостатньо – і у 2015-му пішов добровольцем на фронт. У складі окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ" воював у Пісках, Водяному, Опитному, Первомайському

Із 2015 року – депутат Жидачівської райради від Української галицької партії.

У вересні 2018 року Матвіїв вступив на курси лідерства Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного за спеціалізацією "Управління діями підрозділів механізованих військ". Отримав звання молодшого лейтенанта, і в грудні 2019-го був направлений для подальшого проходження служби до 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила (командир взводу).

Посмертно він став лейтенантом. А президент за поданням 24 омбр присвоїв Матвіїву звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

Тарас загинув 10 липня під Троїцьким на Луганщині, врятувавши двох побратимів.

"Близько 20:00 окупанти почали обстрілювати позицію, якою командував офіцер Матвіїв, зі 120-мм мінометів. Одна з мін влучила в бліндаж, укріплення частково обвалилося й загорілося. Тарас, який перебував поруч, першим кинувся на допомогу двом бійцям, які були в бліндажі. Він витягнув у безпечне місце обох, коли на позицію впала ще одна міна. Тяжкі осколкові поранення  не залишили героєві шансу на життя. Матвіїв помер під час евакуації", - йдеться у матеріалі.

Після прощання на Донбасі, на Майдані Незалежності в Києві та у Львові молодого офіцера поховали в рідному Жидачеві. Залишились батьки, у яких Тарас був єдиним сином.

Євген Чумаченко народився 26 березня 1988 в місті Ізмаїл на Одещині, але з дитинства мешкав в Арцизі.

У вересні 2018 року підписав контракт на службу в Збройних силах. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Євген загинув вранці 13 липня внаслідок обстрілу позицій ЗСУ поблизу села Славне Мар’їнського району Донецької області з гранатометів і стрілецької зброї.

Поховали 32-річного воїна в Арцизі Одеської області. Залишилася мати, дружина та двоє дітей.

Дмитро Красногрудь народився 18 жовтня 1978 року на Донеччині. Мешкав у місті Лиман Краматорського району. Військовий досвід набував у складі миротворчої місії ООН у Сьєрра-Леоне. Тож коли у 2015-му, ще сержантом, прийшов воювати у 20-й окремий мотопіхотний батальйон, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади "Холодний Яр", отримав позивний "Мир".

"Красногрудь обожнював саперну справу. Ще сержантом був нагороджений президентською відзнакою "Захиснику Вітчизни". "Потім його відправили на офіцерські курси, він прийшов до нас уже командиром розвідувального взводу, а згодом став у нас начальником розвідки", – згадують побратими з 20 обмп.

Вже у званні лейтенанта Дмитро отримав від президента медаль "За військову службу Україні".

Красногрудь брав участь у визволенні Мар’янки, Авдіївки, обороняв Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював на Авдіївській промзоні.

Саме він у червні 2017 року розробляв та брав участь в операції, в результаті якої поблизу села Жолобок на Луганщині був узятий у полон російський військовий Віктор Агєєв (у вересні 2019 року його передали Москві під час обміну, в результаті якого в Україну повернулися Сенцов, Кольченко, Балух, Сущенко, Карпюк, полонені моряки та інші українські політв’язні з РФ).

По завершенні контракту з 93 омбр Мир на якийсь час повернувся до цивільного життя. Але довго без війни не витримав і знову став до лав ЗСУ. На цей раз – як командир розвідвзводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35 обрмп.

13 липня він ішов на чолі групи розвідників, яка проводила антидиверсійну роботу в "сірій зоні" під Зайцевим, поблизу окупованої Горлівки. І підірвався на невідомому вибуховому пристрої.

"Намагаючись забрати тіло друга в складі евакуаційної групи, внаслідок віроломної засідки був поранений сержант Ярослав Журавель, який помер від ран. Ще однією жертвою того страшного дня став військовий медик Микола Ілін – він уже з другою евакуаційною групою ішов рятувати ще живого на той час Журавля… Тіло Дмитра Красногрудя забрали окупанти і передали українській стороні 15 липня", - йдеться у матеріалі.

Поховали 41-річного воїна в Лимані. Залишилися батьки, дружина та двоє синів.

Микола Ілін був справді неординарною людиною: етнічний білорус, який мав громадянство Естонії і загинув за Україну.

Він народився 23 квітня 1984 року в білоруському місті Могильов. Підлітком захопився реконструкцією часів Великого Князівства Литовського, був членом могилівського лицарського клубу "Борисфен".

