Донбаський характер 2.0: Як подолати кризу радянської ідентичності

Жителі окупованого Донбасу ледь пережили зиму під владою терористів "ДНР" та "ЛНР" - постійні обстріли, зруйновані міста та села, безробіття, затримка пенсій та соцвиплат, нестача продуктів та питної води - ось ціна, яку Донбас заплатив за те, щоб відчути себе "особливим" і стати "незалежним" від України.

Але навіть це не змусило жителів регіону відмовитися від ідеї власної "унікальності" та припинити звинувачувати українську владу у всіх своїх бідах. Ідейно-проросійські жителі окупованих Донецької та Луганської областей як і раніше показують свій "Донбаський характер" - обстріляний, обкрадений Донбас з гордо піднятою головою радіє, що Україна так і не змогла "поставити його на коліна".
"Люди тут дуже специфічні", - розповіла кореспонденту Донбас.depo.ua жителька Луганська, чиє ім'я редакція не називає задля її безпеки. Жінка не підтримує окупаційну владу, але не має змоги виїхати з міста, тому вимушена жити та працювати пліч о пліч з фанатами "ЛНР".

"Критикувати владу тут небезпечно - люди свято вірять, що терористи "ЛНР" відновлять місто, і життя буде навіть краще, ніж раніше. А ті, хто ходив на "референдум", кажуть, що якщо "ЛНР" проводитиме нові "вибори" - підуть туди залюбки. Хоча усі розуміють, що ми тепер і не Україна, і не Росія, по телевізору кажуть "ЛНР", а документи досі діють українські", - розповіла вона.
Але якщо подивитися глибше, можна побачити, що проблеми з ідентичністю на Донбасі були завжди, вони у регіоні передаються з покоління в покоління.
Історично Донбас заселяли представники вельми різних культур. Сюди приїздили роботяги працювати на шахтах, тут оселялися колишні в'язні після звільнення, на Донбасі переховувалися від переслідувань з боку влади.
Здавалося б, такий соціальний мікс мав породити багату культуру, але в умовах тотальної індустріалізації ідентичність жителів Донбасу формувалася геть повільно. У шахтарському регіоні ніколи не вистачало гуманітарної інтелігенції, "технарі" культурою цікавилися мало, а простий люд намагався у будь-який спосіб вирватися зі злиднів.

Нішу місцевої еліти у регіоні зайняли шахтарі. Розвиток вугільної промисловості потребував багато робочої сили. Шахтарі ризикували життям, дістаючи з недр "чорне золото", і пишалися високими заробітками. Шахтар перетворився на символ Донбасу, своєрідного супергероя - пролетарія, бути представником "робочого класу" у регіоні стало почесно, а будь-які аргументи проти жителями регіону почали сприйматися як спроби "поставити Донбас на коліна".

Філософ Михайло Шильман пояснив, яким чином взагалі формуються поняття-кліше та як, зокрема, на Донбасі це пов'язано з "особливістю" регіону та специфічного ставлення до пролетаріїв.
"Будь-який подібний слоган являє собою продукт політичного неймингу і звернений до певної групи, що має спільний досвід, одним з продуктів якого служить колективна пам'ять. Пам'ять за своєю природою не безпристрасна, але вибіркова - але найпростішим способом зміцнення зв'язків усередині будь-якої спільноти є поклоніння чомусь пам'ятному, якесь спільне пам'ятання (комеморація). При цьому природа самого об'єкта поклоніння може бути різною: знакова подія, культурний архетип, політичний лозунг, мовне кліше, етнічний шаблон. Тут ми маємо справу з брендом відсутньої сутності, тобто з апеляцією до певної моделі суб'єкта, яка являє собою навмисну збірку якостей, властивостей, цінностей, звичок, забобонів, установок і т.п. Ясна річ, що всяка влада моделює свого суб'єкта; як каже Фуко, суб'єкт - це продукт влади. В даному випадку шуканий владою суб'єкт "замішаний" на територіальному принципі - його передумовою є особлива локація. На відміну від інших подібних брендів (що використовують національні риси, спільну історію, спорідненість мов або конфесійну спільність) звернення до "місцевих", "наших", "братів", "друзів" може вважатися найбільш простим, розрахованим на інтелектуально невибагливу публіку", - розповів він.

