Центр міста, початок вулиці Прорізної. Заходжу в арку неподалік від пам'ятника Паніковському. Тут розташований сервіс-центр. Питаю у дівчини на ресепшені Михайла Івановича. Їй не доводиться пояснювати, хто це, і вже за хвилину до мене виходить невисокий літній чоловік в окулярах. Зустріч відбулася наприкінці тижня, і я прийшов якраз вчасно, аби домовитися про інтерв'ю, бо за півгодини Михайло Іванович Шишков, а саме так звуть нашого героя, від'їжджав з Києва до дітей, які оселилися в одному із сіл Тетіївського району Київської області.

Михайло Іванович – дипломований годинникар із 40-річним стажем роботи. Таких висококласних фахівців у столиці набереться не більше десятка. Півтора року тому, після загибелі сина, він не витримав і покинув рідне село Розкішне під Луганськом, щоб вже у пенсійному віці почати нове життя.

Саме такими словами відповідає Михайло Іванович на питання, чи всі годинники здатен полагодити. Електронні "котли" він не ремонтує, а механічні може "оживити" будь-які, від антикварних до сучасних швейцарських. Каже, всі вони працюють за однаковим принципом, відмінність лише в деталях.

Шишков закінчив училище за відповідним фахом. Розповідає, сміючись, що якби не "четвірка" із політекономії, мав би червоний диплом. І додає, що навіть за радянських часів був антикомуністом, бо вже тоді знав про злочини влади.

Причину вибору професії пояснює хворобою: починав як водій, але за п'ять років такої праці дали про себе знати камені в нирках, і лікарі зобов'язали його уникати переохолодження і різкої їзди. Довелося обирати якийсь інший вид діяльності. "Я зараз навіть і пояснити не можу, чому обрав саме цю професію. У майстерні було тепло і світло, а витримаю я, чи ні – не замислювався, самовпевнений був щодо роботи", – зізнається переселенець.

Виявилося, що робота – таки його, і фаховість майстра швидко оцінили у тодішньому Луганську. За радянських часів Шишков неодноразово представляв свій регіон у всеукраїнських змаганнях годинникарів. Не вигравав їх, але завжди був у першій десятці.

У другій половині 1980-х радянська влада "відзначила" його ще раз – разом із напарником відправила на місяць до Чорнобиля лагодити годинники ліквідаторів, хронометри яких зі зрозумілих причин часто виходили з ладу. Та робота дуже добре оплачувалася, але скільки рентген він назбирав із заражених годинників, які ніхто не чистив перед ремонтом, ніхто не знає. Коли пропонували за гроші організувати йому підвищену чорнобильську пенсію – відмовився, бо не звик давати хабарі.

Михайло Іванович показує фотографії із невеличкої папки, в якій міститься весь його архів, розповідаючи про дітей і про найрізноманітніші механічні прилади, які він склав своїми руками. Наприклад, машину для посівання і окучування картоплі переселенець зробив із... велосипеда. Про таких людей, як він, кажуть "золоті руки".

Шишков багато років пропрацював в одному із луганських сервіс-центрів. Жив поруч – у селі Розкішному. Коли почалася війна, замовлення практично зникли, а з ними зійшли нанівець і заробітки. Тому часто доводилося просто голодувати, бо не було за що купити їжу.

Бували, щоправда, і приємні сюрпризи. Коли розбомбили місцеву птахофабрику, залишки курятини з неї "роздавали" буквально за копійки. Коли в продовольчому магазині надовго вимикали світло, і працівники мусили викидати на смітник розморожене м'ясо і напівфабрикати – продукти швидко підбирали люди. Михайло Іванович теж їх брав, але, каже, не дійшов ще до такої кондиції, щоб самому їсти зі смітника, і віддавав це не зіпсоване м'ясо собаці.

Про свої голодні часи майстер неохоче розповідає, зізнаючись, що набагато важче було миритися з тим, що у скруті опинилися його діти.

