Рік у вигнанні: Як переселенці з Донбасу облаштували міні-комуну під Києвом

За рік будівлю "Джерела" декілька разів намагалися "віджати", переселенців постійно звинувачують в любові до "халяви" та у протиправному заселенні в приміщення. Кореспондент Донбас.depo.ua відвідав пансіонат та поцікавився, як насправді живуть його мешканці.

На перший погляд "Джерело" схоже на звичайний багатоквартирний будинок, що загубився в лісі - на балконах висить випрана білизна, у пісочниці біля будівлі граються діти,  а ліворуч від входу хтось причепив маленьку блакитну гойдалку. Про те, що колись "Джерело" було популярним місцем відпочинку, нагадує тільки спалений рекламний банер.

Мене радо зустрічають  двоє чоловіків - Олександр Лазуренко та Олександр Яструб, члени координаційної ради переселенців, що мешкають у "Джерелі". Після того, як активісти Майдану, що започаткували поселення, відійшли від справ, усі питання переселенці вирішують самотужки. Ми йдемо до зали, де засідає координаційна рада, чоловіки показують на табличку з графіком проведення нарад, мовляв, ось так проходить робочий тиждень.

"Нам зателефонували з "Київенерго" і повідомилипро відключення. Поїхати розібратися ми ще не встигли, але днями збираємося це зробити", - каже Лазуренко.

Історія з відключеннями "Джерела" від комунальних послуг тягнеться не один місяць. Коли тільки переселенці заселилися, то за комунальні послуги платити їм було просто нічим, ані роботи, ані коштів, бо втекли від війни буквально з пустими руками. Але коли люди почали працевлаштовуватися, вже у січні комунальники запропонували їм перейти на тарифи для населення.

"Ми погодилися платити за новими тарифами, як робили вдома, до війни. Але для цього треба було перевести приміщення в статус житлового, встановити лічильники в кімнатах. У лютому нас навіть запрошували до КМДА на нараду, разом міськводоканалом, міськсвітлом та газовою службою, але далі розмов справа не пішла", - розповідає Яструб.

Коли комунальні служби неодноразово відключали "Джерело" від своїх послуг, переселенцям допомагала Оболонська міська адміністрація.

"Взимку навіть відключали газ, але включили через два дні.  В оболонській міськадміністрації це питання вирішили. Допомагали і колишні активісти Майдану, ті, що започаткували поселення, але зараз ми практично втратили з ними зв’язок, тож вирішуємо свої проблеми самотужки", - каже Лазуренко.

У квітні газ таки відключили остаточно, мотивуючи це закінченням отоплювального сезону та великим боргом.

"Без гарячої води, звісно, складно, але ми не скаржимося - кияни теж страждають від постійних відключень. Тож, щоб купатися, воду доводиться гріти, а на кухні нам газ не потрібен- готуємо на електроплитах", - каже Яструб.

До "Джерела" також приїздили "айдарівці", вимагали від переселенців виселятися, мовляв, будівля, яку вони "захопили", потрібна під новий реабілітаційний центр для бійців АТО. Але пансіонат відстояли, справа набула розголосу в ЗМІ, долучилися і волонтери. Міні-комуна переселенців з Донбасу продовжує своє існування.

Зараз у "Джерелі" проживає 260 людей, з них близько 100 діти. Тут можна зустріти людей з різних куточків Донеччини та Луганщини, є навіть кримчани.

Ми спускаємося сходинами до порожнього холу, тільки на рісепшені сидять дві дівчини. Десь за стіною чується плач немовляти.

"Зараз канікули, частина дітей поїхала відпочивати. З екскурсіями до Західної України та Польші, путівками в місцеві табори та санаторії допомагають волонтери", - каже Лазуренко.

За час існування поселення у "Джерелі" народилося 10 немовлят. Вагітні жінки, що втікали з обстрілюваного Донбасу, успішно стали мамами. Мої супутники посміхаються, розповідаючи про немовлят, ще раз дякують волонтерам, кажуть, завдяки ним малюки мають усе необхідне та почуваються комфортно.

Дорослим мешканцям "Джерела" теж допомагають - і кияни, і волонтери, і приватні підприємства.

