Записки з АТО: Війна очима добровольця, який воює у Мар'їнці (ВІДЕО, ФОТО)

Листопад- 2016. Мар`їнка. 92 бригада та добровольці "Правого сектора".

Заїхали в Мар'їнку близько обіду. Нас, трьох добровольців, розподілили по позиціях. Я з побратимом “Клеєм”(позивні і назви укріплень, змінені з міркувань безпеки бійців), опинився на “Горі”, а друг "Північ" на “Бурі”. Тільки розклали речі, як командир сказав: “Новенькі – на пост”.

Почали збиратись. Повна екіпіровка, відчуваю себе американським спецназівцем. Бронежилет з підвищеною функцією захисту, такий же шолом. Все це – подарунок друзів. Чотири гранати, чотири магазини до автомата. Потужний бінокль. Обов'язкова коротенька молитва – і вперед. 

Стоїмо біля бліндажу, який укріплюють солдати. Останні в бойових виходах участі не беруть. Покарані. В одного з них був день народження, от і хильнули зайвого, що на передовій не припустимо. Тут несподівано наглянуло керівництво і зловило їх. Тому змушені працювати: копають рови, насипають пісок у мішки, дрова заготовляють на зиму, такий собі штрафбат.

Один з них підійшов до мене і почав розповідати:

- Місяць назад нас цілу ніч обстрілювала сепаратистська артилерія. То я з ранку, назбирав ціле відро осколків, - каже він.

- Чого ж ти покараний, герою, чого не воюєш, а в багнюці риєшся?- запитую його.

- Та дістало командування. Невже не можна випити трішки? Ми тут в таких важких умовах, - жаліється "арештант".

Дивлюсь на нього і дивуюсь. Невже варто їхати на війну, залишаючи вдома стареньких батьків, дружину, дітей, онуків, щоб тут п'яним загинути під обстрілом?

Раптом неподалік нас зупинився зелений джип. Зі слідами боїв на лівому крилі. Це побратими-добровольці з інших постів заїхали відвідати нас. Зустріч була теплою, але короткою. По рації передали, що на їхньому блокпосту розпочалася стрілянина. І наші друзі терміново відбули до себе. Патрульна зміна підходила до кінця. Підійшов командир. Подивився, чи все гаразд. Уже відходячи, сказав: "Наступне чергування сьогодні в ночі. Ти, Журналіст(такий позивний дали мені), стоятимеш зі мною, а Клей – з моїм "замом". Будете набиратись досвіду. А зараз можете відпочивати".

Що ж, до ночі ще далеко, тому йду прогулятися містом. Перше, що мене вразило - це діти на вулицях і старенькі бабусі. Перші гралися, другі сиділи на лавочках і обговорювали останні новини, які зовсім не стосувались війни. Дивно все виглядало. За п'ятсот метрів стояли позиції сепаратистів. В будь-який момент, могла прилетіти випадкова міна, проте, ніхто не звертав увагу на близькість до передової. Пройшовши у центр міста, бачу, як акуратно підметені вулиці, листя стоїть на купках. Біля мене пройшли два солдати, які теж звернули на це увагу. Один з них сказав: "І так кожного дня: все прибрано, ніякого сміття, приємно. І, знаєте, справді приємно дивитись на це все".

Незважаючи на війну, люди підтримують своє місто охайним. Чого, на жаль, не можу сказати про інші обласні, районі центри чи села, де про бойові дії чують тільки від ЗМІ. Відвідав місцеві магазини. Ціни тут трішки вищі, ніж в мирній частині України. Буханець в Дніпрі чи в Києві можна купити за 1,5 гривні. Тут уже потрібно віддати на гривню більше. Кілограм дешевих пельменів коштує в Тернополі чи Львові 35 гривень, а в Марїнці потрібно віддати 40-45 гривень. І так зі всіма продуктами.

Проте люди купляють, адже потрібно щось їсти. Єдине, що неприємно вразило у цей перший день, – надто багато жителів споживають алкоголь, який в деяких магазинах, продають нелегально.