Цю війну на Донбасі мешканці регіону називають "неправильною". З одного боку, багатьом з них важко зрозуміти, як можуть українці і росіяни стріляти один в одного. З іншого, у старих людей ще жива пам'ять про те, як на цих же теренах розгорталися події Другої світової. Та війна не була позиційною, і активні військові дії в регіоні тривали близько тижня, поки одна зі сторін не захоплювала територію. Решту часу можна було жити відносно спокійно – бої були десь далеко. А тут житлові квартали бомблять ледве не щодня, і кінця і краю цьому не видно.

За рік життя у воєнному Луганську Михайло Іванович навчився безпомилково за звуком визначати, з якої зброї стріляють. Ось тільки напрямок політу снаряда і місце його падіння передбачити неможливо, тому, бувало, ракети "Граду" падали за 100-200 метрів від нього так, що ледве встигав сховатися. Місце падіння ракети потім вказує воронка, а ще характерний неприємний запах сірки. Цей запах, каже Михайло Іванович, у нього і досі в носі. "Саме так пахне смерть", – додає він.

На ревіння сільських тракторів Михайло Іванович досі інколи рефлекторно реагує – надто вже почуті звуки нагадують йому про танки, які сотнями їздили через рідні села.

Найзапекліші бої на той час йшли саме на околицях Луганська, згадує переселенець. Коли одного разу на місто без підготовки пішла колона українських танків, їх просто розбомбили із засади на півдорозі до Луганська.

"Я потім по цих підбитих танках лазив, і коли знайшов голову танкіста, мені, відверто кажучи, стало погано. Це ж чиясь дитина. І обличчя можна було впізнати. Тільки волосся обгоріло до черепа", - вже минуло два роки, але видно, що чоловікові і досі боляче згадувати про це страшне видовище.

Як виявилося пізніше, коли в той танк влучили, двоє з трьох членів екіпажу встигли вибратися через люк, а третьому не судилося – здетонував боєзапас, і бойова машина перетворилася на металеве місиво. Шишков хотів поховати знайдені залишки, але навіть це виявилося неможливим. З одного боку, сепаратисти навряд чи пробачили б йому самовільне поховання українського військового. З іншого, таке поховання суперечило б українським законами, оскільки зроблене без судової експертизи. Вихід в такій ситуації лише один – обмін тілами загиблих між сторонами конфлікту.

Але смерть таки знайшла родину Шишкових.

У Михайла Івановича троє дітей – два сини і дочка, а також четверо онуків. Старший син Олексій загинув 22 листопада 2014 року. Він із дружиною знімав квартиру у самотнього чоловіка в Луганську. Один із синів цього чоловіка виявився сепаратистом і одного разу прийшов у хату зі зброєю і почав погрожувати власному батькові автоматом. Олексій заступився, за що услід за старим господарем квартири отримав дві кулі в голову. Коли з сусідньої кімнати озвалася невістка, сепаратист застрелив і її. Потім слідчий зізнався Михайлу Івановичу, що кожна з жертв отримала ще й по контрольному пострілу в голову.

"Про смерть мені повідомив слідчий по телефону сина, який знайшов на місці загибелі. Я був у тумані і коли побачив тіло сина, не відразу зрозумів, що верхню частину черепа просто знесло, спитавши "а чого голова у побілці?". Ховали його у закритій домовині, тому що задовго протримали у морзі без холодильника", - важко видихає Михайло Іванович.

Сепаратиста-вбивцю спіймала міліція "ЛНР" при спробі пограбування, і зараз він має перебувати десь в ЛНРівських застінках. Слідчий пообіцяв переселенцю, що залетефонує і повідомить, коли буде суд над злочинцем. Але цього дзвінка Михайло Іванович чекає й досі.

"Я коли сина втратив, білий світ мені замкнувся. Зник інтерес до життя, син постійно перед очима був. Інколи здавалося, що впізнаю його між незнайомих людей на вулиці", – сумно розповідає Михайло Іванович.

За смертю сина прийшли зневіра і депресія, з якої Шишков вибрався лише завдяки роботі і дітям. І якби він залишився в Луганську, навряд чи знову став би на ноги.

