Українська "Бьйорк": У Нью-Йорку почують Волноваху, почують голос Донбасу

В інтерв’ю  Depo.Донбас актриса, композиторка та виконавиця українського фольклору, його колекціонерка та дослідниця, розповіла, чому завітала до Маріуполя з безкоштовним концертом, що відбувся у місцевому "Арт-кластері "ТЮ".

Садовська понад п'ятнадцять років збирає стародавні народні пісні та ритуали по українських селах, а в останні роки стала однією з найвідоміших європейських співачок, яку часто порівнюють з Б'йорк.

Що вас привело до Маріуполя?

- Я зовсім не планувала їхати з концертом, не взяла ані одягу, ані свого інструменту. Я їхала в експедицію по селах – зібрати українські старовинні пісні, які збереглися тільки тут. І коли я сказала кільком друзям, що я їду в цю сторону, то вони стали просити не пропустити, заспівати концерт. Можна сказати – з корабля на бал. Я не могла їм відмовити.

Експедиція по селах ще продовжиться?

- На жаль, ні. Як завжди, дуже мало часу. Я знаю, що сюди треба вертатись мінімум на рік, щоб записати всіх бабусь, зібрати весь цей матеріал, який ще тут живе. Знаєте, коли приїжджаєш кудись, знаходиш одне джерело, а виявляється, що поруч б’є ще наступне. І от так я сьогодні довідалась, що неподалік є албанські села. Треба вертатись і їх записувати. Ще в мене буде зустріч у грецькому центрі. Мені дуже хотілось би відкрити цю скриню, в якій зберігся грецьких фольклор, грецька традиція.

Де вдалось побувати?

- Цього разу – це були три дні – ми побували в селі Єгорівка, Дмитрівка, Благоустівка, Калинівка і Хлібодарське Волноваського району. Крім того, звичайно, були у самій Волновасі, де попереднього разу я знайшла надзвичайну людину, яку вся Україна має носити на руках. Цю жінку звати Ірина Крюченко, вона – лідер колективу "Заграярочка", і саме вона почала записувати пісні у цьому районі. Навіть сьогодні було, що одна бабуся, така старенька, так їй було тяжко і з диханням, і зі здоров’ям, що не могла нам заспівати. Але Ірина Крюченко кілька років тому записала її покійну сестру. Тобто це вже не пропаде. Дуже важливо, щоб ми розуміли, що можемо згубити цей скарб.

Як скоро люди зможуть почути зібрані вами скарби?

- Мені дуже хотілося б, щоб максимум за рік можна було б повернутись сюди. Щоб ви почули цю музику, щоб її почули ті люди, що її співали, щоб вони теж заспівали для нас усіх. Але найближчим часом це відбудеться у Нью-Йорку, 18 грудня. Є в Америці театральна режисерка українського походження Вірляна Ткач, вона запросила мене приїхати у Нью-Йорк з проектом, і я сказала: "Добре, але давай привезу із собою Волноваху". На жаль, реально запросити зараз музикантів звідси дуже важко – з візами і бюрократіями. Але ми будемо робити таку мультимедійну презентацію-концерт з відео, так що у Нью-Йорку почують Волноваху, почують голос Донбасу, почують тутешніх людей, їхній спів.

Я багато їздила Україною, але в мене недостатньо добре зробленого фото-і відеоматеріалу. А це дуже важливо.

Маріуполь зможе це все побачити-почути за рік максимум.

Мар'яно, як там наші "батальйони" у Кельні, діаспора?

- "Батальйони" у Кельні хворіють на подібну хворобу, на яку хворіють всі в Україні, хто живе далеко від лінії розмежування. Ця хвороба називається "Я змучився". Змучились чути про Україну, змучились чути про те, що насправді тут далі відбувається війна, є ось це почуття втоми. Важко. Ми всі навчилися жити в цій ситуації. І я бачу, що тут люди теж звикли до цієї страшної ситуації. 

Тем не менш, ми розмовляли з нашою діаспорою – причому у нас діаспора і україномовна, і російськомовна, в нашій навколокельнішній громаді є українці, євреї, росіяни, грузини – і ми почали готувати демонстрацію. Думаю, вона відбудеться 14 жовтня. Ми її готуємо спільно з сирійцями: вийдемо ще раз кричати на весь світ, що треба зупинити Путіна, зупинити цього монстра і зупиняти війну. Як в Сирії, так і в України. Припиняючи війну в Сирії, не можна розмінювати карту України, і навпаки. Тому ми спільно хочемо вийти на вулиці Кельна.

Ставлення німців змінилося до України? Вони відрізняють її від РФ?

- Помаленьку відрізняють від Російської Федерації, помаленьку починають більше розуміти. Ви не повірите, як потужно працює російська пропаганда, і як важко пробиватися крізь неї. Її вже стає видно неозброєним оком. Такі речі, як дослідження про літак, який був збитий російським "Буком", також допомагають людям відкривати очі. Це і наше завдання – відкривати очі, і ми продовжуємо протистояти напливу цієї брудної пропаганди.

Відчувається різниця між лівим та правим берегом Дніпра?

- Ви знаєте, я росла у Львові, і виростала з таким відчуттям, що от ми – в нас така традиція, в нас тут мова, в нас тут обряди, а от все далі – це, напевно, радянський союз, колгоспи, і нічого немає. І коли я вперше поїхала в села Полтавщини, Полісся, Вінниччини, відкрила для себе ось це багатство, яке не вдалося знищити ні одні системі – ні царській Росії, ні радянській Росії, ні нацизму не вдалося замулити цю криницю. Для мене це було відкриття. Коли я знайшла перші пісні, це було ще в першій експедиції, я зрозуміла, що Україна справді унікальна. Бо всілякі спримітизовані версії, які чувані у фольклорі, якими нас пічкали в рамках "15 республік – 15 сестер" – це було щось таке, чого ми самі соромились. Що нас не цікавило і, напевно, не цікавило нікого у світі. А тут раптом відкриваєш надзвичайну пісню!