Ілін свідомо перейшов на білоруську мову й включився в боротьбу за відродження білоруської культури та національної свідомості. Мав прізвисько "Фронт". Брав участь в акціях молодіжних організацій "Молодий фронт" та "Зубр", був активним учасником протестів проти вкотре сфальсифікованих президентом Лукашенком виборів на білоруському "Майдані" – площі Калиновського в березні 2006 року.

За добу до розгону наметового містечка протестувальників, 23 березня, Миколу жорстоко побили силовики – потрапив до лікарні з важкою черепно-мозковою травмою. А коли опритомнів і трохи підлікувався, зрозумів, що в Білорусі йому залишатися небезпечно. І з допомогою друзів перебрався до Києва.

"Потім, за підтримки тих самих українських друзів, переїхав в Естонію, влада якої затвердила програму підтримки переслідуваної лукашенківською владою білоруської молоді. Там довелося все починати з початку: працював таксистом, вантажником, їздив на заробітки у Фінляндію, водив екскурсії Таллінном, зокрема польською та англійською мовами, які вивчив блискуче. Естонську хлопець також вивчив, і згодом отримав громадянство Естонської Республіки", - йдеться у матеріалі.

У 2018-му Ілін повернувся в Україну, щоб узяти участь у війні проти російських агресорів. А позаяк дуже захоплювався американськими морпіхами, то й собі попросився на контракт у морську піхоту – українську, ставши до лав 137-го батальйону 35-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.

При цьому він так хотів стати медиком, що, кажуть, поставив командуванню "ультиматум": або його посилають на навчання, або він звільниться.

Відтак Ілін пройшов чотиримісячне навчання в Центрі тактичної медицини, з канадськими інструкторами. Йому також пропонували лишитися в Центрі інструктором і навчати інших, а зі знанням англійської Микола міг піти по міжнародних програмах.

13 липня окупанти підло обстріляли евакуаційну групу, яка під гарантії "тиші" в екіпіруванні гуманітарної місії вирушила в "сіру зону" забрати тіло загиблого Дмитра Красногрудя. Після цього Ілін без вагань пішов у складі наступної групи, щоб урятувати пораненого Ярослава Журавля.

"Група з Іліним у складі вже не мала білих позначок –щоб не демаскуватися в "зеленці". Двоє бійців повернулися на місце збору. Вперед ішли тільки медик Микола й його командир. Що відбулося на стежці, можна було побачити із запису камери GoPro, яка була на шоломі Іліна. Після обстрілу зі стрілецької зброї Микола побіг уперед. І загинув внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої", - йдеться у матеріалі.

Тіло Естонця бойовики передали українській стороні 17 липня. Перед тим його грубо розітнули, витягнувши уражені осколками органи й деякі кістки (щоб приховати сліди нетипової міни). Після чого так-сяк зашили.

Після прощання в Києві тіло Миколи кремирували, щоб за його заповітом розвіяти прах над трьома країнами: Україною, Білоруссю й Естонією. Залишилися батьки та цивільна дружина.

Ярослав Журавель народився 8 березня 1980 року в Андріївці, Верхньодніпровський район Дніпропетровщини.

На фронт пішов 2015 року. Пройшов Піски, Мар’їнку, Авдіївську промзону, Трьохізбенку, Гранітне. Разом із Дмитром Красногрудем воював у складі 20-го окремого мотопіхотного батальйону, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади "Холодний Яр".

А коли друг Красногрудь перейшов у 137-й окремий батальйон морської піхоти, Ярослав і собі перевівся в його підрозділ, ставши морпіхом. Сержант, командир бойової машини – командир 3-го відділення розвідувального взводу.

"Коли 13 липня лейтенант Красногрудь підірвався в "сірій зоні" під Зайцевим, Журавель одразу викликався увійти до складу евакуаційної групи, яка мала забрати тіло. Він був із Дмитром у момент підриву, тож добре знав, куди йти (забрати тіло командира одразу Ярославу з побратимами не вдалося, оскільки вони були контужені після вибуху, внаслідок якого Красногрудь загинув)", - йдеться у матеріалі.

