Соціальний іноватор Аріф Багіров – про бельгійський спадок, руйнівні пожежі на Луганщині та децентралізацію

На Луганщині не так багато публічних людей, які організовують культурні заходи, досліджують історію, намагаються зберегти архітектурні пам'ятки. Але вони є. Аріфу Багірову – 44 роки, він – медіаменеджер, керівник креативного руху "Пружина", ініціатор порятунку бельгійської спадщини на Луганщині, разом з однодумцями організовує концерти, фестивалі та перфоманси в Луганській області. Кореспондент Depo.Донбас поговорив з Багіровим про те, чим зараз живе Луганщина і як можна витягнути край з депресії.

Сіверськодонецьк зразка літа 2014 року і Сіверськодонецьк зараз – є різниця?

– Це зовсім інше місто. В такому занепаді воно, напевно, ще не було. Такої безгосподарності не було ніколи. Звичайно, можна сказати, що в дитинстві і дерева були зеленішими, але мені є з чим порівнювати саме зараз. Те ж сусіднє Рубіжне – дороги, парки, пляжі. У нашому ж місті ці майже 7 років не було господаря. Всі його розглядали як "годівницю" та поле битви. Не було людини, яка б ставилася до міста, як до своєї дитини. Якої б думки я не був про Кернеса, але заперечувати, що місто при ньому піднялося і що це зовсім інший Харків, ніж той, в якому я навчався 20 років тому, не можна. А Сіверськодонецьк просів і в багатьох галузях деградував. Наприклад, у творчості. Багато хто з творчих людей виїхав, багато хто закинув все, багато хто зайнятий тим, щоб просто вижити в умовах посилення кризи.  Плюс, загострилася внутрішня обстановка – токсичність на різних лініях розбрату. Сепар – не сепар, луганчанин – сєвєродончанин. Йде поляризація, яку я дуже не люблю.

І при цьому "вишенька на торті" – скасування місцевих виборів навесні... Вас зачіпає таке рішення?

– З одного боку, це недемократично і нерозумно. У 2014-му можна було проводити, а зараз – ні? Але це з одного боку. А з іншого... Те, що відбувалося тут останні 5 років, – це перетягування канату... І провести зараз вибори – це загострити все. Легітимізувати цей бардак. Поляризація, яка у нас тут була – якщо були б вибори, то опоненти, судячи з їхньої поведінки в минулому, повбивали б один одного. Політичні вбивства у нас тут – не новина. Тому немає однозначної відповіді, як правильно. Особисто я б просто ВЦА ввів ще в 2014-му році. Але у нас країна запізнілих рішень.

До реалізації ВЦА на даному етапі теж багато питань…

– Однак те, що керівництво, адміністрація не відволікається на всю цю політичну боротьбу, і є певна стабільність – це величезний плюс. Якби такий стан речей був би всі ці роки, то можна було б говорити про якусь стратегію розвитку. З моменту впровадження ВЦА я не контактував ані з лисичанським головою, ані з нашим. Нічого не можу сказати. Але я спілкуюся з працівниками ВЦА. На той же фестиваль "МИР-фест" вони дали добро.

За ці роки у нас змінилося багато керманичів області. У вас є ТОП-3 керівників, починаючи з 2014 року?

– Топ № 1 – Генадій Москаль, це взагалі не обговорюється. З величезним відривом, і він єдиний, я другого назвати не можу. Він виконав нездійснене – перемістив без втрати працездатності адміністративний апарат області сюди. Плюс була хороша команда з тодішнім керівником поліції.

А зараз яка людина потрібна?

– Потрібен  місцевий.

Юрій Гарбуз був саме таким…

– Була надія на нього, ця взаємопримирююча риторика. Але, як виявилося, одного цього замало. До речі, Москаль – не місцевий, але ефективний.

Антикризовий менеджер…

– Так. Але він підходив свого часу. Зараз чому я вважаю, що місцевий повинен бути – людині доведеться домовлятися і розмовляти з усіма. І не з позиції сили. А для того, щоб тут були мир і процвітання, має бути взаємодія. Її не буде, якщо людина не любить свій край, сприймає його як трамплін, щоб заробити капітал і смикнути кудись прямо з шахти. До того ж, це має бути людина, в якої є певний бекграунд, є адміністративний досвід. Тому що нові обличчя – це добре. Але нові обличчя повинні бути з мізками. Ми не обличчя обираємо. Ми голови цілі обираємо.

Аналізуючи ваші пости останнім часом, складається враження, що у вас був період депресії. Почалося це після "похорону бельгійської спадщини" – старовинної будівлі лікарні у Лисичанську?

