Кривавий липень: Впродовж місяця на Донбасі загинули восьмеро українських героїв

Про це повідомляє Depo.Донбас з посиланням на матеріал "Новинарні".

"Загалом протягом липня ми нарахували 343 обстріли (за даними пресцентру штабу ООС і МОУ). В середньому – 11 обстрілів щодня. При тому що в останні п’ять днів місяця фіксувалися 1-2 "пострілювання", - зазначають у матеріалі.

За офіційними даними від штабу ООС, у червні окупанти здійснили 337 обстрілів, а у  травні – 355.

"Красномовна також кількість поранених у липні – 45 (у червні – 46, травні – 49, квітні – 31, березні – 74, лютому – 26). Із восьми бійців, які не дожили до перемир’я, шість полягли на Донеччині, двоє – в Луганській області", - повідомляє видання.

Також повідомляється, що шестеро українських бійців загинули внаслідок обстрілів (двоє з них - від куль снайперів). Ще двої - підірвалися на вибухових пристроях.

Втрат зазнали в 137-му окремому батальйоні морської піхоти, 1-му і 503-му окремих батальйонах морської піхоти, у 24-й і 30-й механізованій бригадах, у 79-й десантно-штурмовій бригаді.

Наймолодшому із загиблих було 18 років, найстаршому назавжди 41 рік.

Фото з сайту "Новинарня"

Киянин Олег Шило, 1991 року народження, брав активну участь у Революції гідності, прийшов у військкомат невдовзі після початку війни добровольцем.

"Але того разу потрапити на передову йому не судилося: в навчальному центрі "Десна" чоловік не пройшов медкомісію через проблеми зі здоров’ям (хоча у 2010-му служив "строчку" в 138-й радіотехнічній бригаді). Наступні п’ять років Олег займався власним здоров’ям, працював різноробочим (мав середню спеціальну освіту). А вже 26 грудня 2019 року підписав контракт із ЗСУ. Солдат, стрілець-помічник гранатометника в 30-й окремій механізованій бригаді імені Костянтина Острозького", - йдеться у матеріалі.

На фронт, до якого Олег ішов так довго, він потрапив у березні 2020 року. І ця перша, така очікувана, ротація стала для нього останньою.

"Ввечері 8 липня окупанти почали обстріл у районі Попасної на Луганщині, Шило разом із товаришами займався укріпленням позицій: облаштовували фортифікаційні конструкції. Під прикриттям кулеметного вогню в Олега поцілив ворожий снайпер. Куля влучила бійцеві в бік: пройшла під серцем, роздробивши ліву руку й пробивши легені", - йдеться й матеріалі.

Бійця намагались реанімувати і встигли доправити до лікарні, де медики півтори години боролися за його життя. Але смерть виявилася сильнішою.

"Поховали бійця на Алеї героїв Берковецького кладовища в Києві. Залишилися мати, сестра та вітчим", - йдеться у повідомленні.

Фото з сайту "Новинарня"

Тарас Матвіїв народися 18 лютого 1989 року в Любешівському районі Волинської області, але з дитинства мешкав у місті Жидачів на Львівщині.

У 2011 році закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, був кореспондентом ТРК "Ера" (2011—2012) та телеканалу TВi (2012—2013), вів блоги в низці інтернет-видань. Згодом він став співкоординатором "Пошукової ініціативи", яка розшукувала зниклих під час Революції Гідності людей.

У 2015 році пішов добровольцем на фронт у складі окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ" воював у Пісках, Водяному, Опитному, Первомайському.

Боєць загинув 10 липня під Троїцьким на Луганщині, врятувавши двох побратимів.

"Близько 20:00 окупанти почали обстрілювати позицію, якою командував офіцер Матвіїв, зі 120-мм мінометів. Одна з мін влучила в бліндаж, укріплення частково обвалилося й загорілося. Тарас кинувся на допомогу двом бійцям, які були в бліндажі. Він витягнув у безпечне місце обох, коли на позицію впала ще одна міна. Тяжкі осколкові поранення  не залишили героєві шансу на життя. Матвіїв помер під час евакуації", - йдеться у матеріалі.

Батьки бійця лишились єдиного сина.

