"Чорний тюльпан": Україна кинула 300 мертвих бійців по той бік

Місія "Чорний Тюльпан", яка займалася пошуком безвісти зниклих бійців на Донбасі, призупинила свою діяльність. Люди, що знайшли та вивезли більше 600 тіл загиблих на полях боїв, виконуючи свій громадський обов'язок, втомилися від байдужості з боку влади. Але відмовитися від важкої роботи не дозволяє відчуття відповідальності

Донбас.depo.ua поспілкувався з керівником місії "Евакуація-200", головою ВГО "Народна пам'ять" Ярославом Жилкіним, який розповів про людей, що роблять те, про що інші намагаються навіть не говорити.

Як виник "Чорний тюльпан" і скільки місія працювала до того, як довелося призупинити її діяльність?

- Ми почали працювати на Донбасі з 1 вересня - цього дня ми зробили перший виїзд. Хоча ми пізно приступили і результативним виявилося тільки 2-е вересня, але початком своєї діяльності вважаємо 1 вересня 2014 року.

До конфлікту ми розшукували безвісти зниклих солдатів Другої світової війни. Працювати на Донбасі почали на запрошення цивільно-військового співробітніцтва офіцерів Збройних Сил України. Тобто вони вийшли на контакт з тією стороною з проблемою, що тіла загиблих лежали на полях, а доступу у наших військових до них не було. За законом такими роботами займатися можуть тільки слідчі в присутності судмедексперта, працівники МВС. Але зі зрозумілих причин потрапити вони туди не можуть. Я не був присутній при цій розмові, але так зрозумів, що там дозволили з умовою, що цю роботу повинні виконувати цивільні особи. Ми за це взялись, вигадали окрему назву - "Чорний тюльпан".

Ви проіснували в такому режимі майже рік, чому ж вирішили призупинити проект?

- Останній місяць я втомився від відчуття, що в тебе щодня болить голова, де взяти гроші на ремонт машини, чим її заправити і так далі. Призупинивши діяльність, ми заявили про те, що у нас є проблема. Раніше ми цю проблему неодноразово озвучували - писали листи, меморандуми. Але на жаль не були почуті. Всі заклопотано хитали головою - так, це неправильно, неподобство. Але де кроки конкретні?

Організація існувала за рахунок мого особистого бюджету - я в минулому бізнесмен. Я завжди розраховував на свої сили, виділяв гроші на пошукові роботи по Україні по тій війні. У вересні ми розіслали листи партнерам, мовляв, просимо зрозуміти - ми скорочуємо витрати на ті експедиції, і переключаємося на конфлікт на Донбасі, з причини того що ситуація аварійна. Пошуки треба проводити негайно. По-перше, через родичів, які кричать "поверніть", які шукають. По-друге - відсоток ідентифікації вище - якщо тіло швидко знайти і привезти. Плюс з часом втратяться документи або очевидці можуть пропасти і т.д.

Тому ми всі сили переключили на цей проект. І поки гроші були, я розумів, що зупинятися не можна. З вересня я витратив на місію близько 3 мільйонів гривень власних коштів. Вони закінчилися у січні, і я почав шукати, де взяти фінансування. Прихильники організації допомагали, ми писали гранти, зверталися в швейцарське посольство, в Червоний хрест. Десь вдавалося щось знайти. А зараз у нас просто борги.

Ми тягли з останніх сил, нічого не залишилося і соромно вже було ходити з простягнутою рукою. Тим більше на таку тематику. Тому що взагалі-то цей вид роботи повинен забезпечуватися державою. Держава повинна зробити все можливе, щоб повернути загиблих, зниклих безвісти. Це останнє, що вона може зробити, щоб гідно проводити тих людей, які загинули, виконуючи наказ.

Тобто держава зовсім не допомагала у вашій діяльності?

- Не можна сказати, що держава не бере участь. Нам допомагають і ЗСУ, і Цивільно-військове Співробітництво, які всіма правдами і неправдами видряпують нам бензин. Як можуть нам допомагають. Навіть скидалися грошима зі своєї зарплати. Іноді своїх волонтерів надавали, колеса придбали. Просили когось бронежилети нам дати.

Просто за 10 місяців роботи в ручному режимі накопичилася втома. Втома, яка і викликала таку заяву, що люди втомилися продовжувати таку роботу. Прийшов момент коли захотілося запитати "Люди, ви скажіть, це вам треба чи не треба?". Якщо треба, то зробіть хоч якийсь крок, заяву. Покажіть світло в кінці тунелю, щоб ми розуміли, що ось нам треба ще напружитися на 3 місяці, і тоді з'явиться план, видимість діяльності.

Чи змінилося щось після вашого повідомлення про припинення роботи, була якась офіційна реакція?

- Була зустріч з народним депутатом Іриною Геращенко. Сказала, що дійсно, недоробка. Подякувала за роботу. Пообіцяла донести кому треба нашу проблематику, і спробувати що-небудь зробити в найкоротші терміни.

Зустрічалися також з начальником управління Цивільно-війскової співпраці. З ними теж обговорили варіанти вирішення проблеми. Але в принципі найголовніша реакція за весь цей час - багато звернень простих громадян, які переживають і готові надавати допомогу.