"У групі розвідників [яка відійшла, втративши командира], разом із ним були ще два молоді хлопці. Ярослав одразу сказав: у мене є родина, двоє дітей, а вони ще 20-річні… Тому це моя місія. Коли поверталися по тіло командира, Ярослав йшов першим, за ним йшли сапери. Це була офіційна евакуаційна група, яка мала забрати тіло загиблого лейтенанта Красногрудя – тільки вони вийшли з яру на пагорб, першим у весь зріст йшов Ярослав. Не дійшов до Дмитра кроків п’ятнадцять-двадцять, як з того боку пролунало: "Что вы тут делаете, с*ки?!" – і пішов шквальний вогонь…" – розповів командир батальйону, полковник Вадим Римаренко.

Окупанти, всупереч обіцяному ними режиму "тиші", відкрили вогонь по беззбройній евакуаційній групі в білих шоломах, з усіма розпізнавальними знаками гуманітарної місії.

"Сержант Журавель був поранений, але залишався живим. Це чітко видно на відео з розвідувального дрона: боєць у білій "гуманітарній" касці накладає собі кровоспинний джгут і намагається відповзти. Відео наше, це мій квадрокоптер літав, зависав і показував – для того, щоб група могла знати, де він перебуває, там дуже складна місцевість", – зазначає полковник Римаренко.

Врятувати Ярослава не вдалося. Під час однієї з таких спроб загинув медик Микола Ілін, після чого рятувальні групи більше не відправляли.

"Скільки часу 40-річний Журавель залишався живим і стікав кров’ю без допомоги в "сірій зоні" – невідомо. Як стверджують контрольовані Росією бойовики, тіло сержанта вони виявили на четвертий день після нападу на евакуаційну групу. Українській стороні його передали через тиждень після поранення", - йдеться у матеріалі.

Поховали Ярослава Журавля у рідній Андріївці. Залишилися батьки, дружина та дві доньки, яких воїн дуже любив і дуже ними пишався.

Представники Міністерства у справах ветеранів та військова частина Журавля виступили з ініціативою нагородити його званням Герой України.

22 липня в місті Ізяслав на Хмельниччині поховали морпіха Василя Кравченка. Він загинув 20 липня на ВОПі в районі села Шуми біля Горлівки. Фатальним для 26-річного старшого матроса стало поранення в голову від кулі снайпера.

"У 2014-му подолянин був призваний у третій хвилі мобілізації і служив у Дерприкордонслужбі. Після того, із 2016 року, двічі укладав контртакт із морською піхотою ВМС ЗСУ. Служив на посаді старшого стрільця десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503 обмп", - йдеться у матеріалі.

Василя поховали на Алеї почесних поховань Центрального кладовища Ізяслава. Залишились батьки, сестра та молода дружина.

Артем Козій – наймолодший із полеглих у липні. Йому було лише 18.

Хлопець народився 21 вересня 2001 року в місті Южноукраїнськ на Миколаївщині. Вчився в Миколаївському будівельному коледжі. Цьогоріч у червні пішов на контракт до Збройних сил – у морську піхоту.

Матрос, військовослужбовець 1-го окремого батальйону 36 обрмп ВМС ЗСУ. Його перша ротація почалася цього ж місяця.

"21 липня позиції морпіхів 1 обмп під Павлополем окупанти обстріляли з автоматичних гранатометів. Артем зазнав численних уламкових поранень, був евакуйований до Маріуполя в мобільних шпиталь. Лікарі сім годин боролися за життя хлопця. Але близько 17:00 юний воїн помер", - йдеться у матеріалі.

Похований у Южноукраїнську. Залишилися батьки і сестра. Батько - Євген Козій, також служить у Збройних силах України.

Віталій Грицишин народився 21 липня 1982 року в Павлограді на Дніпропетровщині. У 2015 році був призваний за мобілізацією, а коли наступного року вже мав демобілізуватися, то підписав контракт і залишився служити у війську.

Старший солдат, військовослужбовець 46-го окремого штурмового батальйону "Донбас" 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

"5 вересня під час гасіння пожежі поблизу селища Верхньоторецьке Ясинуватського району двоє "донбасівців", старший солдат Грицишин та старший сержант Володимир Хоменко, виявилися відрізаними полум’ям від решти особового складу. Наступного дня командування ОТУ "Схід" повідомило, що, обходячи осередок вогню в "сірій зоні", вони підірвалися на невідомому вибуховому пристрої на мінному полі противника", - повідомляють у матеріалі.

Поховали 38-річного воїна в Павлограді. Залишилися батьки, брат, дружина і син.

35-річний старший сержант, командир кулеметного взводу 46 ошб "Донбас" 54 омбр Володимир Хоменко пішов на війну у 2015-му.