Після прощання на Донбасі, на Майдані Незалежності в Києві та у Львові молодого офіцера поховали в рідному Жидачеві. Посмертно він став лейтенантом. За поданням 24 омбр презизент України Володимир Зеленський присвоїв Матвіїву звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

Фото з сайту "Новинарня"

Євген Чумаченко народився 26 березня 1988 в місті Ізмаїл на Одещині, але з дитинства мешкав в Арцизі.

У вересні 2018 року підписав контракт на службу в Збройних силах. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Євген загинув вранці 13 липня внаслідок обстрілу позицій ЗСУ поблизу села Славне Мар’їнського району Донецької області з гранатометів і стрілецької зброї. Поховали 32-річного воїна в Арцизі Одеської області.

В нього залишилися мати, дружина та двоє дітей.

Фото з сайту "Новинарня"

Дмитро Красногрудь народився 18 жовтня 1978 року на Донеччині. Мешкав у місті Лиман Краматорського району. Військовий досвід набував у складі миротворчої місії ООН у Сьєрра-Леоне. Тож коли у 2015-му, ще сержантом, прийшов воювати у 20-й окремий мотопіхотний батальйон, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади "Холодний Яр", отримав позивний "Мир".

"Красногрудь обожнював саперну справу. Ще сержантом був нагороджений президентською відзнакою "Захиснику Вітчизни". "Потім його відправили на офіцерські курси, він прийшов до нас уже командиром розвідувального взводу, а згодом став у нас начальником розвідки", – згадують побратими з 20 обмп.

Красногрудь брав участь у визволенні Мар’янки, Авдіївки, обороняв Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював на Авдіївській промзоні.

Саме він у червні 2017 року розробляв та брав участь в операції, в результаті якої поблизу села Жолобок на Луганщині був узятий у полон російський військовий Віктор Агєєв (у вересні 2019 року його передали Москві під час обміну, в результаті якого в Україну повернулися Сенцов, Кольченко, Балух, Сущенко, Карпюк, полонені моряки та інші українські політв’язні з РФ).

Загинув він намагаючись забрати тіло друга в складі евакуаційної групи, внаслідок віроломної засідки був поранений сержант Ярослав Журавель, який помер від ран.

"Тіло Дмитра Красногрудя забрали окупанти і передали українській стороні 15 липня. Поховали 41-річного воїна в Лимані. Внього залишилися батьки, дружина та двоє синів", - йдеться у матеріалі.

Фото з сайту "Новинарня"

Микола Ілін народився 23 квітня 1984 року в білоруському місті Могильов. Мав прізвисько "Фронт". Брав участь в акціях молодіжних організацій "Молодий фронт" та "Зубр", був активним учасником протестів проти вкотре сфальсифікованим президентом Лукашенком виборів на білоруському "Майдані" – площі Калиновського в березні 2006 року. Зрештою Ілін зрозумів, що в Білорусі йому залишатися небезпечно і з допомогою друзів перебрався до Києва, а потім і до Естонії.

У 2018-му Ілін повернувся в Україну, щоб узяти участь у війні проти російських агресорів. А позаяк дуже захоплювався американськими морпіхами, то й собі попросився на контракт у морську піхоту – українську, ставши до лав 137-го батальйону 35-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.

"При цьому він так хотів стати медиком, що, кажуть, поставив командуванню "ультиматум": або його посилають на навчання, або він звільниться", - зазначають в матеріалі.

Відтак Ілін пройшов чотиримісячне навчання в Центрі тактичної медицини, з канадськими інструкторами. Йому також пропонували лишитися в Центрі інструктором і навчати інших, а зі знанням англійської Микола міг піти по міжнародних програмах.

13 липня окупанти підло обстріляли евакуаційну групу, яка під гарантії "тиші" в екіпіруванні гуманітарної місії вирушила в "сіру зону" забрати тіло загиблого Дмитра Красногрудя. Після цього Ілін без вагань пішов у складі наступної групи, щоб урятувати пораненого Ярослава Журавля.

Під час обстрілу зі стрілецької зброї з боку бойовиків, Микола побіг уперед і загинув внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.

"Тіло Естонця бойовики передали українській стороні 17 липня. Перед тим його грубо розітнули, витягнувши уражені осколками органи й деякі кістки (щоб приховати сліди нетипової міни). Після чого так-сяк зашили. Після прощання в Києві тіло Миколи кремирували, щоб за його заповітом розвіяти прах над трьома країнами: Україною, Білоруссю й Естонією", - йдеться у матеріалі.

