Бахмут у комі: Про що говорить владі вбивство активіста Мирошниченка через українську мову

Новина про те, що у Бахмуті нетверезі підлітки побили активіста Артема Мирошниченка, через що він впав у кому, спочатку скидалася на "побутові розбірки". По всій Україні повідомлень, що хтось когось побив, вдосталь кожного дня. Але коли з'ясувалися подробиці, що жорстоке побиття сталося саме через українську мову, якою говорить Мирошниченко, історія перестала здаватися такою пересічною.

З 2014 року це чи не перше повідомлення, принаймні гучне, що на Донбасі хтось постраждав через українську. Раніше такі новини надходили тільки з передвоєнного Донбасу, з Луганська і Донецька, де 6 років тому вирував "русскій мір", що, врешті решт, призвів до окупації частини регіону. Здавалося б, Бахмут "ДНР" лише зачепила, і зовсім скоро там відновилася українська влада. 

У 2015 році місту повернули історичну назву, перейменувавши його з Артемівська. У 2017-му в місті заміняли російські вивіски на українські, це зробили не тільки на державних установах, а й на приватних – магазинах, кіосках, закладах сфери послуг. Тодішній керівник Донецької ОВЦА Павло Жебрівський навіть увів преміювання містам Донеччини, які упораються з "українізацією" найкраще. Бахмут у змаганні не переміг, проте в місті протягом цих шести років відбувалися проукраїнські фестивалі, місцевим показували українське кіно, тут святкували Дні Європи. Дивлячись на це зі сторони, здавалося, що місто переходить на українську орбіту, принаймні таке враження про усю Донеччину впроваджував Жебрівський. Він увів в діловий обіг вишиванки, ухвалив рішення, що чиновники його адміністрації мають спілкуватися українською мовою. Все це було зроблено штучно, українізація на Донбасі була лагідною і неквапливою, але навіть така її версія торкнулася не всіх верств та прошарків населення. І тут не варто говорити про те, що проукраїнськи налаштованих і проукраїнських людей на Донеччині немає, – звісно, вони є. Але їх надто мало.

Побиття активіста Мирошниченка продемонструвало це наочно. Увечері 29 листопада в Бахмуті п'яний 16-річний студент педагогічного коледжу Микола Барабаш, боєць з єдиноборств в компанії зі старшим, раніше судимим підлітком, по-звірячому побив Мирошніченка. Діалог, який передував побиттю, почув випадковий перехожий, який потім переповів його виданню "Тиждень". Виявилося, що підлітки причепилися до активіста через те, що він їм відповів українською. "А на нармальном языке ты не можешь? Мы на этом не понимаем!" – почали вони. За дві години непритомного Мирошніченка знайшла продавчиня кіоску неподалік. Вона побігла до батьків, які впізнали сина, викликали "швидку" та поліцію. Вже вночі Артема на спецавтомобілі відвезли в Лиман, де зараз розташована обласна травматологія. Там йому зробили важку операцію, після чого він впав в кому. На сьогодні лікарі не дають жодних прогнозів.

Те, що нападником виявився студент педагогічного коледжу, багато що говорить про освіту, яку він отримує, і про середовище, у якому живе. Майбутній педагог не просто не розуміє державної мови, а й настільки ненавидить її, що ладен вбити людину. І таких викладачів готує Бахмутський коледж.

Загалом нападників поліція затримала швидко, а вже 2 грудня одному з них вищевказаному Барабашу, суд обирав запобіжний захід. Мешканець Бахмута Віктор Горобець був на засіданні і поділився своїми враженнями. За його словами, воно затянулося на п’ять з половиною годин. "Адвокат одразу зухвало і нахабно заявила, що у нас російськомовний регіон, і тому вона розмовлятиме російською. Хоча громадськість різко негативно на це відреагувала. Гарний приклад для підзахисного, який ледь не вбив людину за українську мову! Причому, це – безкоштовний адвокат. Тобто людина, яка живе за рахунок платників податків України. До слова, обвинувачений теж не соромився, а вимагав перекладача, бо він не розуміє української!" – розповів Горобець.

Крім того, російськомовна адвокатка домоглася від суду зробити засідання закритим, бо "наявність великої кількості людей у залі травмує "ніжну душу" неповнолітнього". "Тобто, намагання вбити людину його звірячу душу не бентежило, а кількість людей, які бачать його за склом, (читайте: "за ґратами") – дуже нервує... І тут дуже показовий момент: прокуратура фактично "злила" цю позицію, заявивши в унісон з рідними злочинця, самим злочинцем і адвокатом злочинця, що нехай це буде, як вирішить суддя. Суддя, звісно, перевів засідання в закритий режим, і всю громадськість вивели з залу", – додав Горобець.

А коли родичі жертви заявили своє бажання залишитися, виявилося, що прокуратура не підготувала необхідних паперів, які доводять, що вони дійсно є родичами. "Як би там не було, а все вирішувалося за зачиненими дверима... Рішення чомусь затянулося на багато годин. Суддя зачинився сам у нарадчій кімнаті, де і пробув невиправдано довго, цілком імовірно – в очікуванні, поки громадськості набридне. Але не набридло. Зрозумівши, що номер не вигорить, суддя зрештою змушений був о пів на десяту вечора все-таки винести рішення: "домашній арешт". Отак у нас наразі захищають українців: їх вбивць лише ефемерно обмежують у можливості знайти собі нову жертву", – обурюється Горобець.

Фото з зала суду зробила інша бахмутчанка Галина Олійникова. На ньому – адвокатка Олена Коломієць з "російськомовною щелепою" та обвинувачений Барабаш за склом.

 

Друзі та рідні, однодумці Мирошниченка здаватися не мають наміру, вони збирають гроші не тільки на лікування Артема, а й на досвіченого адвоката, щоб зухвалий підліток Барабаш отримав покарання по-повній. 

6 грудня о 8 ранку так і не прийшовши до тями Мирошніченко помер. Його в незалежній Україні на українському Донбасі вбили за українську мову.

Висновки з цієї історії жорсткі: лагідна і показово-порожня українізація на Донбасі за п'ять років, не спрацювала. Вона впроваджувалася попереднім керівництвом держави, і ледь підтримується теперишнім, яке дедали більше схоляє всю Україну на російський бік. Тому очевидно, що лише пряником мети не досягнеш.  Українізація на Донбасі тільки тоді буде дієвою, коли впроваджуватиметься за латвійським сценарієм, коли незнання та неповага до державної мови буде означати безробіття і забуття, голодне і безперспективне життя.

Поки ж зневажати державну мову, знання якої є обов'язком будь-якого громадянина, є звичною, безкарною справою, причому як для малолітніх злочинців, так і для їхніх судей та захисників,  то сподіватися на приживання української в тотально, роками денаціоналізованому регіоні, просто не доводиться. Як, втім, і загалом по Україні.