Усе це призвело до того, що замість власної культури у місцевого населення виробився лише рефлекс території. І навіть велика кількість росіян, що заселилася у Донецькій та Луганській областях, не змогла стати основою для ідентичності краю. Фраза "ми з Донбасу" для багатьох його жителів завжди значила більше, ніж "ми українці", чи навіть "ми росіяни".
Після здобуття Україною незалежності шахти почали масово закриватися, і для місцевої пролетарської еліти настали скрутні часи. Шукати нові способи заробітку колишнім шахтарям заважав роздутий культ "робочої людини" та гординя.
Лихі 90-ті та розвиток стихійного ринку для деяких жителів краю став новою можливістю заробітку, а розгул криміналітету та беззаконня "виростили" у регіоні нове покоління олігархів. А ті, хто не зміг знайти собі місце у новій державі, залишились за бортом - безробітні пролетарії сумували за "совком", пиячили, і поступово перетворювалися на маргіналів.

Михайло Шильман пояснює, яким чином серед жителів Донбасу сформувалася певна "образа" на Україну та відчуття, що їх "несправедливо обділили".
"Усяка гордість - наслідок того статусу (неважливо, уявного чи виправданого) який привласнений - або за наказом ззовні, або за власним розсудом. В даному випадку "регіональна особливість" відсилає до субординації класів, яка довгий час підживлювалася радянської міфологією. Відомо, що робітничий клас, який вважався найбільш передовим і воістину інтернаціональним, мав преференції; незважаючи на те, що "трудовий подвиг" стосувався всіх трудящих, в політичному і економічному відношенні промисловість стояла вище сільського господарства. Особливий соціальний статус "робочого", затверджений і рекламований владою в якості своєї опори, став поволі засобом шантажу цієї ж влади. Радянська влада за допомогою класових інвестицій взяла населення промислових районів "на утримання" і дозволила вважати себе сіллю землі - в результаті виникла практика спекуляції соціальним статусом, тобто виправдання з його допомогою способу життя, вимог, пороків, відносини до інших категорій населення. Зрозуміло, в такій схемі винуватцем того, що відбувається, завжди залишається влада; коли ж зі зміною влади зникають і символічні класові переваги, і реальні матеріальні підтримки, то невдоволення може легко перерости в "смертельну образу", - розповів він.

Але попри деградацію робочого класу, незалежність відкрила Донбасу і доступ до сучасної західної культури. Молодь, якій насточортіли нудні радянські "комсомоли" та "піонерії", жадібно цікавилися західними новинками - модою, музикою, літературою, кіно. У регіоні розпочалася епоха запізнілого постмодерну, а на початку нульових на Донбасі нарешті почав формуватися тонкий прошарок аутентичної сучасної культури, який визнали в Україні та світі. Почалася повільна деіндустріалізація.
На Заході слово "Донбас" замість шахтарів та териконів почало асоціюватися з поколінням молодих культурних та наукових діячів. А коли минулої зими у Києві почався Євромайдан, краєм залунали лозунги "Донбас-це Україна", повсюди з'явилися жовто-блакитні прапори. Жителі Донбасу відчули свою приналежність до України, здавалося, регіон нарешті починає йти у ногу з часом.
Але 20 з лишнім років культурних метаморфоз не витримали натиску проросійської пропаганди навесні 2014 року. Радянське покоління, яке увесь час незалежності сумувало за "совком", проковтнуло наживку обіцянок пропагандистів, що разом з Росією Донбас заживе, як раніше. Колишніх пролетаріїв та маргіналів виявилося більше, ніж людей з сучасним світоглядом.

