Шахтарський бунт в "ЛНР": Як гірники Зоринська за підтримку Росії отримали приниження і безробіття

У квітні в "ЛНР" офіційно оголосила про початок "реорганізації вугільної галузі", покладаючись на "досвід РФ". Як відомо на прикладі Ростовської області, де 30 років тому працювало 80 шахт, а зараз – лише чотири, цей досвід означає одне: закриття за шахт на окупованій Луганщині.  Кількість підприємств, що підпападають під "реорганізацію", в "ЛНР" не називають. Ще у лютому передбачалося, що це можуть бути  шахти "Новопавлівська", "Міусинська" і "Вергулівска".  На нараді в Москві 16 січні ці шахти визнали нерентабельними, було ухвалене рішення про їхнє затоплення.

Протягом квітня ці шахти дійсно закрили, згодом стало відомо про "суху" консервацію шахти "Никанор-Нова" в Зорінську до 1 лютого 2021 року. Крім цього, протягом року очікується закриття ще п'яти шахт.

Загалом з 2014 року "ЛНР" вже закрила 15 шахт на окупованій Луганщині, хоча це не зовсім вірне формулювання. Закрила шахти саме Росія, адже окупаційна адміністрація – лише маріонетки на місцях, від яких нічого не залежить.

Чим відоме місто Зоринськ

Зоринськ – маленьке шахтарське містечко в Перевальському районі Луганської області. Воно і за часів України, і навіть за радянських не було квітучим, як і інші шахтарські містечки Луганщини. Областю керували "міцні господарники" спочатку з Компартії, потім з Партії регіонів, тож маленькі населені пункти були захаращеними та безперспективними. Життя Зоринська підтримувала шахта "Никанор-Нова", що відкрилася у 1998 році на залишках старої шахти "Никанор", яка припинила існування, бо запаси вугілля на діючих горизонтах були відпрацьовані. 

"Никанор-Нова" – перша побудована в незалежній Україні шахта. Проектна потужність – 500 тисяч тонн вугілля на рік. Шахта забезпечувала роботою близько 1500 людей і є єдиним підприємством в Зоринську і навколишніх селищах. Проте шахту побудували неякісно, керували нею нездарно, що спричинило багатомільйонні борги перед гірниками і проблеми у самому місті: у багатоквартирних будинках довгі роки була відсутні вода, газ і тепло, медичне обслуговування, благоустрій, якість доріг були на наднизькому рівні. Все це відбувалися у часи, коли Луганщиною керував Олександр Єфремов.

У травні 2003-го до невеликого шахтарського Зоринська була прикута увага практично всього дипломатичного корпусу іноземних держав, представленого в Україні. "У засобах масової інформації повідомлялося, що 164 жителя цього типового для Донбасу депресивного містечка звернулися в ряд іноземних посольств, а саме: Аргентини, Австрії, Бельгії, Греції, Ізраїлю, Італії, Іспанії, Канади, Латвії, Литви, Німеччини, Норвегії, Польщі, Португалії, Росії, США, Фінляндії, Франції, Чехії, Швейцарії, Швеції, ПАР, Естонії з проханням надати їм ... політичний притулок", – писала газета "Дзеркало тижня"..

Потім з'ясувалося, що насправді жоден житель Зоринська персонально не звертався в іноземні посольства з проханням про політичний притулок. Насправді це голова "первинки" НПГУ шахти "Никанор-Нова" Микола Козюберда на правах учасника громадських слухань звернувся до 23 посольств "з питання умов надання політичного притулку громадянам України, які проживають в Зорінску і с. Байрачки". "Це, на жаль, єдиний спосіб змусити владу заворушитися і що-небудь реально зробити для людей", – пояснював він.

Звісно ж, жодна країна, навіть Росія, не надала зоринцям політичного притулку, але й вирішити проблеми міста вчинок Козюберди не допоміг. Вже тоді у місті, де за підсумками останнього перепису значилося 9,6 тис. жителів, насправді залишалося майже в два рази менше мешканців. Люди переїжджали в інші міста, їхали на заробітки на Росію і там залишалися. 

Місцем жахів в Зоринську був квартал 40 років Перемоги. Там в 17 багатоповерхових будинках, що перебували на балансі шахти, люди покинули 700 з 1400 квартир. "Видовище не для людей зі слабкими нервами. Зяючі пусткою, як після бомбувань, віконні та дверні прорізи. Все, що можна було, в цих оселях вивернуте з м'ясом. Словом, жах", – писала  газета. 