"Зараз допомоги поступає менше, ніж минулого року, але ми щиро вдячні і за те. І так нам дуже багато допомагали - і речами, і продуктами, тепер намагаємося самі щось робити. Волонтери привозили навіть предмети побуту - праски, ковдри, все, що треба переселенцям, тому-що багато хто виїжджав з окупації зовсім без речей", - відзначив Лазуренко.

Нові люди вже не приїжджають, навпаки, мешканці Слов’янська повернулися додому після того, як місто звільнили. Коли почали приїздити люди з Дебальцевого, вільних кімнат вже не було, тож переселенців розселили у переобладнаних колишніх кабінетах.

"Ми виділили по кімнаті на сім’ю, не сімейних людей селимо по 4 на кімнату", - розповідає Яструб.

Працездатні мешканці "Джерела" знайшли роботу,  вдома лишаються тільки пенсіонери, молоді мами, інваліди та люди, що за ними доглядають.

"Люди, що не працюють, отримують соціальну допомогу від  держави, це не багато,  але принаймні якісь кошти на існування", - каже Лазуренко.

Більшість мешканців Джерела - сім’ї з  малими дітьми, яким важко влаштуватися на новому місці. Проте тут  є і свої історії успіху.

"4 сім’ї, що в нас мешкали, зараз живуть в Європі, поїхали на ПМЖ. Ще дві родини - чоловік, дружина та дитина, знайшли роботу та зняли квартири в Києві. Але більшість людей поки-що продовжують жити тут", - каже Яструб.

Ми піднімаємося на другий поверх, проходимо повз зимовий сад. Переселенці самі дбають за рослинами. Величезна чайна роза вкрита червоними квітами, зеленіють пальми, плететься плющ. На другому поверсі пахне їжею - поряд їдальня.

"Харчуємося колективно, раніше продукти привозили волонтери, зараз, коли люди познаходили роботу, купуємо все за власні кошти і самі ж готуємо. Харчування однієї людини коштує близько 10 гривень на день, раніше було триразове, але сніданок відмінили - дорого, ціни ростуть", - розповідає Лазуренко.

Через простору їдальню прямуємо до кухні. Дві жінки у сніжно-білій формі чистять овочі - скоро обід.

Повз нас проходить троє жінок з ящиками з йогуртами. Вітаються, і, сміючись, прямують далі.

"Волонтери та кияни часто дітям щось смачненьке привозять. Ось вчора йогуртів привезли", - посміхається Яструб.

Далі йдемо до ігрової кімнати. Пустий коридор чорніє квадратами закритих кімнатних дверей - мешканці на роботі. У коридорі чисто і охайно, видно, що приміщення регулярно прибирають, але ремонт, зроблений декілька років тому, вже починає псуватися.

"Плануємо трохи підремонтувати приміщення, теж власними силами, зараз збираємо кошти. А поки намагаємося підтримувати чистоту - на вивіз сміття та прибирання теж збираємо кошти з жителів. Прибиральницею у нас наша переселенка працює - платимо їй на невеличку зарплату - і людину роботою забезпечили, і не треба когось шукати", - радіє Лазуренко.

А по вихідних міні-комуна влаштовує санітарну годину - мешканці "Джерела" разом прибирають територію, лагодять та ремонтують дрібні поламки. Допомагають навіть діти. Мої супутники посміхаються і кажуть, що колективний труд робить людей більш дружніми.

"З конфліктами у нас - як і у будь якому колективі, всяке трапляється.. Людей багато, і вони різні, з різними звичками, характерами. Якщо самі домовитися не можуть - викликаємо до себе, розмовляємо, допомагаємо розібратися, нівелювати конфлікт. Доводиться іноді і пояснювальні записки вимагати писати. Але трапляються і вщент неприємні випадки. Нещодавно почали у людей речі пропадати - знайшли крадія, вигнали. У нас таким не місце", - каже Яструб.

Так і живе великий людський вулик  під назвою "Джерело" - як і будь-яке закрите міні-суспільство. Тільки діти між собою ладять добре, чоловіки відмічають, що між ними серйозних конфліктів не буває. Тим більше, конфліктувати їм просто ніколи - старші відвідують місцеву школу, маленьких жителів пансіонату возять до дитячого садка, що розташований поруч, у Пущі-водиці. За дітьми мешканці джерела наглядають разом.