– Був якийсь катарсіс. Я думав, рефлексував про те, в який момент ми не туди повернули і що з цим далі робити. Я – соціальний іноватор і займаюся розвитком краю в різних його іпостасях. Однією з частин культури є культурна спадщина регіону. Під час її вивчення я дізнався про бельгійський внесок у Лисичанськ. Місто стало першим в "Бельгійській спадщині за кордоном". У лютому 2018 року бельгійський посол Люк Якобс привіз сюди премію "Belgian Heritage Abroad Award 2017". Він сказав, що це найбільша спадщина бельгійська у всьому світі. Цілий мікрорайон – такого в світі більше немає. Пізніше я проїжджав і побачив там побиті вікна, вибиті двері. Вдруге побачив, що вкрали залізну решітку, покрали перила. Потім вже мене обурило: якщо це чиясь будівля, як можна допустити таку безгосподарність? Я вирішив  долучитися і використовувати медіа-ресурс. Створив в фейсбуці сторінку-майданчик "Подлечи больничку". Потім ми вирішили з друзями зробити концерт "Крышник" в серпні 2019 року. Скинулися і організували захід. Так потроху вдалося пропіарити лікарню і про бельгійську спадщину заговорили. В черговий приїзд ми виявили, що немає шиферу. Частина даху випала. Тоді ми вирішили знову нагадати про себе і зробили перформанс "Похорони лікарні" в червні 2020 року.

Головний вхід в будівлю бельгійської лікарні у Лисичанську. Фото: Аріф Багіров

Тоді по вашим дописам здавалося, що ви досягли якоїсь точки, піку відчаю.

– Так. Я потім взагалі перестав писати. По-перше, "корона" знизила активність. Та й після цього прийшло логічне завершення. Треба віддати належне нинішньому керівнику області Сергію Гайдаю та директору Департаменту міжнародної технічної допомоги ЛОВЦА Денису Денищенку, вони взялися за це питання – створили робочу групу. Ми ж зі свого боку зробили максимум. Наша мета була – не допустити руйнування. Я вважаю своє завдання виконаним. Як залучити більше уваги, я вже не знаю.

Як можна було б використати будівлю бельгійської лікарні після реставрації, якщо б вона відбулася?

– Що там могло би бути, я б міг сказати, якщо би була загальна стратегія розвитку регіону і країни в цілому. Якщо ми робимо з Лисичанська IT-центр, то там в підвалах мав би бути дата-центр, на одному з поверхів – розробники. Якщо розвиваємо як арт-кластер і робимо центр сучасного мистецтва і фестивального руху, то в старій будівлі робимо арт-резиденцію, селимо там всіляких художників, скульпторів. Садимо продажників, які будуть все це мистецтво продавати. Садимо програмістів, які будуть робити сайти. Особисто я хотів би зробити там арт-резиденцію XXI сторіччя. Це симбіоз техніки і культури. Художники роблять свою справу. А комп'ютерщики і арт-менеджери допомагають їм у просуванні.

Потрібно зробити репетиційну базу. Концерт-хол. В якості подяки бельгійцям я б хотів бачити там музей індустріалізації Донбасу. І щоб там розповідали не тільки про Бельгію, а й про Юза (Джон Юз – засновник Донецька, – ред.), Гаскойна (Карл Гаскойн – засновник Луганська, – ред.). Щоб показати, що мультинаціональність – це сила, а не слабкість нашого краю. До того ж, все це могло б генерувати гроші. Я категорично проти, щоб лікарню "брали на гранти", це не життєздатно. Тому що грант сьогодні є, завтра – ні. Він зв'язує руки.

Будівля бельгійської лікарні у Лисичанську. Фото: Аріф Багіров

Це, звичайно, красиві мрії. А в реальності?

– Я думаю, лікарня – не жилець. Там жахлива, депресивна обстановка, розвалені будинки. Для того, щоб вона функціонувала, там має бути якийсь рух. Місце шикарне – на трасі Р-66. Хочу, до речі, зробити рок-фестиваль з назвою "Р-66" в майбутньому. Щодо лікарні, то робити перлину навколо руїн недоцільно. Та й зараз з цією темою все затихло.

В цілому пандемія, карантини вплинули на проведення місцевих культурних заходів?

– COVID-19 – це криза. Але я їх люблю і не уявляю, як без них жити. Хвороба перевірила на міцність життєздатність моделі. З кризи одні виходять переможцями, а інші – у програші. Я не скажу, що щось убавилося – з тими ж фестивалями. Навпаки, пересиділи. І зараз буде ще більший сплеск. Останній фестиваль був в серпні в Лисичанську. Я думав, всі будуть один від одного шарахатися, а там у всіх обнімашки, всі не бачилися давно. Люди будуть цінувати життя і жити кожен день як останній.