Донецька та Луганська області здригалися під обстрілами терористів, на вокзали потяглися потоки переселенців, які не змогли змиритися з проросійською диктатурою. А Донбас поринув у карикатурну "радянську" дійсність, втіливши комуністичний лозунг "хто був ніким, той стане всім". І навіть тяжкий, голодний рік під владою окупантів не змусив гордих жителів Донбасу переосмислити своє буття.
Наразі зрозуміло, що Росія не збирається включати український регіон до свого складу, а влада терористів тільки й робить, що розкрадає та знищує все, що залишилось від колись потужного промислового Донбасу. Залишається питання - що з жителями Донбасу буде далі? Чи збунтується край проти беззаконня, чи повністю маргіналізується?
Експерти по різному оцінюють, наскільки фантомна радянська ідентичність, нав'язана окупантами, вкорінилася у свідомості жителів Донбасу .
Філософ, письменник та блогер Сергій Дацюк вважає, що існування "ДНР" та "ЛНР" добігає кінця, і разом з фейковими республіками поступово зникне і вигадана ідентичність жителів Донбасу, пов'язана з ними.

"Ідентичності "ЛНР" та "ДНР" як такові не існують - це квазі - ідентичності, які були задумані на короткий період, для уявного переходу території Донбасу до складу Росії. Але вже зараз "ДНР" та "ЛНР" не потрібні Росії, ціль, яку вона ставила перед собою, досягнена - ситуація у Донбасі вщент дестабілізована, регіон розбитий та розграблений війною. Жителі Донбасу залишились там, де і були, і вже у самій Росії підказують, як тепер називати цей регіон - Донецька та Луганська області", - каже він.
Але після того, як мильний пузир терористичних "ЛНР" та "ДНР" лопне, жителів Донбасу ще довго не покине відчуття розчарування.
"Ще довгий час у жителів Донбасу не згасатиме ненависть до українців, яку підігріватиме російська пропаганда. Ненависть ця не має під собою ніякої основи, окрім фрустрації - люди сподівался швидко вийти зі складу однієї держави та увійти до іншої, але не вийшло. І в Україні, і в Росії жителі Донбасу ще довго вважатимуться людьми другого сорту. І цю проблему ще довго не можна буде вирішити. Якщо Донбас повернеться під контроль України, щоб відновити у регіоні більш-менш українську ідентичність та подолати наслідки війни, треба буде багато часу", - розмірковує Дацюк.
А київський соціолог Маргарита Живилова вважає, що жителі Донецької та Луганської області будуть відчувати зв'язок з "ДНР" та "ЛНР" доти, поки Україна в їх свідомості буде асоціюватися з ворогом.

"Ідентичність людей, що залишились на Донбасі, авжеж пов'язана з "ЛНР" та "ДНР", тому що минуло вже достатньо часу, щоб люди встигли протиставити себе Україні. Думаю, їх ідентичність ще сильніше, ніж за мирних часів ідентичність жителів Донбасу взагалі. Україна - це узагальнений "інший", який цю ідентичність укріплює, з нею пов'язані певні стереотипи, які формуються як на місці, так і з подачі російських ЗМІ. Наші люди, що залишились там, знаходяться у інформаційному вакуумі, а це завжди був благодатний грунт для розвитку стереотипів. Спочатку була актуалізована регіональна та міська ідентичність. Люди думали, що їх територія , де вони живуть, просто відійде до Росії, і все буде добре. Тут зіграв,звісно, фактор пам'яті про СРСР та довіра до Росії. Ніхто не вірив, що "великий брат" піде війною", - розповіла вона.
Але, за словами вченої, повернути довіру жителів Донбасу до України можна, але для цього державі потрібно буде діяти м'яко і запастись терпінням.
"Ідентичність - динамічне утворення, у ті чи інші моменти актуалізуються різні її сторони. Якщо б Україна взяла контроль над Донбасом і налагодила там нормальне життя, з часом ідентичність "ЛНР" та "ДНР" просто зтерлася би. Але для цього буде потрібен довгий період відновлення, і у цей період державі треба буде діяти як можна м'якше, конструювати українську ідентичність не через нав'язування мови та символіки, а більш нейтральними методами. По-перше, требав проявити повагу до історії краю та його героїв. По-друге - дати людям відчути свою потрібність Україні. По-третє - поновити виплати, профінансувати відновлення міст. Те ж саме буде треба робити Росії, якщо вона візьме контроль над регіоном, до речі. Але таємна злість,така, як у жителів Західної України, які були партизанами, думаю, залишиться. Друга світова війна лишила в їх історичній пам'яті та ідентичностях не абиякий слід", - розповіла Живилова.

