Донецьку 150 років: Як Юзівку заснував "англійський мир" і життя міста до "червоного терору"

Донецьку виповнилося 150 років, і задовго до того, як йому прищепили "русскій мір", на берегах Кальміусу мешкали кімерійці, скіфи, сармати, готи, слов'яни.

У XVI столітті прикальміуські землі, які у той час відносилися до Дикого Поля, почали заселяти запорізькі козаки, а пізніше, у  XVII - донські.

Того часу на території майбутнього міста вже існували слобода Олександрівка, Григорівка, Семенівка, хутір Овечий, заснований у XVII ст. запорізькими козаками. Козаки започаткували у XVII столітті річковий шлях Кальміусом до Азовського моря і створили уздовж нього укріплені хутори-зимівники, з котрих у подальшому виникли поселення.

Офіційно датою заснування Донецька вважається дата заснування селища Юзівка валлійським підприємцем Юзом у 1869 році.

 

Спочатку Уряд Російської імперії уклав договір з князем Сергієм Кочубеєм, згідно з яким він зобов'язався побудувати на донецьких землях завод для виготовлення залізних рейок. Але у 1869 році Кочубей за 24 тис. фунтів стерлінгів продав концесію Юзу, який до цього часу жив на батьківщині і займався розбудовою тамтешньої промисловості, але мав зв'язки з дворянством Російської імперії.

Юзу було вже 55 років, коли він приїхав на берег Кальміуса зі своїми чотирма старшими синами Джоном Джеймсом, Артуром Девідом, Айваром Едвардом і Альбертом Льюелін.

Спочатку Юз влаштувався на землі поміщика Смолянинова (нині Куйбишевський район Донецька). Він орендував невелику садибу і оселився в простій саманній хаті, критій соломою. Поруч з хатою Юз збудував кузню, в якій виготовлялися інструменти і дрібне обладнання для майбутнього заводу. А коли в 1873 році він орендував (і пізніше - купив) землю на південний захід від свого ще не побудованого заводу у поміщиці Катерини Ларіної, то вирішив побудувати для себе більш просторий, більш надійний будинок, ніж саманна хата. 

Так виглядав перший будинок, який Юз побудував для своєї родини у 1874 році (наразі це центральний Ленінський район Донецька).

Будинок був одноповерховим з 8 кімнатами, але багатолюдній родині Юза там було тісно. Дружина Елізабет Левіс і донька Сарі Ганніі, які жили в Англії, побували в Юзівці, але не схотіли жити у тісноті. Вони витримали у Юзівці лише рік.

У той же час тривало будівництво металургійного заводу, перший чавун почав виплавлятися там у 1872 році. Перша доменна піч виглядала так.

 

Юз пообіцяв, що збудує для родини великий двоповерховий будинок, і почав це робити у 1880 році, коли завод почав приносити прибуток. Але будівництво перервалося, в Юза помер спочатку молодший син, а потім і дружина.

За три роки будівництво поновилося. Архітектор з Англії, якого найняв Юз, вирішив добудувати і оновити одноповерховий будинок. Але Юз так і не жив у новому будинку, бо помер 1889 року у Санкт-Петербурзі, куди поїхав у справах.

Родинний будинок добудували його сини, які залишилися керувати заводом. На фото нижче - Джон Джеймс і Айвар Едвард.

 

 Влітку 1891 року всі будівельні роботи були закінчені, і вже восени брати Юзи разом зі своїми дружинами та дітьми стали жити в прекрасних апартаментах. Двоповерховий маєток був дійсно чудовим. Це був палац з рожево-червоної цегли місцевого виробництва, виконаний в формах стилю ренесанс.

У цей час містечко Юзівка було дуже і дуже маленьким - глибока провінція. У 1870 році населення складало лише 164 людини, але у 1889 році - вже 15 тисячі чоловік, у 1900 - 32 тисячі.

 

І взагалі ж  визнавати Юзівку містом до останнього відмовлялася імперська влада. Відповідно, тут не було навіть ради, яка б опікувалася міськими питаннями.

Все лежало на плечах Юза (а потім - на його синах, які керували заводом). Місто було добре забезпечене магазинами, був процвітаючий недільний ринок, де можна було купити речі за цінами не вищими, ніж в Харкові. Були таверни і німецькі пивні. Юз створив в місті поліцейське управління. Воно було відкрите за його наказом і повністю перебувало на забезпеченні компанії. Він стежив за тим, щоб в місті був хоча б один пристойний готель для підприємців, які продавали вироблене залізо, сталь та вугілля. Готель знаходився в кращій частині міста і називався "Готель Грейт Брітні". Діяло у Юзівці і поштове відділення.