У 2008 році автор звернення до диппредставництв Козюберда став мером Зоринська, але і цей факт в житті мешканців мало що змінив.  "Основна проблема міст, подібних на Зоринськ, в тому, що бюджет формується на підставі рішення місцевої ради території, якій місто адміністративно підпорядковане, в нашому випадку – Перевальської районної ради, і коштів виділяється не стільки, скільки потрібно, а навіть значно менше найнеобхіднішого мінімуму. Для Зоринська, якщо виходити з чинних в Україні соціальних стандартів, річний бюджет повинен становити не менше шести мільйонів гривень. А в дійсності ми маємо 3,6 млн. грн. Недофінансування – 45%", – казав Козюберда в інтерв'ю "Острову" у 2009 році. 

Тоді впроваджувати децентралізацію ніхто навіть не намагався, це в Україні сталося набагато пізніше, коли Зоринськ вже був окупований.

З Австралією не вийшло, вийшло з "ЛНР"

У 2014 році Росія таки прийшла до Зоринська: спочатку в особі проросійської та антиукраїнської пропаганди, з "референдумом", а потім і зі зброєю. Зоринськ був прифронтовим містом, яке часто потрапляло під обстріли. У 2015 році тут остаточно закріпилася "ЛНР", і біля міської ради підняли триколорний "прапор".

Мешканці Зоринська часто ставали героями телесюжетів про боротьбу з "українською хунтою". Ось одна з героїнь.

На цьому відео вона розповідає, як "хунта" залишила жителів міста "напівголодними". А вже тут (5:19 хвилина) вона ж – активна учасниця протесту проти закриття шахти "Никанор-Нова", звертається до ватажка "ЛНР" Леоніда Пасічника, звинувачуючи його у "злочині і диверсії проти мешканців Зоринська"

"Закрити нашу шахту – це залишити наше місто без нічого, я вважаю, що це злочин і диверсія перед народом нашого міста, перед тими людьми, які встали на захист нашого міста, які померли, яких ми шануємо і поважаємо.  Я вважаю це зрадою, шахта повинна працювати", – сказала вона і, таким чином відповила на питання, за що ж воювали мешканці міста на боці "ЛНР" і Росії. А ось за це: за приниження, злидні і безробіття. І заа зраду.

Наприкінці квітня 38 гірників шахти "Никанор-Новая" спустилися під землю, протестуючи проти закриття їхнього підприємства. Пізніше до них приєдналися й інші: загалом під землею більше 50 шахтарів, вже шосту добу. Їхні дружини, вони ж і працівники шахти, намагаються привернути до себе увагу. Три дні влада "ЛНР" не звертала на них увагу, але 1 травня на шахту приїжджав "прем'єр "ЛНР" Сергій Козлов. Він сказав, що заборгованість не буде виплачена навіть до кінця року. "Я вам цього обіцяти не можу", – сказав він.

У розмові з Козловим дружини шахтарів називали Україну "укропією", проте обурювалися, що "ЛНР" їх "кинула".  Козлов же сказав їм, що шахта переходить на "суху консервацію", з усього колективу залишиться працювати 200 робітників з 780.  Інших шахтарів переведуть на шахти, які ще працюють, і будуть їх туди возити автобусами. Втім, люди в це цілком справедливо не вірять, зауважуючи, що працюючих шахт залишилося небагато і вони розташовані надто далеко від Зоринська.  Особливо людей обурила порада "міністра", який казав, мовляв, хай тоді гірники орендують в інших містах квартири і працюють на інших шахтах. 

Зорінців Козлов попередив – щоб вони не робили, шахту "Никанор-Новая" все одно законсервують. Для Зоринська та прилеглих селищ це означає вимирання, адже іншої роботи там немає. Хто зможе – поїде, а хто залишиться – доживатиме вік у нелюдських умовах. Посиплеться сфера комунальних послуг, не буде кому і за що ремонтувати водогони, каналізацію і дахи, закриється лікарня і школа.

Все це мешканці міста усвідомлюють, але в них і досі не складаються в один ланцюг причини і наслідки. За шість років вони так і не зрозуміли, що піддавшись російській пропаганді і обравши "ЛНР" у 2014 році, вони вже тоді підписали собі вирок. До того ж, вони не перші й не останні, і рано чи пізно доля Зоринська спідкає й інші шахтарські містечки Донбасу.