Автобусом з Києва в окупований Луганськ через Росію: дві доби і ви у "ЛНР"

Автобуси прямо у Луганськ довезуть вас із Києва, зробивши коло через кордон з Росією і непідконтрольне Україні Ізварине.

У водіїв усе "схоплено" на українській митниці і прикордонному пункті, вони ховають документи "ЛНР" від російських прикордонників і з ризиком везуть пасажирів, простоюючи до 15 годин у черзі на перетин. Ризик виправдовується дуже і дуже непоганим заробітком, авжеж українські митники і прикордонники "в частці", українська влада пункти перепустки на лінії розмежування і не думає відкривати, отже бізнес квітне.

Нелегку дорогу подолав кореспондент Depo.Донбас.

Виїзд

Автобус, який прямує з Києва у Луганськ, вдалося досить швидко знайти в інтернеті, де таких оголошень вдосталь. Місце відправлення з Києва: або автовокзал біля залізничного вокзалу, або Центральний автовокзал біля станції метро Деміївська.

Я обрав зручний для себе варіант і замовив місце на вранішній рейс, а також одразу замовив квиток і у зворотному напрямку. Дорога туди і назад обійшлася у 1500 гривень.

Вранці доволі комфортний автобус з позначкою "нерегулярні перевезення" чекав мене на Центральному автовокзалі. Зі мною багаж: ліки, продукти, предмети гігієни для родичів, упаковані у валізу на колесах. Водій попереджає, що увесь багаж ретельно, із залученням металошукачів перевіряють російські прикордонники.

- А українські? - питаю я.

- З цими домовимося, - сказав водій. Згодом я зрозумів, яким чином.

Ми рушили о 10-тій у напрямку Харківської області - це найкоротший шлях з усіх можливих. У кабіні два водія, вони будуть за кермом позмінно, по чотири години кожний, так само позмінно будуть трохи спати. Один з водіїв казав, що автобус прямуватиме через український прикордонний пункт пропуску "Гоптівка".

Поруч зі мною їхала приємна інтелігентна жінка, у довгій дорозі розговорилися. Виявилося, що вона у Київ їздила на нескладну операцію, яку вже в окупованому місті не роблять, а працює у геріатричному будинку-інтернаті в Луганську. Минулого літа будівля закладу попала під обстріл, п'ятеро підопічних загинули.

- Так вони ж не хотіли йти з вулиці, не хотіли ховатися у підвалі, - розповідає жінка, пригадуючи ті події. - Ми їх і кликали, і намагалися з місця зворушити, а люди вперлися: ні не підемо. Так і загинули.

На питання, як тепер живеться тим мешканцям інтернату, що вижили, на диво впевнено каже, що усе більш ніж гаразд.

- Зараз живемо краще, ніж при Україні. Ні, тоді підопічні теж не голодували, все було нормально, але тепер продуктів, засобів гігієни, ліків настільки вдосталь, що аж забагато. Уся гуманітарна перш за все іде до нас. Допомагають різні благодійні російські фонди. Везуть-везуть і везуть, - каже вона.

Переїжджати з Луганська не хоче.

- А сенс? Поки все добре, зарплату платять, який сенс їхати? Тинятися чужими квартирами? Кому ми потрібні? Людей ні я, ні інші співробітники не кинуть.

Як провчити скандалістів

Поки розмовляли пройшло приблизно дві години. Перша зупинка, де саме незрозуміло, чи то на Київщині, чи то десь...

Водії ідуть у придорожнє кафе обідати, пасажири розминають ноги біля автобусу, палять і йдуть у туалет, або прикупити якихось смаколиків у ятку. За правилами зупинка повинна тривати не більше 20 хвилин, але наші водії вже затрималися хвилин на 40. Але зрозуміти їх можна - марштут триватиме ще бозна скільки часу, необхідно підкріпитися, випити кави, узяти з собою води. За кермом не перекусиш, не поп'єш нормально.

Тим часом люди нервують, кажуть на митниці доводиться стояти у черзі по 10 годин, а то і більше. І тут ініціативна група пасажирів, переважно всі галасливі пенсіонерки, психує і вирішує зірватися.

Водії вже зайшли у автобус, один з них сів за кермо і взагалі усі пасажири всілися, тільки рушаємо, а йому під руку: "Водітель, сколько можно ходіть, куріть и піть кофє? У нас і так дорога дальняя, ви сказалі на 20 мінут остановка, а прошло уже 40".