Допомогли зв'язки. Інший луганчанин і давній знайомий Михайла Івановича, Володимир Панчерніков організував у Києві підприємство з ремонту техніки "Сервісний центр №1" і запросив чоловіка на роботу до столиці. Пропозицію було відразу ж прийнято. Із собою у квітні 2015 року Михайло Іванович віз лише необхідний мінімум одягу і важкий, ще радянського виробництва, пристрій для визначення точного часу. Каже, цей пристрій і досі нічим не поступається сучасним аналогам.

Питаю про те, які годинники найважче ремонтувати. "Буває над звичайною радянською "Победою" закопаєшся, а швейцарський Breitling швиденько відремонтуєш. А буває і навпаки", – відповідає переселенець. В таких випадках ціна годинника – ненайважливіший критерій.

Нашу розмову перериває жінка із Запоріжжя. Принесла дуже дорогий наручний годинник – злетів і загубився гвинт з корпусу. Довго спілкується з майстром, проте в ремонт так і не здає – деталь виготовлена із цінного металу, і її треба замовляти або ставити простенький неестетичний замінник, а жінка поспішає додому.

Найскладніше в механічних годинниках піддаються ремонту всілякі "навороти" на зразок барометра, зізнається переселенець. Та й власники таких годинників часто прискіпливі і вимагають "сертифікованого" ремонту своєї дорогої техніки, забуваючи, що всі годинники працюють за однаковим принципом.

Працює Михайло Іванович за ненормованим графіком, часто засиджуючись за робочим столом до першої години ночі. Заробіток залежить від виконаної роботи, а гроші вкладати, на щастя, є куди. Та й до місця ночівлі їхати далеко не треба – ліжко переселенця поруч, за перегородкою. Зручно, не треба платити за комунальні послуги і оренду, а заодно і офіс під "охороною". Щоправда, прокидатися доводиться о 6-7 ранку, бо починають приходити люди.

У Михайла Івановича на роботі є "подружка" – гітара. Прошу його зіграти. Чоловік без зайвих церемоній сідає на ліжко, бере інструмент у руки і починає грати. З тексту пісні розумію, що вона – авторська:

"Русский царь Владимир Путин
с виду – маленькая вошь.
А Россию так запутал –
без бутылки не поймешь.

А я год живу в Новороссии,
а в мою судьбу бомбу сбросили".

Чоловік, не маючи жодної гуманітарної освіти, пише добрі вірші. Каже, вони для нього – як щоденник.

На Луганщині залишилася мати і дочка переселенця. Він їм регулярно телефонує і трохи допомагає грошима, проте сам на батьківщині після від'їзду був лише раз – на Новий рік поїхав провідати матір, дочку, онуків і могилу сина. Не знає, коли збереться туди поїхати знову – і важко, і чимдалі менше бажання. Тим більше, що потроху почав укорінюватися на новому місці.

Михайло Іванович – футбольний вболівальник, хоч і, каже, не запеклий. Дивлячись футбол, намагається поменше хвилюватися після того, як під час матчу збірних України та Іспанії у Києві його схопив "інфаркт міокардович". Проте інфаркт допоміг переселенцю знайти помешкання у селі Степовому Тетіївського району на Київщині. У чоловіка, який лежав із ним в одній палаті, виявився там вільний будинок. Він запропонував придбати хату за дві тисячі доларів, причому гроші необов'язково було виплачувати відразу. Та й з грошима потім допоміг керівник сервісного центру.

Ідею з будинком підтримав і другий син Владислав. На той момент він встиг у Луганську тиждень просидіти "на підвалі", тягаючи трупи сепаратистів і снаряди в обмін на побої – бойовики відібрали у чоловіка автомобіль і періодично агітували приєднатися до "ополчєнія".