"Він воював за рідну землю, адже народився 18 серпня 1985 року в Добропіллі на Донеччині, де прожив усе життя. Працював на шахті. І категорично не сприймав "новоросійські" ідеї, нав’язувані українському сходу з-за російського кордону. Адже завжди любив і переживав за Україну", - йдеться у матеріалі.

Володимир загинув 5 вересня разом із побратимом по батальйону "Донбас" Віталієм Грицишиним, під час "всеохопного режиму тиші".

"Ворожим мінам поняття "тиші" не відоме. Під час гасіння масштабних пожеж, які загрожували українським позиціям поблизу селища Верхньоторецьке Ясинуватського району, двоє "донбасівців" виявилися відрізаними полум’ям від решти особового складу. Обходячи осередок вогню в "сірій зоні", вони підірвалися на мінному полі противника", - зазначають у матеріалі.

Поховали Володимира Хоменка в рідному Добропіллі. Залишилися батько та дві сестри.

6 вересня поблизу Кримського на Луганщині прицільним пострілом у скроню російський окупант застрелив українського воїна Тараса Кубійовича, який трохи більш ніж півтора місяця не дожив до свого 50-річчя.

Спершу вважали, що це була робота російського снайпера. За іншими даними, це був одиночний прицільний постріл з автомата.

Тарас Кубійович народився 24 жовтня 1970 року в селі Вільхівці Городенківського району Івано-Франківської області. Закінчивши школу, він відслужив в армії, одружився, почав займатися підприємництвом.

Вперше доброволець Тарас Кубійович опинився на передовій у вересні 2015 року. Воював, був поранений, але після лікування повернувся на військову службу – на цей раз уже за контрактом. Після його закінчення у 2018 році поїхав додому до сім’ї. Але війна тривала, і в травні 2020-го чоловік знову пішов у військо як контрактник.

Молодший сержант, військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади.

Поховали Тараса Кубійовича в рідному селі Вільхівці. Залишилися мати, брат, сестра, дружина та дочка.

Морпіхові Руслану Волкову було всього лише 20. Він народився 4 січня 2000 року в місті Ананьїв Одеської області.

"Строчку" Руслан відслужив у прикордонних військах. А потім підписав контракт і пішов на передову.

6 вересня 2020 року матрос, вогнеметник вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту 35-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Остроградського Руслан Волков разом із побратимом їхав гасити лісову пожежу в зоні проведення ООС – поблизу селища Новгородське на Донеччині.

"Проте авторозливна станція АРС-14 (більш відома як машина-"поливалка"), в якій бійці прямували до осередків полум’я, підірвалася на невідомому вибуховому пристрої. Обоє військових були госпіталізовані з численними травмами й опіками", - повідомляють у матеріалі.

На жаль, попри всі реанімаційні заходи й зусилля, Руслана, який отримав опіки майже 90% поверхні тіла, медикам врятувати не вдалося. Наступного дня він помер у лікарні Торецька.

Поховали морпіха на кладовищі ім. Шостої сотні в Ананьєві. Залишилися батьки.

Старший матрос, військовослужбовець 503-го батальйону морської піхоти Костянтин Оверко боровся за життя більше трьох місяців. 

Костянтин народився 3 серпня 1982 року в Запоріжжі. Службу за контрактом у морській піхоті проходив з 30 жовтня 2017 року.

20 червня поблизу Південного під Горлівкою ворожий снайпер поцілив Костянтинові в живіт. Поранення виявилося надзвичайно важким, і що найгірше – ускладнилося жовчним перитонітом, який дуже складно лікувати. Щоб збільшити шанси на порятунок, спеціальним медбортом бійця доправили до Головного клінічного військового госпіталю в Києві.

Загалом Костянтин переніс понад 30 операцій.

Незадовго до смерті Костянтина Оверка перевели в Національний інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова. 23 вересня його вкотре поклали на операційний стіл. Найкращі хірурги оперували Костянтина з 9:30 ранку до 17:00… А близько 3:00 години ночі 24 вересня багатостраждальне серце воїна зупинилося.

Поховали Костянтина Оверка в Запоріжжі. Залишилися мати, молодший брат, дружина і донька.

26-річний боєць 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Фарина боровся з наслідками тяжкого поранення майже пів року. Численні поранення в область живота і ніг солдат отримав 20 квітня, і відтоді переніс понад 20 операційних втручань.

