Кого тепер годує окупований Донбас

Реально працююча промисловість окупованих районів Донбасу наразі існує навколо військових і для воєнних потреб. Виключно за сталінським принципом "Все для фронта, все для победы". Перше місце все ще займає вугільна промисловість, яка з кожним днем невпинно загинається, хоча є альфою і омегою всієї - і ілюзорної, і справжньої - експортної виручки "республік".

Ну а другий промисловий стовп "ЛДНР" - це колись різнопрофільні заводи, яким вдалося перетворитися у "військові СТО". На даний час для таких підприємств подібний напрямок роботи фінансово вигідний, однак це не є заслугою тамтешньої "влади". Все військове забезпечення, у тому числі ремонт техніки і зброї, включено в обов'язковий "бюджет республік". Не секрет, що окупований Донбас як дотаційна примха мінімум на дві третини фінансується Росією. Відтак "військові СТО" працюють лише завдяки підтримці з Росії по "воєнній лінії".

Працівники таких "СТО" ремонтують та намагаються модернізувати купу старої, гниючої зброї радянських часів. Наприклад, у Києві в Національному музеї історії України у Другій світовій війні на виставці зброї, захопленої у терористів Донбасу в ході антитерористичної операції, представлені експонати, які говорять саме про те, що в першу чергу бойовиків живить радянська військова промисловість.

Візитівкою виставки стала протитанкова рушниця Дегтярьова (ПТРД) зразка 1941 року. Тут же численні протитанкові гранатомети, ПЗРК, реактивні вогнемети і боєприпаси до них. Ця зброя молодше, ніж старе ПТРД, але вона також радянських зразків і виробництва. Окремо кидаються в очі дві схожі на великі гранатомети, безвідкатні гармати СПГ-9 зразка 1969 року. Багато радянських мін і боєприпасів до стрілецької зброї, а також шматки кулеметів, серед яких вгадується ствол кулемета ДШК зразка 1938 року.

Втім, донбаські бойовики отримують не тільки посилки з радянською спадщиною. Сучасне озброєння активно постачається через "гумконвої", або нахабно завозиться залізницею чи вантажівками, перетинаючи неконтрольовану Україною ділянку українсько-російського кордону з Ростовської області. Та складається саме на деяких машинобудівних заводах, що розташовані в окупованих районах Донбасу. Приміром, останнім часом українська розвідка неодноразово повідомляла, що певним "логістичним центром" в постачанні з Росії 120-міліметрових мінометів і боєприпасів до них є Свердловський  машинобудівний завод. Таким чином, безперебійний трафік російської зброї на Донбас та її обслуговування місцевими "військовими СТО" дозволяють  бойовикам не лише невпинно поливати вогнем майже усю лінію розмежування, а й постійно проводити військові стрільби на окупованих полігонах.

З метою приховати справжнє джерело поставок боєприпасів, пропаганда окупантів вирішила просто брехати. Так, терористичні ЗМІ продукують цілий шквал повідомлень, що потреби "республік" в боєприпасах для стрілецької зброї ніби повністю покриває Луганський патронний завод. Хоча люди, які мають відношення до виробництва на заводі, запевняють, що підприємство продовжує стояти, а виробництво на ньому після вивезення в Росію заводського обладнання ще у 2014 році не відновлювалося ні на день.

Отже, в умовах сучасних "республік", стабільне фінансування має те, що не на балансі у "влади". Люди у військовій формі і їх сім'ї - головні покупці в "Л-ДНР". Виключно бойовики та невеличка група людей, які вважають себе "елітою", що теж так чи інакше пов'язана з бойовиками, приносять гроші дрібним підприємцям в магазинах та ресторанах. Ну і, звісно, саме ця категорія потребує для себе певної обслуги, що відображується на поточному ринку праці. Наприклад, мешканцям Алчевська окупаційна "влада" загалом пропонує працювати за 500 (прибиральник) — 1500 (головний інженер) гривень в місяць. Єдиний виняток — зарплата кухарю в військову частину аж 5000 грн. Що і є найвищим окладом із запропонованих.