В нього залишилися батьки та цивільна дружина.

Фото з сайту "Новинарня"

Ярослав Журавель народився 8 березня 1980 року в Андріївці, Верхньодніпровський район Дніпропетровщини.

На фронт пішов 2015 року. Пройшов Піски, Мар’їнку, Авдіївську промзону, Трьохізбенку, Гранітне. Разом із Дмитром Красногрудем воював у складі 20-го окремого мотопіхотного батальйону, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади "Холодний Яр".

"Коли 13 липня лейтенант Красногрудь підірвався в "сірій зоні" під Зайцевим, Журавель одразу визвався увійти до складу евакуаційної групи, яка мала забрати тіло. Він був із Дмитром у момент підриву, тож добре знав, куди йти (забрати тіло командира одразу Ярославу з побратимами не вдалося, оскільки вони були контужені після вибуху, внаслідок якого Красногрудь загинув)", - йдеться у матеріалі.

Окупанти, всупереч обіцяному ними режиму "тиші", підступно відкрили вогонь по беззбройній евакуаційній групі в білих шоломах, з усіма розпізнавальними знаками гуманітарної місії. Сержант Журавель був поранений, але залишався живим. Це чітко видно на відео з розвідувального дрона: боєць у білій "гуманітарній" касці накладає собі кровоспинний джгут і намагається відповзти. 

Однак врятувати Журавля не вдалося: під час однієї з таких спроб загинув медик Микола Ілін, після чого рятувальні групи більше не відправляли.

"Скільки часу 40-річний Журавель залишався живим і стікав кров’ю без допомоги в "сірій зоні" – наразі невідомо. Як стверджують контрольовані Росією бойовики, тіло сержанта вони виявили на четвертий день після нападу на евакуаційну групу. Українській стороні його передали через тиждень після поранення", - йдеться у матеріалі.

Поховали Ярослава Журавля у рідній Андріївці. В нього залишилися батьки, дружина та дві доньки, яких воїн дуже любив і дуже ними пишався.

Представники Міністерства у справах ветеранів та військова частина Журавля виступили з ініціативою нагородити його званням Герой України.

Фото з сайту "Новинарня"

22 липня в місті Ізяслав на Хмельниччині поховали морпіха Василя Кравченка. Він загинув 20 липня на ВОПі в районі села Шуми біля Горлівки. Фатальним для 26-річного старшого матроса стало поранення в голову від кулі снайпера.

"У 2014-му подолянин був призваний у третій хвилі мобілізації і служив у Дерприкордонслужбі. Після того, із 2016 року, двічі укладав контртакт із морською піхотою ВМС ЗСУ. Служив на посаді старшого стрільця десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503 обмп", - йдеться у матеріалі.

Василя поховали на Алеї почесних поховань Центрального кладовища Ізяслава. В нього залишились батьки, сестра та молода дружина.

Фото з сайту "Новинарня"

Артем Козій став наймолодшим із полеглих у липні - йому було лише 18 років.

Хлопець народився 21 вересня 2001 року в місті Южноукраїнськ на Миколаївщині. Вчився в Миколаївському будівельному коледжі. Цьогоріч у червні пішов на контракт до Збройних сил – у морську піхоту.

Матрос, військовослужбовець 1-го окремого батальйону 36 обрмп ВМС ЗСУ. Його перша ротація почалася цього ж місяця.

"21 липня позиції морпіхів 1 обмп під Павлополем окупанти обстріляли з автоматичних гранатометів. Артем зазнав численних уламкових поранень, був евакуйований до Маріуполя в мобільних шпиталь. Лікарі сім годин боролися за життя хлопця. Але близько 17:00 він помер", - йдеться у матеріалі.

Поховали захисника в Южноукраїнську. В нього залишилися батьки і сестра. Батько Євген Козій також служить у Збройних силах України.

Нагадаємо, що президента України Володимира Зеленського закликають надати посмертно звання "Героя України" загиблим на Донбасі військовому медику Миколі Ільїну та військовослужбовцям Дмитру Красногрудю та Ярославу Журавлю.