Тобто, знаючи все це, було б важко стверджувати, що Донбас - не український?

- Тепер дуже побутує думка, що на Донбасі "русскій мір", що Донбас російський, всі там хочуть до Путіна, і більше нічого немає. І тому для мене знайти ось цих бабусь, поїхати в ці села, почути їхню мову – це надзвичайно! В деяких селах є переселенці з Чернігівщини, зі Слобожанщини, або село поділене: одні - "литвини", другі – "хохли". Коли були в Хлібодарівці, там сидить за столом з нами грек – тобто відчуваєш, що воно таке справжнє. Я себе почувала так, як на Полтавщині, Поділлі, або Поліссі. Бо люди – такі ж самі. Так же само відкрити, так же само відразу хочуть вам співати, тако ж само не відпускають, поки не виспівають все… Це підтвердження. Я почула і побачила цю Україну. Вона дуже різноманітна. І, що важливо, тут збереглись деякі пісні, яких немає вже ніде. Навіть, можливо, на Чернігівщині вони вже інакші, вже змінилися, а тут збереглись. Для мене це величезне відкриття.

І завтра буде продовження, завтра я зустрінусь із греками. На Заході не знають, що тут живуть греки. І сьогодні, коли я чую, що тут є албанські села… Розумієте, це багатство різноманітності і справжність цієї землі.

Всюди на Заході мені доводиться відповідати на питання: "Ну вони ж всі хочуть в Росію? Там же "русский мір"? І ось ці експедиції по селах - підтвердження тому, що ніхто тут не поспішає ні в який "русский мір". Його тут просто нема.

Ви – співавторка свого роду гімну донбаських переселенців. Йдеться про пісню "Звідки ти, чорна валко" на вірш Сергія Жадана. Як вона народилася?

- Хтось сказав: "Вірші не пишуться, вірші приходять". Я була в Кельні, прочитала цей вірш і не придумувала мелодію. Я її написала після того, як почала їздити сюди, в зону АТО. Ця пісня "прийшла". Насправді, мелодія дуже проста, але просто текст Сергія дуже глибокий. Як казав один композитор, це не ми пишемо музику, це народ пише.

В Європі ця пісня набуває зовсім іншого значення, іншої глибини. Тому що в Європі це не тільки голос українського Донбасу, Луганщини, це також голос переселенців з Сирії, Афганістану, Іраку. І, зрештою, в Кельні у філармонії я заспівала цю пісню разом із музикантом, який є біженцем з Іраку.

Біженці у Європі відрізняються від донеччан-біженців в Україні, які є біженцями на своїй землі? 

- Я думаю, жодна людина не залишить добровільно свій дім, де вона прожила, збудувала своє життя. Що їх єднає – це страшне горе, коли тобі треба в дуже короткий час перекреслити своє життя і почати будувати якісь новий світ на чужині. Я думаю, це подібно. Як можна вимірювати горе? Горе є горе, трагедія є трагедія.

Я сподіваюся, що тут, в Україні, переселенців приймають з більшим розумінням, з більше відкритими обіймами, ніж це відбувається в Європі. Там йде наростання радикального консервативного націоналістичного руху, який, власне, направлений проти біженців. Мовляв, не приймати чужих. Не простягнути руку людям, які втікають від смерті? Як швидко люди забувають історію, як швидко позбуваються нормальної потреби: якщо комусь холодно – обігріти, голодно – дати їсти. Якщо втратив дім – пустити до себе. Все!

Я страшенно горда, страшенно щаслива. У нас в родині сестра мого чоловіка прийняла до себе хлопчика, 13 років, з Афганістану. Його батьки втікали від війни, змогли доїхати до Туреччини, заплатили величезні гроші перевізникам, і їх просто обманули. Заощаджень залишилось лише на те, щоб єдиного сина, старшого, пустити тим звісним балканським шляхом. І ця дитина сама дійшла до Німеччини, в Кельн. На щастя, з’явилась ініціатива, що багато сімей почали брати таких дітей до себе. Тепер, як сказала моя свекруха, в нас ще один онук.

Де краще розуміють ситуацію в Україні – у США чи у Європі?

- Мені важко сказати, але я відчуваю, коли приїжджаю в Америку, більшу підтримку України. Більше знають про політичну ситуацію, більше розуміють, менше є тих, хто підтримує Путіна. Їх менше в Америці, там все ясніше. В Європі це значно складніше – на жаль, розростається ліве і праворадикальне крило, які хочуть скасувати санкції, які хочуть віддати Донбас, аби не допустити третьої світової війни. І в Європі ще є таке явище, як відчуття вини за Другу світову перед Росією, особливо у Німеччині. Чомусь німці забули, що в них має бути відчуття вини і перед Україною.

Я колись була на лекції, яку вів один журналіст, який замається Росією, досліджує біографію Путіна. І він розповідав, що, наприклад, у цих праворадикальних рухах, які зараз проти біженців, дуже багато колишніх працівників німецького КДБ - Штазі. Фактично, цей рух зсередини підтримується напряму з Росії. І це жахливі факти. Але воно не пробивається назовні, залишається на маргінесі.