Проблема є, вона не зникла. Там ще близько 300 бійців лежить, яких треба розшукати.

Де саме побувала ваша місія?

- Починали під Савур Могилою, потім переключилися на Іловайськ, потім знову на Савур-Могилу повернулися. До середини жовтня були сконцентровані в районі Амвросіївки - Іловайськ, Шахтарськ, Савур-могила, Маринівка, Степанівка. Там були спалені колони, розбита техніка. Ці райони ми обстежили.

Скільки людей вам вдалося знайти?

- У нашом реєстрі - 609 тіл і фрагментів тіл.

Ви відшукуєте тільки українських бійців?

- Ми не ділимо на своїх і чужих. Ходимо по місцях, де можуть бути безвісти зниклі. Для батьків не буває своїх та чужих,  якщо людина без вісті зникла. Вона може, якщо не потрапила у полон, лежати під відкритим небом, під баштою танка, прикопана в посадці. А ми виїжджаємо на місця боїв і сутичок. Йдуть запити від родичів, близьких: "Будь ласка, розшукайте сина, товариші по зброї бачили, що він впав, поряд з танком лежав". Ми збираємо такі дані і виїжджаємо на те місце.

Перед виїздом ви збираєте інформацію про людину, яку шукаєте?

- Іноді так, іноді просто виїжджаємо на місце бою. У  Дебальцевому після боїв, при відході залишилося багато людей, чия доля невідома. Ми приїжджали, бачили спалену техніку і починали просто збирати. Буває по частинах, буває тіла цілі прикопані. Інколи комбати давали фотографії зниклих, але часто впізнавати тіла важко. Речдоки якісь збираєш, долучаєшся оформляти документи.

Після розшуку упізнанням теж ви займаєтеся?

- Ми упізнанням не займаємося. Наше завдання - знайти, зібрати максимальну кількість матеріалу: фотофікцація, GPS-дані, опитування очевидців, схема місцевості. Бувають заплутані випадки: тут лежить жетон, там права на різні прізвища, а ще далі - шматочок тіла. Не знаєш, як це все упакувати, тому я роблю детальну план-сехму, описую докладно, що на такій-то ділянці поряд з тим-то знайдено те-то. І далі вирішує судмедексперт, він вже приймає рішення. Може та людина з документами і жива. Буває на місцях боїв знаходимо "ополченців" загиблих. Якщо вдається впізнати, що це "ополченець", то такі тіла за взаємною згодою ми віддаємо в Донецьк.

Ви працюєте і на українській і на окупованій території?

- Ми працюємо в основному по той бік барикад. На нашій території ми не маємо права працювати, тут діє українське законодавство, за яким ця робота повинна виконуватися судмедекспертами. Ми працюємо тільки там, де де-факто закони не діють.

Скільки людей у вашій команді, і хто вони - просто добровольці, чи спеціалісти?

- Нас шістдесят осіб. Це ті, хто займається виїздом на ту територію. А всього в проекті бере участь 100-120 осіб. Тобто тим чи іншим способом допомагають. Збирають якусь допомогу на місцях. Або займаються логістикою. Кістяк - це пошуковики, добровольці. Зараз модне слово - волонтери, та чесно кажучи, не дуже воно мені подобається. У нас пошуковики - це люди, захоплені історією, що віддають данину поваги тим людям, які загинули, виконуючи військовий обов'язок. З однаковою толерантністю до усіх - ми ж і німців знаходили. Всі навички пошуку стали нам в нагоді.

Є ще ветерани Афгану, є просто люди, які раніше допомагали біженцям. Побачили нас - попросилися долучитися. Спрацювалися.

Пошуками займаються тільки чоловіки, чи жінки також долучаються?

- Є і жінки, але ми в поїздки їх не беремо. Вони займаються іншими справами, допомагають на базі облаштувати побут.

Тобто серед жінок немає бажаючих шукати загиблих?

- Є бажаючі, але ми не маємо морального права їх брати. Вибачте, але на наш погляд - це не жіноча робота. Ми зустрічали на цій території судмедекспертів - бадьорих дівчат. Але це скоріше виключення. Ми знаємо молоду жінку - судмедексперта з Шахтарська, яка допомагала при ексгумації десантників.

Як тримаєтесь морально, справляєтесь зі стресом? Звертаєтесь за допомогою, чи впоруєтесь самотужки?

- Ніхто з нас під це не вчився, були моральні складнощі. У нас, пошуковиків, ступінь підготовки трохи більше, ніж у інших. Хоча у нас є лікарі, які до цієї ситуації були більш менш готові. А деякі люди взагалі не були готові. Є різниця, коли ти працюєш на ексгумації 70-річної давності - там чистий кістяк, майже археологія. Там пензликом працюєш. Тут, звичайно, зовсім інші навички потрібні, інша технологія, інші акценти. Але ми розробили свою методику.