Помітно хвилюючись, Михайло Іванович розповідає про обставини заселення. Родина довго не могла потрапити до помешкання, бо літня сусідка, в якої були ключі від будинку, не чула стукоту в двері, і в її оселі не світилося. Зрештою таки достукалися і вже вночі зайшли до старої, покинуту хату. Електрики в ній не було, тому першим ділом протягнули "переноску", пустивши в житло світло. Потім прийшла бабця, принесла торбу продуктів – сало, картоплю, яйця.

Коли роззнайомилися, сусідка відіслала сина по дрова. Затопили пічку, поставили сковорідку, посмажили сало і привезені із собою котлети. "Ночували ми всі на одному ліжку, вдягнені. А вранці повалили "паломники". Звідки вони дізналися про наш приїзд, не розумію. І приходили вони до нас із "гостинцями" наступних півроку. Ця увага людей мене схвилювала навіть більше, ніж військові дії", – усміхається Михайло Іванович. Ці перші півроку на новому місці були для нього і його родини найважчими, тому підтримку нових односельців він згадує з великою теплотою в голосі.

До Степового Михайло Іванович зазвичай виїжджає у п'ятницю вдень, а повертається рано вранці в понеділок. Таким чином, він має два повних дні із рідними. Але і тут відпочивати нема коли. Більшість зароблених грошей йде на ремонт хати, продукти і "гостинці" для двох онучок.

Ось і піч нещодавно склав у їх новій хаті – стару величезну розвалив, а з залишків цегли зібрав меншу і продуктивнішу. Односельці про його робітничі здібності вже дізналися і починають потроху кликати до себе на допомогу. "Скоро бізнес у селі буду організовувати",– сміється чоловік.

Із переселенням у родину Шишкова прийшов спокій і хоч якась впевненість у майбутньому. Старшій онучці, десятикласниці Насті, ще хочеться додому, бо там подружки, а молодша, другокласниця Лєра, легко влилася в нове життя.

"Я живу серед хороших людей. У селі люди чисті, родичі так не приймають, як вони нас прийняли", – кілька разів протягом розмови повторює Михайло Іванович.

Після нашої розмови у майстерні я не витримую і напрошуюся в гості в село.

Красива горбиста місцевість і велике озеро прямо під хатою – це місце може здатися раєм після втечі з війни. Онучки помітно соромляться мого фотоапарату. Старша Настя ставить несподіване й непросте питання: а для чого я хочу розповісти про них? Справді, навіть пасивне втручання журналіста в життя малознайомих людей мусить мати якісь поважні причини. Подумавши, відповідаю щось про війну і переселенців як важливу проблему сучасного українського суспільства.

Але є ще причина, яку я тоді не озвучив. Хочеться для себе зрозуміти, чому одним людям вдається вирватися з війни і закріпитися на новій батьківщині, а інші або микаються на чужій землі без жодних перспектив, або зрештою повертаються назад – у війну. Моя відповідь у випадку із Михайлом Івановичем вміщується у чотири слова – любов, надія, наполегливість і робота. А ще важливо знати своє призначення в житті.

"Якби повернутися у Донбас моєї молодості, я би, звісно, туди повернувся, бо кожна билинка там рідна. Все моє життя там пройшло, і Айдар мені досі сниться. А по теперішньому Донбасу з його ватою у мене ностальгії немає. Не хочу повертатися в це болото", – недовго міркуючи, відповідає Михайло Іванович на моє питання про майбутнє.

Київ для нього – лише місце роботи. Це красиве місто, каже чоловік, сюди можна приїхати відпочити, витратити гроші, походити по історичних місцях, але потім повернутися в село. "Коли війну переживеш, абсолютно інакше починаєш дивитися на світ. Тут уже не до штучних цінностей. Цінуєш тільки справжнє, доброту, дуже негативно реагуєш на злобу. Ні дітей, ні мене війна не зробила злішими. Тому що злитися на винуватців цієї війни – лише нерви витрачати. Краще витратити всі свої емоції на любов і увагу", – каже наостанок Михайло Іванович.

Я не маю підстав йому не вірити. Мудрість до людини приходить зі стражданням, але краще би такого страждання не було.