Що спільного між лазнями Потьомкіна та Святими Горами

Святогірськ – мальовниче містечко, що причаїлося на березі Сіверського Донця на півночі Донецької області біля кордонів сусідніх Харківщини та Луганщини. Це, скажемо так, "інший" Донбас: не знайомий з телекартинки урбанізований край з териконами і трубами величезних комбінатів на обрії, а земля чудових краєвидів з лісами, річками і білими скелями.

Біля Святогірська на мальовничих крейдяних пагорбах високого правого берега Сіверського Дінця розкинувся Національний природний парк "Святі гори". Парк, розташований не тільки у Слов'янському, а й у Лиманському і Бахмутському районах, був створений відносно недавно: 13 лютого 1997 року. Він простягнувся передусім уздовж лівого берега Сіверського Донця із великими виступами на правому березі. У 2008 році крейдяні гори на території національного природного парку "Святі гори" потрапили в Toп-100 всеукраїнського конкурсу "Сім природних чудес України".

На території парку живуть 256 видів тварин, з них 50 "червонокнижних". Флора теж не відстає: тут росте 943 видів рослин, з яких 48 також занесені до Червоної книги України. На додачу – 129 об'єктів археології від палеоліту до середньовіччя і 73 пам'ятники історії.

В 2004 році Святогірськ був визнаний найзеленішим містом України. В ньому і правда надзвичайно легко дихається, тож не дивно, що ще за часів Російської імперії він славився курортним відпочинком. Колись Святогірськ називали "Донецькою Швейцарією" – вважається, що цю назву він отримав з легкої руки письменника Антона Чехова.

А починалося все з відомого фаворита Катерини ІІ князя Потьомкіна, який після завоювання Криму випросив у імператриці "дачку" з "гайком" в тутешніх місцях. Отримавши бажане, він, за давньою російською традицією, нагнав сюди кріпаків, аби збудувати тут "місто-сад", точніше, палац і купальні для гостей – лазні. Так потрохи тут утворилося село "Банне" (з часом воно стало називатися "Банно-Тетянівкою"). Навколо нього у сосновому лісі, мов гриби після дощу повиростали фешенебельні котеджі-дачі, в яких багаті гості відпочивали на природі від своїх міст та маєтків.

Втім, першим в цих краях був, все ж таки, не Потьомків. А ченці Свято-Успенського чоловічого монастиря, нині – лаври.

Лавра умостилася вздовж річки Сіверській Донець у невеличкій ущелині між двома крейдовими скелями. Історики кажуть, що монастир бере початок з часів перед татарською навалою, коли хан Батий руйнував Київ. Найперші поселення з'явилися на цих горах ще до Хрещення Русі.

Перші письмові відомості про монахів у цій місцевості відносяться до 1526 року. Свої келії та храми вони розміщували у печерах, які видовбували у крейдовій скелі. Пізніше князівство Московське, з часом - царство, використовувало "Святі гори" для розташування в монастирі своєї сторожі. Після захоплення Криму в 1788 році монастир втратив військове значення, тож Катерина II, не сильно дбаючи про духовність і скрєпи, його закрила, а Святі гори подарувала своєму коханцю – вже згаданому Григорію Потьомкіну.

Вдруге відкрито монастир було тільки у 1844 році. За 15 років почалося будівництво монументального Успенського собору заввишки 53 м, спроектованого петербурзьким архітектором Олексієм Горностаєвим, автором кількох храмів Валаамського монастиря та Успенського собору у Гельсінкі.

Харківський же архітектор Андрій Тон спроектував та побудував низку господарських будівель монастиря, та фактично сформував лінію сучасної набережної.

Коли в ці краї прийшла Радянська влада, вона швиденько пригадала завіти Катерини, тож в 1922 році монастир ліквідували, а натомість в його стінах влаштували будинок відпочинку з кінотеатром у головному храмі комплексу – Успінському Соборі. Нова історія монастиря почалася в 1992 році. В 2004 році монастир став Лаврою – вважається, що цьому неабияк посприяв Віктор Янукович, тоді – прем'єр-міністр України.

Під час відвідування цієї пам'ятки слід пам'ятати, що вона є діючим чоловічим монастирем, наразі Московського патріархату. Тож жінкам заборонений вхід у коротких спідницях, шортах чи штанях та без головного убору. Для чоловіків теж знайдуться свої обмеження.

Вхід до лаври є безкоштовнім. Відвідувачі можуть вільно прогулятися територією, подивитися на невеличкий зоопарк та зайти до храмів, які відкриті в цей час. А от для відвідування печер необхідно буде придбати квіток та приєднатися до регулярних екскурсій.

Головною прикрасою комплексу, безумовно, є стара Миколаївська церква з Андріївською дзвіницею, які височать над урвищем на крейдової скелі з віконцями давніх печер-келій. Саме звідси можна побачити казкові донбаські краєвиди – Сіверський Донець з левадними луками та лісом до обрію. Сьогодні монастир розрісся, і окремі споруди з'явилися на самому вершечку гори, але ще 10-15 років тому там були лише лани, вкриті ковилою. Вище за течією Донця, ближче до села Богородичного, можна знайти крейдяні печери колишнього Арсеніївського скіту – аби дістатися до нього, краще мати або місцевого провідника, або надійну позначку на мапі, щоб раптом не заблукати дорогою.

Крім того, з території лаври можна серпантином піднятися до пам'ятника Артему. – українському "сепаратисту" початку ХХ століття, засновнику так званої Донецько-Криворізької республіки.

Товариш цей гідний окремої уваги, адже історія його таємнича і сповнена білих плям. Звали його насправді зовсім не Артемом, а Федіром Андрійовичем Сергеєвим. Народився він в 1883 році в Курській губернії. На початку ХХ століття він був анархістом, в 1902 році став не менш затятим комуністом. Очолював Пермський окружний і Уральський обласний комітети РСДРП, емігрував то до Парижу, то до Китаю, то до Австралії. Але після лютневої революції 1917 року оперативно прибув, як і належить справжньому ватажку "народної республіки" в цих краях, до східної України, де в 1918-му очолив ту саму Донецько-Криворізьку республіку, що дуже скоро влилася до територій, контрольованих з більшовицької Москви. Сам же товариш Артем – тоді його вже називали так – став неабияким більшовицьким діячем.

Втім, в 1921 році він несподівано і, знову ж таки, досить таємничо загинув. Справа в тому, що якомусь Валеріану Абаковському, водію тамбовського ЧК, спала на думку геніальна ідея поставити авіадвигун на залізничний вагон. Саме в цьому винаході товариш Артем разом ще з кількома більшовицькому бонзами і самим винахідником і убився – аеровагон на шаленій швидкості (в низці джерел згадується 200 км/год) злетів з рейок десь дорогою з Тули до Москви. Всіх загиблих урочисто поховали під Кремліською стіною, а дітьми Артема після його смерті опікувався сам Йосип Сталін.

Автором святогірського пам'ятника, який повстав на скелі над усім краєвидом з монастирем включно, став Іван Кавалеридзе. Декомунізація цьому монументу не загрожує, адже він визнаний пам'ятником мистецтва у стилі кубізм. І, треба визнати, він і правда вражає.

Від Артема відкриваються не менш захопливі краєвиди, ніж від лаври, ба більше: саме звідси можна подивитися на сам церковний комплекс, тож завітати сюди варто в будь-якому випадку.

Прогулянка лаврою та всіма прилеглими пам'ятками забере не більше кількох годин. Втім, у Святогірську варто залишитися хоча б на кілька днів – виключно заради тихого життя й неймовірного лісного повітря, просоченого хвойним ароматом.