Звичайно, першим було найважче. У мене піджилки трусилися, були спазми шлунку, боявся всього на світі. Боявся в тому числі того, що побачу. Впораюся або не впораюся. Але я впорався. Багато хто теж впорався. Деякі не змогли, але їх можна зрозуміти - не кожен може себе пересилити. А спочатку, після побаченого навіть іноді забували щось фіксувати. Тому що не до того. Ти занурюєшся в цей туман, кашу, весь цей жах того, що ти бачиш. Нам психологи давали якісь поради по телефону. Уявіть, кажуть, що картоплю вантажите в мішки. Бачите, що комусь погано - намагайтеся підтримати. Співайте пісню, яка б підбадьорювала. Наші військові дуже підбадьорювали: "Хлопці, ви герої. Крім вас, ніхто не погодився".

Розкажіть про особисто ваш метод, що робили, як витримали?

- Я вихід своєї агресії, негативним емоціям почав давати так - почав кричати. Щоб мене люди не чули, або коли в машині один їхав і просто кричав до хрипоти, зриваючи голос. Тим самим позбавлявся негативних емоцій. Легшало. Хтось мені розповідав, що він роззувався і по землі ходив, допомагало. Комусь сни погані сняться. Мені ні.

Забуваєш усі слова, коли ти нахиляєшся до тіла, а там запах...думаєш, треба відійти, бо не можеш. Все. Але тобі треба. Хтось же ж повинен це зробити. І це мотивує, змушує мобілізувати сили.

Людина адаптується, все проходить. З часом перестаєш пропускати все через себе. Включається чорний гумор, здоровий цинізм.

А з рідними загиблих спілкуватися важко?

- Вони дають нам якісь дані при запиті, потім телефонують, питають - знайшли чи ні. А ми скуті зобов'язанням - забороною повідомляти якісь дані. Були, звичайно, неприємні інциденти. Є ймовірність того, що повідомимо некоректну інформацію. Раптом ми паспорт знайшли з тілом бійця, а він не йому належить. А ми повідомимо матері людини новину, яка потім виявиться некоректною. Брати на себе відповідальність не хочеться. Тому ми намагаємося родичам нічого не повідомляти.

Передавати родичам знайдені тіла теж вже не ваша компетенція?

- Не наша. Ми не передаємо тіла родичам. Тільки органам судмедекспертизи. Що з ними далі робити - вже завдання офіційних осіб - ідентифікувати загиблого, повідомити родичам. Це не наша зона відповідальності.

Нещодавно була інформація, що "Чорний тюльпан" обміняв тіла загиблих бойовиків на живого полоненого українського бійця. Розкажіть про цей випадок.

- Не люблю слово "обміняли". Були такі ситуації - туди відвозили щось з нульового кордону, а нам звідти віддавали взамін. А в даному випадку сильно попросили, там якраз Мар'їнка була. Ми пошукали, знайшли трьох. Хлопці там півдня працювали у страшних умовах - розтяжки. Але змогли знайти. Відвезли. Назад коли їхали, нас повернули і віддали того полоненого пораненого.

Як спілкування з протилежною стороною конфлікту проходить?

- Нормально. Зрозумійте, образ ворога завжди малюється, що він неадекватний, ярлики навішуються. Стандартна процедура в усіх війнах. Негідники, наркомани, вбивці, ні з ким розмовляти. Реальність - інша. Багато відтінків сірого. Не тільки біле і чорне. Так, траплялися різні люди. Але ті, з якими ми ведемо контакт щоб домовитися про коридор, що ми проїхали, цілком нормальні. Не один раз, потрапивши під обстріл, довелося дзвонити, щоб втрутилися. І вони втручалися, обстріл зупиняли, щоб ми могли проїхати, і слава Богу.

Ми ж нейтральна сторона. Без зброї. На такому побутовому рівні домовитися легше, ніж на високому. Всі живі люди.

Яка ситуація з пошуками безвісти зниклих під час конфліктів у інших країнах, хто цим займається?

- Зазвичай у світі це робиться або після конфлікту, або під час нього, або міжнародними організаціями, або сторонами конфлікту - військовослужбовцями. У розвинених нормальних країнах обов'язок держави - повернути солдата на батьківщину близьким і з почестями поховати. У Женевській конвенції прописано навіть, що держава повинна гуманно ставитися до загиблих з боку супротивника.

Під час американо-іракської війни зникли без вісти 2-3 військовослужбовці США. Було відомо, що ці солдати загинули, але невідомо де. Так держава кинула на пошук 7 тис. американських солдатів. Може уявити, скільки це сил?

Тому такі речі - питання престижу. Військовослужбовець якщо бачить, що ніхто не цікавиться долею його зниклого побратима, природно відноситься до команд ви розумієте як. А коли він бачить, що робиться все для того, щоб повернути його, то в принципі починає поважати. Це питання може навіть не престижу,  а морального стану.

Зараз тривають пошуки зниклих без вісти під час Афганської війни. Цей проект існує за міжурядової угоди країн СНД та колишнього СРСР, що брали участь у конфлікті в Афганістані. Так як серед безвісти зниклих чистилися і наші співвітчизники, Україна під цей проект теж підписалася, але гроші на пошуки так і не були виділені.