Тут водій теж психує і каже: "Хорошо, раз ви так спєшитє". І ми... їдемо 6,5 годин без зупинки взагалі. Потім раптово він зупинився поглянути типу "під капот", а люди стрімголов вибігли з автобусу в поле з соняшниками.  На цьому водій не зупинився у бажанні провчити скандальних пасажирів. Швидко сів за кермо і ледь не поїхав, ті, хто ще "робив свої справи" у соняшниках, буквально бігли слідом, щоб не залишитися на узбіччі. З того часу усі претензії до водія припинилися.

Кордон

До прикордонного пункту пропуску ми прибули десь о 19.30. І тут почалося найцікавіше: спочатку годин шість стояли у черзі, потім водій зібрав свої документи у теку, перерахував якісь гроші і пішов спілкуватися з митниками і прикордонниками. Я вже приготувався виходити, прикинув, скільки часу займе перевірка багажу, раптом водій заходить і каже: хто не хоче затримуватись, щоб у вас перевіряли багаж, здавайте по 20 гривень . Всі здали. Я сидів і не знав, що робити, розуміючи, що це хабар і злочин. Всі пасажири як один розвернулися и пильно на мене подивилися.

-Ти что, самий прінципіальний? Ми із-за тєбя стоять тут до утра что лі должни? - на мене звалився шквал претензій і звинувачень, а потім і погроз, мовляв, ми тебе зараз тут висадимо.

Тут якійсь чолов'яга на першому сидінні піднявся і поклав 20 гривень: "Сейчас не до прінципов, надо ехать. Купишь мнє кофе и бутєрброд на стоянке", - сказав він, звертаючись до мене. Водій швидко взяв двадцятку і пішов.

Українську сторону кордону ми оминули швидко, в'їжджаємо на російський пункт пропуску "Нехотєєвка". З росіянами номер з двадцяткой точно не пройшов би, перевіряли з собаками і металошукачами увесь багаж, у всіх без виключення пасажирів, перевіряли автобус, заглядали всередину автобусу, дивилися навіть на мотор, у "бардачок" водія залізли.

Перетин обох пунктів перетину через черги зайняв у нас 12 годин. Кажуть, це ще мало, були випадки, коли автобуси стояли усі 20.

Як пошепки потім сказав один з водіїв, російські прикордонники, як і українські, знають точно, куди прямує наш автобус, не дивлячись на те, що по документам на рейс ми прямуємо у Бєлгород, а ні у яку ні "ЛНР".

Дорогою в окупацію

Коли ми вже виїхали на територію Росії, рухаючись в сторону "Ізваріного", теж була одна зупинка, водії палили і заправлялися кавою, я сів поруч. Розговорилися. Виявилося, що найстрашніше для них ще не закінчилося. Начебто усе договорене, проблем з рухом не буде, але якщо російські прикордонники або митники знайдуть у водіїв документи "ЛНР" - права, дозвіл на рейс - це кінець. Спокійно можуть передати українській стороні як терористів, найманців або їх поплічників.

- Как ми только нє прячєм эті документи. В бардачок ілі под коврік нєт нє прокатіт. Прячєм серьезно, так, чтоби ні одна собака нє нашла, - пошепки каже водій. Куди саме ховає, звісно, не розповідає.

Про темні справи з домовленостями водії багато не говорять, лише підморгують: " Ну ти же понімаєшь, ето все деньгі. И ми нєплохо зарабативаєм і хозяін автобусов і на границе там...  Чєго думаєшь эті блокпости Украіна в Луганской області нє откриваєт? То-то жє".

Тут раптом почали сміятися, пригадуючи, як провчили пасажирів.

"Ето єщє цвєточкі. Вот друг на рейсє учит вєжлівості по другому: включаєт в салонє одноврємєнно кондіционєр  і пєчку. В отсєкє водителєй нормально всє, а в салонє сауна просто зашкварная стоіт, мозгі плавятся. Сразу охота качать права у пасажиров пропадаєт", - сміється водій.

 Йшла друга доба дороги... Попереду ще один російський пункт перепуску "Донецьк", за яким одразу ж в'їзд у "ЛНР" через непідконтрольний Україні пункт "Ізваріне".

Якщо з Києві я виїхав вчора о 10-тій, но на Ізвариному був наступного дня о десь о 17.00. Там простояли 6 годин, знову перевіряли російські прикордонники. У підсумку в Луганську я був десь біля півночі. Зустріли батьки, заплатили сусіду, щоб бути на автівці. Ані таксі, ані транспорт у Луганську в таку годину вже не їздить.  

Як пройшов тиждень в окупованому місті - це вже окрема історія, виїжджав я з Луганська автобусом, який відправлявся о 14.00. Цього разу офіційно ми ніби їхали у Ростов. У Київ приїхав тільки наступного дня десь за пів на 23-тю вечора.