"Дайте мені два "біг-мака" – каже в черзі покупець продавцю. Я подивився і впізнав у першому, дядька, який зранку приходив до нас і просив їжу. "Ми ж вас нагодували сьогодні. Навіщо купляєте цю хімію? - питаю його. Він подивився на мене, замовчав, а потім як зарегоче. І разом з ним усі відвідувачі. "Ось біг-маки", - відповів той, тримаючи в руках дві пляшки горілки. Я усміхнувся і вийшов з магазину. В таких пригодах і клопотах пройшов мій перший день на передовій.

Спати ліг рано, та сон не йшов. Нас в кімнаті жило шість чоловіків. У кожного була своя справа: хтось заступав на пост, хтось чистив зброю, тому гамір не вщухав.

Дочекавшись третьої години ночі, заступив на пост. Навкруги темрява, болота, очерети. Картинка не з приємних. Перші хвилини, я сидів і не дихав, таке напруження було. Серце калатало, як церковні дзвони. Напарник і командир в одному лиці з позивним “Борода” заспокоював. Та полегшало тільки коли нас змінили. Надзвичайно насторожувала тиша – мені здавалось, що сепаратисти повсюди. Хотілося стріляти, проте вороги мовчали. А нам першим відкривати вогонь заборонено.

Заснувши після чергування, прокинувся, коли над Марїнкою світило сонце. Знову вулиці заливались дитячим сміхом і вкотре не вірилось, що ми на війні. Боєць з позивним “Старий” готував суп. Картопля, консерва, макарони, декілька лаврових листочків – ось всі інгредієнти цього блюда. Та в той час мені здавалось, що кращої їжі в житті я не куштував. Поївши, беру автомат і виходжу на вулицю, щоб почистити.

Недалеко від мене розмовляють двоє солдатів ЗСУ і один доброволець. Розмова проста, з одного боку, а з іншого, до болю чіпляє за серце. "Ось ми отримуємо гроші, пільги від держави, а що тобі дає ця війна? Загинеш, навіть не буде тебе за що поховати", - кажуть солдати моєму побратиму. Він дивиться на них, усміхається. Такі слова він чує не вперше. "Хлопці, не можна все рівняти грошима. Ви заробітчани, чи бійці української армії?" – каже. Солдати здивовано хитають головою і розходяться на різні боки.

Друг, підійшовши до мене, починає жалітись, що його постійно тероризують цими запитаннями. Та виговорившись, каже: "Така наша доля – бути чужим для сепаратистів і своїх".

Закінчивши чистити зброю, йду на сусідній блок пост. Бачу – на дорозі сидить кошенятко. Я не витримав і взяв його на руки. Раптом до мене підбігло двоє дітей. Зупинились на відстані трьох метрів і мовчать, дивляться на кошеня, проте бояться щось сказати. Напевне, дорослі добряче промили їм мізки, щоб не спілкувались з людьми у воєнній формі. Зрозумівши ситуацію, усміхнувся і віддав тваринку дітям. Вони продовжували мовчати. Відійшовши від них, озирнувся. Одне дитинча, дивлячись на мене, сказало: “Спасибо”. А інше додало несміливо: “Дякую”.

Прийшовши на пост до друзів, розказав їм цю історію. "Місцеві жителі, забороняють спілкуватись своїм чадам з солдатами, добровольцями. Вважають нас нехорошими. В очі це ніхто не говорить, проте у вузьких колах така думка побутує", - говорять вони.

Попивши чаю з побратимами, поговоривши про події минулої ночі, повертаюсь до себе. Зараз почне темніти, а одному ходити по місту навіть озброєним небажано.

Дорогою зустрічаю, знайомих мені дітей. "Це кіт Тишко, - сказав, хлопчина, що був більший зростом. - Він хороший, лягає з ними спати, грається. Нам його тьотя Аня подарувала. Сусідка наша".

Зайшовши у дім, побачив величезну кількість народу, всі прийшли на святкову вечерю. Виявляється, волонтери передали добровольцям яєць і сала. Ось хлопці і вирішили приготувати яєчню. Запах страви розійшовся вулицею і на нього прибігли навіть ЗСУшники, яким уже набридла тушонка з макаронами. Навіть італійці, які воюють за нас, підійшли до мене і показуючи на їжу, сказали: “Very well, Міша”.