Олександр народився 20 травня 1994 року в районі Ярмолинців на Хмельниччині, мешкав у Хмельницькому. 

Служив у 8-му окремому полку спецпризначення. Після демобілізації Олександр повернувся додому і вступив у громадське формування "Подільська Січ", щоб охороняти порядок у Хмельницькому. Також займався боксом, навчав цьому молодших хлопців.

Підписавши контракт із ЗСУ, Олександр знову пішов на передову – на цей раз зі 128-ю бригадою.

Поранення він отримав незадовго до завершення контракту. 26-річчя зустрів на лікарняному ліжку, мужньо зносив усі операції й процедури, проте смерть виявилася сильнішою. Олександра не стало 11 жовтня.

Поховали воїна на Алеї Слави цвинтаря в Раковому під Хмельницьким. Залишився батько.

Михайло Старостін народився 14 червня 1990 року в селі Новорайськ Бериславського району Херсонської області.

Пройшов кар’єрні сходинки від матроса навідника оператора БМП-2 до головного сержанта взводу. Із 2010 року Старостін служив у Криму. І коли почалася російська окупація, не зрадив присязі.

Вийшовши з окупованого півострова, херсонець фактично одразу потрапив на передову російсько-української війни, на Донеччину.

Старший сержант 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського Михайло Старостін загинув 30 жовтня близько 00:28 неподалік селища Водяне Волноваського району Донецької області. Під час того самого "всеохопного режиму тиші".

За даними волонтера Сержа Марко (Олександра Карпюка), диверсійна снайперська група противника підповзла до українських позицій і фактично впритул розстріляла Тихого та його побратима, сержанта Володимира Бондарюк. Ще одного бійця було поранено.

Поховали Михайла Старостіна в рідному Новорайську. Залишилися мати, дружина і троє сестер.

Сержант, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського.

Володимир Бондарюк народився 1993 року в селі Кам’яний Міст Первомайського району Миколаївської області.

Працював на СТО, любив подорожі. Після навчального центру хлопець потрапив служити в Крим, кулеметником у гірсько-піхотний батальйон. І, як і полеглий разом із ним Михайло Старостін, не зрадив присязі, після окупації вийшовши на материкову Україну.

Після виходу з Криму їхній батальйон переформували й відправили воювати на Приазов’я. Так склалося, що всі його ротації на передову були саме на цей напрямок…

Володимир Бондарюк загинув від ворожої кулі разом зі старшим сержантом Михайлом Старостіним 30 жовтня поблизу Водяного Волноваського району Донецької області.

Поховали морпіха у Кам’яному Мості. Залишилися батьки, брат, дружина і донька.

25 листопада В’ячеславу Мінкіну виповнився б 31 рік. Але день народження замість свята перетворився на день горя. Адже воїна вбили напередодні.

Слава народився 1989 року в Києві, однак у 2002-му переїхав до Фастова. Померла мама, тож їх із сестрою виховувала бабуся.

Закінчивши школу, В’ячеслав вступив у Київське будівельне училище №27, де отримав спеціальності плиточника-штукатура та муляра-облицювальника. Відслужив строкову службу на Західній Україні. Після ДМБ працював у магазині побутової техніки.

Прибічник Майдану, у 2014-му Мінкін був активним учасником самооборони Фастова. А коли після перемоги Революції гідності спалахнула війна на сході, Вячеслав без вагань пішов захищати українську територію від російської агресії. Спершу воював як доброволець, а згодом підписав контракт із ЗСУ.

Старший солдат, старший стрілець 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Починаючи з 2014-го, Мінкін пройшов не одну ротацію на передову. У 2019 році за участь у боях на Світлодарській дузі був нагороджений медаллю.

Упродовж воєнних років В’ячеслав одружився (із коханою познайомилися після першої ротації), в подружжя народився син. 

24 листопада, напередодні дня народження, на позиції під Авдіївкою на Донеччині В’ячеслава Мінкіна смертельно поранив ворожий снайпер.

"Трьохсотого" евакуювали до лікувального закладу, де за його життя боролися медики. Попри всі зусилля лікарів, урятувати бійця не вдалося", - зазначають у матеріалі.

Поховали старшого солдата Мінкіна на Алеї Слави фастівського кладовища. Залишилися сестра, дружина і маленький син.

Нагадаємо, що в ООС 2021 рік розпочався сімома обстрілами з боку російських бойовиків.