Ситуація на Донбасі - не єдина у своєму роді. Історія показує, що промислові регіони у різних кінцях світу мають схожі ідентичності, а пихатий робочий клас завжди чинить опір деіндустріалізації та розвитку.
Наприклад, у сусідній Польші шахтарі Силезії (Шльонську)поводяться досить схоже на своїх колег з Донбасу - вони вважають себе окремим народом, і постійно вимагають від влади особливого ставлення, хоча епоха, коли шахти "годували" усю країну, вже давно минула. А перестати платити шахтарям влада побоюється - 5 мільйонів жителів регіону вмить опиняться на барикадах, і до того ж Шльонськ складає добрячу частину електорату країни, псувати відносини з яким політикам аж ніяк не вигідно.
Михайло Шильман підтверджує, що проблеми "особливості" (й не тільки Донбасу) досить природні, і за усіх часів були притаманні різним групам населення.
"Що стосується бажання бути особливим і питання (без) відповідальності, то це притаманне всім людям в усі часи - і персонально, і колективно. Зрештою, без якоїсь "особливості" неможливі ні народи, що різняться, ні різні держави. А вже визнання чи невизнання особливостей залежить безпосередньо від тих критеріїв, за якими оцінюється деклароване", - розповідає науковець.
Щодо "самостійності" та одночасної "безвідповідальності" регіону в цілому, Шильман висловлює думку, що у ситуації, що до нього, є певні необачності з поняттями, якими ми оперуємо, говорячи про Донбас.

"Відповідальність" же і зовсім відсилає до такої непростої і небезпечної теми, як "свобода"; безумовно, нести відповідальність може лише той, хто вільний. І тут не можна не відзначити прикру помилку: говорячи про "перекладанні відповідальності", ми мислимо "Донбас" як раціонального суб'єкта (тобто, по суті, залишаємося в рамках класичної політичної думки). Але саме в цьому сенсі, як суб'єкт, він і не вільний - оскільки, з одного боку, не є суверенною державою, а з іншого - виявився позбавлений тих свобод, якими колись володів", - каже він.
Але історія має приклади і успішного подолання кризи деіндустріалізації та перетворення промислових регіонів минулого на сучасні територіальні одиниці.
Критична ситуація з шахтарями склалася у Британії у 1980-х роках. З початком економічної кризи у країні почали одна за одною закриватися шахти, в результаті тисячі шахтарів залишились без роботи. У 1984-85 рр. Британією прокотилася масова хвиля профсоюзних забастовок, але "залізна" Маргарет Тетчер відмовилася прийняти умови протестувальників і змогла подавити повстання, чим зберегла низькі ціни на пальне та електроенергію.

Позитивний приклад деіндустріалізації також існує у Німеччині - найбільший промисловий регіон Рур, як і Донбас, у свій час пережив ейфорію індустріального підйому - тут видобували вугілля та виплавляли тони чугуну і сталі. Але дві світових кризи - вугільна 1958 року та стальна 1975-го показали, що важка промисловість у Рурській області не має майбутнього.Перехід на нові види індустрії, такі як точна механіка, медицина та сектор послуг змінив ідентичність місцевих жителів. Рур постійно змінювався, щоб зберегти статус економічного серця Німеччини. А епоха хіпі та рок-н-ролу внесла до порядку денного нові теми - боротьбу із забрудненням повітря та захист довкілля, тим самим змусивши населення більш критично дивитися на діяльність промислових магнатів.