Який фестиваль наступний?

– Плануємо зробити з міськрадою, як ми вже робили раніше, "Мир-фест". Я хочу присвятити його покійному Євгену Назарову (За інформацією Луганської ОДА, Назаров помер від наслідків COVID-19, – ред.), який був співорганізатором першого такого фестивалю. Хочу назвати його ім'ям цей щорічний фестиваль.

Ще хочу зробити історичний фестиваль. Археолог Сергій Теліженко планує робити розкопки біля Боровського. Попросив допомогти. Я хочу зробити там табір, де кожен зможе відчути себе археологом. Ми будемо копати неоліт.

Плюс я хочу поговорити про Булавінське повстання. Боровське зараз розташовується на новому місці, а старе було спалене під час придушення Булавінського повстання. Ми і 300 років тому з московськими воювали. За свою волю ми йшли на смерть. У Боровському хочу зробити історичний кластер. Хочу, щоб зібралися авторитетні історики і зробили історичний таймлайн села.

Також в планах велопоходи "для чайників". Я готовий показати всі цікаві місця. По Старобільську хочемо підняти тему Махновщини. Добро чи зло. Це потрібно сьогодні осмислити. Якщо порівнювати за рівнем любові і довіри, то ніде так не ставилися до батька Махна, як в нас. Старобільськ – одне з ключових для Махновщини місць, він там проходив реабілітацію після поранення. Також хотів би підняти тему кінних заводів, зруйнованих церков. У нас є столітні церкви. Хочу зафіксувати їх. Тому що через якийсь час їх не буде, і нащадки не дізнаються про них.

Не можу не запитати про згорілий ліс. Вас завалили пропозиціями та ідеями після пожежі?

– Я думаю про це. Але є бюрократичні перешкоди, тому що він весь належить Лісгоспу. У нинішній адміністративній системі ми нічого не зможемо зробити. Після пожеж мені почали писати, надсилати жолуді. Але лісом повинні займатися ті, хто поряд живе. Вони б зробили це набагато ефективніше. Пожежа показала властивий українцям анархізм, здатність самоорганізовуватися – той самий козачий дух. Були моменти, коли люди самі вогонь гасили.

Якби у них з самого початку був алгоритм дій, техніка... А ми спустили купу податків і чекаємо, коли приїдуть пожежники на машинах, які по піску не їдуть. Ці КамАЗи просто не їдуть по піску. Вони доїжджають і переливають в ЗІЛ воду. Якби такий один ЗІЛ був в селі, вони б за нього самі відповідали, не дали б його вкрасти. І люди б стежили, хто ходить, хто намагається підпалити. Не було б незаконних лісовозів. Тоді можна бути впевненими в подальшій долі лісу. А так руки опускаються.

На вигорілій ділянці між Вороново і Сиротино я б зробив міський дендропарк. У форматі англійського парку - природнього. Цікаво було б вивчити всі ці ліси в умовах потепління. Сосни висаджували 100 років тому при зовсім іншому кліматі та інших ресурсах. Можливо, тут вже можна пальми висаджувати. Але страшно, що ліс будуть вирубувати. Держава однією рукою охороняє, іншою рукою рубає.

Вантажівка з лісом на Луганщині. Фото: Аріф Багіров

Ця безвихідь на вас впливає?

– Мене вбило, коли пожежі тільки минули, я воджу людей, показую наслідки, і тут їдуть лісовози. Причому, не з горільником. До того ж, засмутила робота ЗМІ. Журналісти працювали, але їм доводилося годинами чекати даремних прес-висновків. Інформація виходила вже постфактум, коли вона вже була не потрібна. А в той самий момент люди не знали, що робити. Я навіть відродив твітер, який використовував в 2014 році.

Вантажівка з лісом на Луганщині. Фото: Аріф Багіров

Повертаючись до початку, яким може бути рішення проблем і області, і в принципі, системи?

– Максимальна децентралізація і дерегуляція. Щоб не залежати від людей, які живуть за тисячу кілометрів і яким все одно, що тут буде. Нам потрібна децентралізація за американським прикладом хоча б, де у кожного штату своя життя і люди запитують зі свого губернатора. Ми з Гайдая того ж не можемо запитати – він завжди може послатися на якесь міністерство. Треба питати з місцевої влади, а та щоб не могла нарікати на центральну.