"У нас такий девіз - чужих дітей немає. Наглядаємо усі разом. Якщо батьки кудись пішли - діти без уваги не залишаться, потрапити в халепу їм не дадуть. Одна з наших мешканок раз на тиждень збирає малюків у ігровій кімнаті, та проводить з ними розвиваючі зайняття - вчить їх, як треба поводитися, показує щось цікаве. І вони, трирічні карапузи, сидять, як у школі, і уважно її слухають", - посміхається Лазуренко.

Є серед тутешніх переселенців і студенти, що продовжують навчання в технікумах та університетах. Після переїзду це не так просто зробити, якщо ти виїжджав з дому під обстрілами, і не встиг захопити навіть документи. Але тут готовне - бажання і прагнення змінити життя на краще. Прогулюємося коридором пансіонату, повз нас проходить літня жінка. Чоловіки запрошують її поспілкуватися.

"Трифонівно, йди но сюди, до нас журналістка приїхала, поспілкуймося!"

Валентині Трифонівні 65, вона приїхала до "Джерела" рік тому з родиною - донькою-інвалідом та двома онуками. Тендітна та хвороблива на вигляд, вона вражає ясним, серйозним поглядом світо-голубих очей. З них котяться рясні сльози, коли вона розповідає, як виїжджала з дому.

"Ми жили в Первомайську з донкою та її дітьми - після двох ДТП вона лишилася інвалюдом, чоловік її кинув. Їхати нікуди не збиралися – не було куди. Коли почалася війна, сиділи в підвалі. Спочатку нас там багато було, потім люди почали виїжджати. Коли нас у підвалі залишилося четверо, онук попросив: "Бабусю, давай поїдемо". В мене було всього дві тисячі гривень, зателефонувала таксистові, тоді вже добряче стріляли. З собою нічого не встигли взяти, збиралися швидко, в чому були, в тому і поїхали. Він вивіз нас до Алчевська, тільки проїхали міст, як його підірвали. А з Алчевська ми на потязі якось доїхали до Києва. Прямо на вокзалі нам порадили "Джерело", ми одразу сюди приїхали, і залишились", - розповідає жінка.

Через доньчину інвалідність дбати про онуків їй доводиться самій. Старший хлопець до війни навчався в технікумі, у Києві його спочатку не хотіли брати на навчання, але завзята бабуся дійшла до самого міністра освіти. Питання вирішили, зараз хлопець успішно вчиться, отримує стипендію.

"Молодша онука закінчує 9 клас, теж вступати скоро. Ще б аліменти від батька отримати, але я і цього доб’юся", - каже Валентина Трифонівна, витираючи сльози. Більш за все вона хоче повернутися додому.

Повз нас пробігають дві молоденькі дівчини. Олександр Яструб озвався до них, запросив до нашої компанії. Підійшли, привіталися, Наталя і Ганна, з Красного Луча та зі Сніжного.

Наталя розповіла про себе перша - приїхала з чоловіком та 4-річною дитиною, спочатку влаштувалася на роботу, дитину віддала до дитсадка. Але ані з роботою, ані з дитсадком не склалося - зараз родину забезпечує тільки чоловік. У Ганни двоє дітей, 4 та 6 років, працювати вона не може, ні на кого малих залишити - з чоловіком вона розлучилася.

"Мрію повернутися додому, дім є дім, не хочу в Києві лишатися", - каже дівчина, вибачається, і біжить далі - слідкувати за дітьми. А Ганна радо погоджується сфотографуватися.

Виходимо у двір, молода жінка гуляє з коляскою, поряд з нею  - дівчинка років 9. Молодшій дитині декілька місяців, вона народилася вже тут, в Києві.

"А у нас, до речі, по вихідним постійно якісь заходи, концерти проводяться", - згадує Лазуренко, - "ось днями бандуристи приїжджали, для дітей багато вистав, концертів проводиться - все це завдяки волонтерам. І наші переселенці завжди радо беруть участь у таких заходах - і співають, і танцюють", - посміхається він.

"А ось і наш кримчанин - Фікрет" - до нас, посміхаючись, підходить чоловік, вітається. "Справжній кримський татарин, мешкає разом з нашими донеччанами та луганчанами. Ось така у нас компанія", - сміється Яструб.