Сам Юз в цей період оснащував школи для російських і англійських дітей (батьки їх прибули разом з Юзом та керували виробництвом на заводі). Як було заведено в цей час, за навчання платили батьки. 

Проте, за відгуками сучасників Юзівці, життя у місті не виглядало спокійним і казковим. Спочатку Юзівка ​​була безформною і розвивалася без плану. Завод був її серцем і душею, все інше крутилося навколо нього. Відвідуючи свого брата, інженера на прилеглій шахті, Вікентій Вересаєв писав: "Найнещасливіше з місць! Люди повертаються додому з роботи в низькорослі шахтарські землянки. Вдихають вугільний пил... чорну землю, чорні дороги". Григорій Петровський, відвідавши Юзівку незабаром після початку Першої світової, писав, що "Юзівка ​​- найзадимленіше місто на півдні. Дим і кіптява не дають вам дихати". Його характеристика поселення включала "бруд, сморід і жорстокість".

 

Жорстоким було юзівське суспільство. Згадуючи 1916 рік в Юзівці, Костянтин Паустовський писав, як місцеві жінки часто вплутувалися в бійку. "Іноді починалася бійка, і вся вулиця приєднувалася до неї. Виходили мужики з батогами і кастетами, розбивалися носи, текла кров. Потім з Нового світу (житловий район міста), де мали квартири керуючі шахтою і заводом, виїжджав козацький патруль і розганяв натовп батогами". Інспектування селища виявило, що міграція населення сприяє зростанню злочинності в усьому регіоні. У 1912 приїжджий журналіст писав: "Всі покидьки шахтного виробництва зібралися тут. Все темне, зле і кримінальне - злодії, хулігани, всі вони стяглися сюди. Вночі неможливо вийти на вулицю".

Крім заводу у місті також працювали чотири шахти. Таким чином, створилося два великих прошарки населення - шахтарі та робітники заводу. Проте населення постійно мігрувало, відчувалася нестача працівників. До того ж, англійці, які керували виробництвом, намагалися нав'язати підлеглим свій спосіб життя - наприклад забороняли тримати худобу та заводити присадибне господарство, адже у Англії промисловці цим не займалися, а купували усі продукти на ринку. Згодом, щоб втримати людей на місці, це таки довелося дозволити, але іноземці до останнього не розуміли цієї потреби.

Тільки у 1917 році Юзівка отримала статус міста. Для порівняння, сусідній промисловий Луганськ отримав такий статус ще у 1882-му.

Перша лінія - найвідоміша і центральна вулиця Донецька. Зараз це вулиця Артема.

 

Робітничі квартали виглядали так

 

 

 

Так виглядали будинки англійців - працівників заводу.

 

У Юзівці мирно співіснували різні національності та різні конфесії. Найвідоміший православний храм - Свято-Преображенський кафедральний собор, який поступово знищила влада більшовиків.

 

Спочатку поруч з собором був побудований кінотеатр, щоб відвадити населеня від храму, потім вкрадені ікони та зняті дзвони, згодом були підірвані дзвіниці. У 1931 році собор був підірваний остаточно. У наш час, немов за іронією долі, як нагадування про руйнівників, тут стоїть пам'ятник "Борцям за радянську владу". А одноіменний собор у Донецьку побудовано на початку 1990-х у іншому місці, та й виглядає він не так, як оригінал.

Також у Юзівці працювали дві синагори (євреї були другою за чисельністю етнічною групою міста), перша з яких відкрилася у 1908 році, католицька та англіканська церкви, армяно-григорианська церква та ортодоксальна церква.

Усі вони були розграбовані більшовиками та знищені.

Юзи жили в своєму будинку до 1903 року.

 

У цей рік вони покинули Юзовку назавжди, переїхавши спочатку жити до Петербургу, а потім - до Англії. Після свого від'їзду Юзи надали свій будинок для проживання керуючому заводом англійцю Андерсону. Згодом поїхав і він, залишивши будинок на нового керуючого Адама Свіцина. Це був російський гірський інженер, який до прибуття до Юзівки працював в керівництві Олександрівського заводу Брянського Товариства в Екатерінославі. У будинку Юзів Свіцин прожив до націоналізації Юзівського заводу в 1918 році більшовиками. У радянські роки там розміщувалася і виробництво ситра, і об'єднання глухонімих.

Зараз будинок виглядає так, а може ще й гірше, бо це фото 2010 року.

 

Він розташований ніби і у центральній частини міста, але межує з промисловим районом. Усі під'їзди до нього забудовані так, що навіть якби і захотіли його відремонтувати, туди б навряд чи проїхала важка техніка. Взагалі, таке враження, що про нього з моменту революції більшовиків так ніхто і не згадував...