За деякий час, кімната опустіла, залишились лишень, мої побратими. Двоє з них готувались до нічної зміни, а всі інші дивились, як по сепаратистському каналу розповідали, як добре живеться людям в Донецьку. Придурки, хоч би не брехали самі собі! Тисячі людей, які живуть під контролем терористів, напевне, від добра перетинають кордон і купляють у нас їжу, товари першої необхідності.

Раптом, перегляд програми, перервала автоматна черга, почав працювати важкий кулемет, почулися вибухи гранат. Хтось крикнув: “Почалося”, і половина хлопців вибігли з хати.

Вибіг і я. Темрява така, що око можна вибрати. На іншому боці міста тривав бій. Особисто по нас не стріляли, лишень деякі випадкові кулі, пролітаючи, свистіли над деревами. Настала одинадцята ночі. Я з командиром змінили хлопців на посту. Знову сиджу, обнявши автомат. Серце уже спокійне.

Борода у півголоса розповідає якусь історію. Раптом неподалік нас теж пролунала автоматна черга. "Сепаратисти очеретами хочуть зайти між нами і 10 батальйоном, щоб ми розпочали стрільбу одне по одному”- каже командир . "Тоді вогонь?"- схвильовано запитую я. "Почекай, нехай ближче підійдуть, і не висовуйся у бліндажний отвір, голову рознесе", - відповів він.

Хвилин за десять я відчув, як автоматні вистріли лунали десь за сто метрів від нас. “Давай!”- скомандував “Борода”. І розпочалося. Забувши про обережність, здоровий глузд, стріляв з вікна, вибігав з бліндажа і відкривав вогонь з вулиці. Все перемішалось: сусідній пост почав бити з кулемета, вся Марїнка здригнулась від вибухів. Так тривало десь годину. Сепаратисти відступили. В кінці міста лунали постріли, але біля нас усе затихло.

І більше цієї ночі, нічого екстраординарного не сталось.

Зранку, я з друзями, пішов на сусідні пости, щоб дізнатись подробиці нічних боїв. Всі були здорові і це радувало. Хоча з Авдіївки прийшли погані новини: внаслідок обстрілу терористами наших позицій один доброволець був убитий, а інший ранений. Важко таке чути.

Близько шостої години вечора повертались на свою позицію. Мирне населення мовчки проходило повз нас, не вступали і ми в розмову, всі думки були про майбутню ніч. Цього разу терористи розпочали обстріл по всіх напрямках. Хлопці з нашої позиції по рації запросили прилад нічного бачення. Але ми через величезне скупчення куль, яке пролітало в нашому напрямку, півгодини не змогли до них пробратись.

Борода, подивившись на все це, сказав: "Сьогодні буде пекло". І його слова виправдались: били міномети, гранатомети, кулемети. Коли прийшов час міняти хлопців, на позицію пробирались поповзом, перебіжками. Близько півгодини ми не відкривали вогонь. Раптом я почув, як ламається очерет, повідомив про це командиру. "Вийди з бліндажа і відпрацюй гранатою. Тільки роби все швидко. І ти мені живий потрібен", - сказав він.

Стою посеред болота, небо світиться від обстрілів, руки трусяться, командир, побачивши мою нерішучість, запитав: "Перший раз? Не бійся, прикрию".

Несміливо потягнув за кільце, здавивши до посиніння пальців запобіжник. І коли неподалік вистрелили з ВОГу (гранатомет, що стріляє осколковими боєприпасами), я щосили кинув. Відходячи назад, звалився в траншею і з неї забрався в бліндаж.

Відпочивши, знову почав бити по сепаратистах з автомата. Що коїлось навкруги – неможливо передати. Наші війська, озлившись, відповіли їм з усіх видів зброї. Пам'ятаю, що стріляв у безпам'ятстві, мені заїдало патрон. Стоячи на колінах, від'єднував магазин, проклинав усе на світі, брав додаткові ріжки в командира, і знову гатив... Так тривало декілька днів.